Сестри Марія та Галина ШУРИГИ живуть в Євминці (Остерська громада) 45 років. До їхнього будинку не підключені ні електрика, ні газ. А вони й не хочуть.
— Бачите, стовпа коло двору нема? Коли тягли лінію вулицею, хотіли і нам під двором вкопати, — згадує 68-річна Галина Іванівна. — Я вийшла і попросила цього не робити. Ну, поставлять вони стовпа, — пояснює. — А в нас — оно, бачите — бусли прилітають, — киває на великі, ще пусті гнізда. — Осокори росли коло двору і на них багато буслячих кубел. На тому стовпі отут бусел примоститься і буде мені срати. Кажу: «Ні, хлопці, у мене електрики нема і не треба».
Отак усі 45 років живемо.
Людям, як світла нема, — то трагедія. А нам все одно, — веселиться Галина. — Є каганець отакий, керосиновий, — відміряє на пальцях сантиметрів 10. — І хорошо!
Навпроти двору попід дорогою стоїть лоток з-під яєць. І картонка з написом: «Огірки. Помідори. Гриби». Так, щоб з машин, які проїжджають повз двір, можна було роздивитися. Це стара дорога до Києва.
— Пенсії не отримуємо, — каже Галина.
Паспортів теж не переоформлювали. Телефонів не мають. Живуть з господарства. У дворі пасуться рябенькі курочки.
— 70 курей тримаємо, — притримує Марія собаку, який розривається, побачивши чужих. Гості тут рідкість.
— Ми з молока живемо. П’ять кіз. Вісім соток городу обробляємо. Робимо бринзу, — охоче розказує Галина Шурига.
— По 500 гривень за кіло в нас сир забирали. З десяти літрів молока виходить кілограм бринзи. А свіже молоко продаємо по 60 гривень за літр. Яйця зараз — по 80 за десяток.
Був гарний збут. А як війна почалася, багаті дачники виїхали, — журяться сестри.
— Останні наші постійні клієнти поїхали до Франції, — сумує Марія. — Дев’ять сімей, кияни. Заїжджали попрощатися.
Сестри переїхали в Євминку з сусіднього села.
— У 1980 році погоріли в Крехаєві. А тут нам хату купили, — розказують.
На хвіртці білою крейдою намальовані хрести. Такі малюють на вході до своєї оселі старовіри.
— Ми віруючі, — кивають.
— Матір судили 16 разів, — неквапно згадує 74-річна Марія. — У школу нас не пускала. І батька судили.
Від батьків нас забрали до повноліття. Спочатку дитячий будинок. Потім відправили навчатися в краснохутірську школу-інтернат. Це в Новгород-Сіверському районі, на самому кордоні з Росією.
Заміж сестри ніколи не виходили.
— Мати з нами вимучилася, — хитає головою Галина. — 10 років інтернату. І нам наказала: «Дивіться, дівчата, я з вами закусила. Діти ваші теж таке саме получать». А ще попереджала: «Дівчата, дивіться, як Бог вам віку прибавить, при вашій жизні буде переворот».
Перед двором хрест, прикрашений штучними квітами. Він встромлений у невеликий насип у шині з колеса. Хрест поставили в пам’ять про батька. Сестри кажуть, що його вбили.
Іванівни звикли розраховувати на себе.
— Ніколи нічого в сільраді не просили, — відгукується про сестер Юрій РОГОЗА, староста Євминки.
— Оце заїжджали прокурори, — продовжує Марія. — З Білої Церкви в Чернігів через Євминку. Дали нам подачку. То ми найняли мужчину, дерево нам спиляв у дворі. Стару березу.
— Звідки знаєте, що вони прокурори?
— Ну вона ж працювала там! — дивується нашій нетямущості сестра Галя.
— На Бесарабському ринку в Києві уборщицею. Молодою була, 18-річною. Якраз прийшли з інтернату. І за сестриними документами прибирала верх і низ, — підтверджує Марія. — А в прокурора-слідчого тішила дитинку.
Познайомились таким образом: я торгувала грибами. Прийшла бабуся старенька, питає: «Чиї гриби?» Покійний Іван Григорович до мене: «Іванівно, хочуть твої гриби. Ти, як боїшся, так іди з Танькою»… Пішли.
Потім, коли сталася в Крехаєві пожежа, він нам і купив це дворище. І паркан поставив.
Парканом пройшлася кицька.
— Кіз нам привезли… Коли була олімпіада, остання? — намагається пригадати Марія.
— У 2012 році, — підказує Галина (літні олімпійські ігри проходили в Лондоні. — Авт.).
— Я працювала в Києві. Приїхало аж вісім чоловік. Православні євреї. І привезли канадську кізку, канадського козлика. Зааненську козу. І тоггенбургських кіз. Ми ходили їх пасти.
Одну зразу вбили. Чоловік з Конча-Заспи їхав на великій скорості. А були груші, отам на краю вулиці. Тормознув. Коза двічі перекинулась. Він вийшов, дав 500 гривень. А в мене з переляку носом і ротом пішла кров. Питає: «Доріжете козу? Більше в мене грошей немає. Інакше б ми розбилися. У мене є германські кози, я вам обновлю».
Ми козу на тачку забрали, у хлів завезли. Назавтра він приїхав, привіз ветврача. Уколи робили. Коза ще й козенятко привела. Але на дорозі падала.
— Як же ви без світла пораєтесь? Мабуть, із сонцем встаєте?
— Раніше! — поправляє Галина. — Зараз встаємо о третій ночі. Сестра топить. Бо козенят треба тепленьким напоїти. Піч топиться щодня.
І лягаємо рано. Так наробимось! Самі гній викидаємо. Стару березу у дворі прибирали. Я сама на дрова поколола, — киває Галина на складені у дворі дрова. — Важко. Оце попорались, упали і спимо. Якщо взимку, то о 16.00 на початку 17.00. Світла ж нема.
Їсти варимо в печі. А то й надворі.
— А як молоко без холодильника?
— Улітку у воду занурюю. Подоїла — зі свіжого зразу бринзу зробила. Домовляємося, люди приїжджають, забирають.
— Як котилися козенята, ми не спали ніч. Занесли в хату, у балію посадили. А тут як загуде, — розказують про ніч, коли вибухнув шахед над селом. Ніч була неспокійна.
Джерело: "Вісник Ч", авторки Олена ГОБАНОВА, Ольга САМСОНЕНКО. Фото авторок
"Час Чернігівський" писав про таке:
- Переїхали із Донеччини: на хуторі тримають кіз, овець, курей та індокачок
- Рятує курчат від коршаків: у селі на Чернігівщині показали "винахід"
- Рижик — другий кінь у селі. Возить траву собі і трьом коровам
Ще більше цікавої інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":
