Спілкуємось із Євгеном Бондарем, відомим актором чернігівського драмтеатру, про улюблені ролі і постановки, гру в кіно і про те, де актори беруть натхнення.
Дивіться відео або читайте текстову редакторську версію.
Журналіст Арсен Чепурний: Привіт, друзі! Про театральні будні, натхнення і відновлення театру говоримо із актором Євгеном Бондарем у передачі «Наші люди».
– Як ви стали актором?
- Абсолютно не планував. Це був дев'ятий клас. Випадково була якась комісія чи щось таке із району в школі. Ми там показували сценки, і вони сказали, що «цей учень дуже класно грає».
– Яка постановка і роль вам найбільше запам’яталась?
- Найбільше запам'яталася вистава «Дуже старий сеньор з величезними крилами». Це найкрутіша сценографія, найкрутіша вистава, в якій я брав участь. Це от той момент, коли ти стоїш за кулісами, потім робиш крок на сцену, і ти через якийсь портал переходиш в інший світ. Це було просто неймовірно. Роль – це, мабуть, Антіфол із «Комедії помилок» Шекспіра, тому що там я граю близнюків. Один із братів має свій характер, інший – свій характер. І відповідно лінія поведінки також відрізняється. Тому це було круто і доволі складно.
– Яку роль хотілося б зіграти і чому?
- Чому, не скажу, бо не знаю. Не розумію, як це працює. А яку хотілося б зіграти і яку вже не зіграю – це Тібальд, із «Ромео і Джульєта». Вона крута, там персонаж, який дуже сильно імпонує моїм відчуттям. У нас планувалася постановка цієї вистави в театрі, і навіть почалася робота. Місяць ми попрацювали, а потім актор звільнився один із задіяних в цій виставі. Тому ця вистава не вийде в нашому театрі. Але я з роками не молодію, а Тібальд – це хлопак доволі молодий, тому мабуть, я вже не зіграю цю роль.
– Ви мали певний досвід у кіно?
- В кіно я не грав, я грав в серіалах. Різниця не велика, але вона присутня. Я грав маленькі епізодичні ролі. Якщо обрати якийсь серіал, то є лінійні ролі, які тягнуться протягом всього серіалу або протягом якогось сезону. Є другорядні, які періодично з'являються. Є епізодичні — це мої. Що найбільше сподобалось і найбільше запам'яталося, це міні-серіал «Козаки. Абсолютно брехлива історія» і «Слов'яни». Це круті проекти, мені дуже подобається ця історія, середньовіччя, козацтво. Коли я потрапив на ці зйомки, я кайфував від кожної хвилини, яку проводив там.
– У чому різниця між грою на сцені і перед камерою?
- По суті, це одне і те ж саме, але різниця грандіозна. Якщо ми над виставою в театрі працюємо щонайменше це пару місяців, а так час може виростати до півроку, то в кіно це пару днів. Пару днів над сценою або якимсь епізодом. Тому тобі треба швидко реагувати, яскравіше вмикатися. Є таке натхнення, це штука дуже важлива для нас.
– Натхнення важливе для актора? Де його берете?
- Я не знаю, звідки воно береться. От коли його немає, це жах. Коли воно є, це також жах, тому що дуже важко спинитися. Тебе просто несе. Два знакових моменти, які в моїй професійній діяльності проявилися. Це ковід, коли почався. Я не виходив на сцену з випуску, з коледжу чотири місяці, здається. І от ми вийшли на сцену, нам дозволили грати на обмежену кількість глядачів. І перша вистава, яку ми грали, я виходжу на сцену, я граю, граю, граю. Десь посеред виставу, в мене жахлива паніка всередині. Я продовжую грати, але в мене відчуття такі – «закрите завісу, я піду додому».
Другий момент, коли почалась Велика війна. І ми були в облозі в Чернігові. І потім місяців через три-чотири, я думаю, а як я тепер вийду на сцену і гратиму вистави для людей, які були в Чернігові, які пережили той жах. Ну ми всі розуміємо, що театр – це ілюзія, це такий собі обман, але ми хочемо того обману, приходимо в театр і дивимося на це. Як я зможу щиро переконати людей, які бачили такі жахливі моменти в своєму житті, в тому, що я створюю якийсь не існуючий світ, не існуюче життя.
Театр не працював доволі довго. Чесно, вже не згадаю, коли ми почали працювати. І поступово, поступово я повернувся на сцену, коли люди, які дивилися наші вистави, говорили: «Дякую, це як терапія, ми дуже вдячні, що ви в такий час виходите на сцену і даруєте нам це».
Поступово повернулося усвідомлення, що, мабуть, це потрібно. Впевненості в цьому і досі немає.
Зараз я розумію, що театр повинен бути, але лише в двох ролях для суспільства. Перше, це для формування свідомості, хто ми такі, на що ми здатні і для чого ми тут є. А друге, це через мистецтво, через культуру підтримувати Сили оборони України. Через благодійні вистави, через поїздки до військових, якщо їм це потрібно. Тому що я спілкувався з військовими і деякі говорять, типу, дуже дякую, але краще б кілька десятків снарядів для артилерії.
– Як театр відновився після російського ракетного удару 19 серпня?
- В перші кілька днів це було прибирання, наслідків. Прийшла величезна кількість людей, і усе сміття, уламки - все це було прибрано за два дні. Потім почалося відновлення своїми силами спочатку. Накрили дах, щоб не текло і не псувалось далі. Руйнування не відбувалося. Через місяць, здається, плюс-мінус, ми відкрили сезон, почали працювати на «малу сцену». У нас дві є «мала сцена» і «біла сцена».
На даний момент вже, здається, повністю замінено вікна, якщо я не помиляюсь. І відбувається робота над консервацією будівлі. В цьому нам допомагають різні фонди. Зараз дах укріплюється. А коли відновлення відбуватиметься, я навіть не можу уявити. Можливо, колись після перемоги.
– Над чим зараз працюєте?
- Остання прем'єра, де я був задіяний – це «Гріх» Володимира Винниченка. Ми цим відкривали сезон. Останні прем'єри, які відбулися, це дитяча вистава «Різдво-різдво»-різдво», вистава «5 пісень Полісся». Дуже раджу сходить, якщо хто не ходив, бо такої вистави давно не було.
– Про допомогу ЗСУ
- Зараз у мене є вільний час, тому ми займаємося деякими проектами для благодійності. Ми намагаємося своєю роботою, тобто виставами, концертами, творчістю, якимось чином підтримувати сили оборони. Періодично проводимо різні благодійні вистави або вечори.
* * *
