50-річний Євген ГЕРАСИМЕНКО, зооволонтер з Кучинівки на Сновщині, тримає 30 котів. Для них навіть купив стару хату по сусідству. Назвав її притулком «Котяче щастя».
— Підводжу до будинку воду, — чоловік показує траншею з трубами. — Купив і встановив склопакети на три кухонні вікна. Одне обійшлося в 1700 гривень. Планую перекрити дах. А вже потім робити ремонт всередині, — заводить до приміщення.
А там мурчики: білі, чорні, сірі, руді, триколірні. Сплять у коробках, лежать на шафі. Примостилися на припічку. Сидять на печі, де складені поліна, об які точать кігті. У мисках сухий корм для котів і водичка. Вгодовані «хвостики» вільно шмигають з хати на двір, нявчать і виглядають щасливими.
— Оце Глушман, — Євген бере на руки великого білого кота. — Вероніка Мавриківна — дуже нахабна кішечка. А це обличчя мого притулку — Тумба Юхансон, — дістає сірого котяру. Пояснює, був такий відомий шведський спортсмен. — Кицюня Зарниця простерилізована, ще живіт голений. Чорненька — це Жужа з Києва. А оце Сепаратистка. Хлопці привезли з Донбасу вагітну кішку, окотилася. Двох кошенят прилаштував, а ця лишилася. Постійно кричить, їсти просить. Кішечки всі стерилізовані, коти кастровані через одного. Топлю їм грубку, аби було тепло. Проблем з дровами немає. Їх повно, аби тільки не лінувався. Менших, хворих пухнастиків тримаю в будинку, де сам мешкаю
— Як стали котобатьком?
— Про мій шлях до зооволонтерства можна годинами розповідати. Коли не думаєш про інших, здається, все нормально і довкола ніхто не страждає. А коли допоміг одному, другому, третьому, стаєш чутливим до чужої біди, зокрема до безпритульних тварин. Вони ховаються у закутках, сидять і чекають, аби їх хтось врятував. І ти розумієш, що цей «хтось» — це про тебе.
У 2010 році я працював у німецькій фірмі в Києві. Побачив на вулиці викинуту кішку. Вона була дуже налякана, нявкала, ніби казала: «Забери, бо пропаду». Я її взяв в орендовану квартиру. Назвав Ракель. Забрав з собою, коли повернувся до Чернігова. Згодом став підбирати інших. Виходжував, хворих лікував. Спочатку жив у квартирі. Потім — поблизу пагорба Слави, у будинку на Лісковиці (мікрорайон Чернігова). Тоді й почув, що завівся якийсь мужчина, котрий ловить котів та їсть. Думав, як побачу цього чоловіка, порву, уб’ю. А потім дізнався, що цей чоловік — я, — гірко посміхається Герасименко. — То про мене пліткували.
У місті моїх котиків машини давили, собаки рвали. Та й для великої кількості місця вже було замало. Тому у 2017 році вирішив переїхати зі своїми пухнастими на дідівщину, у село. А тут моїм улюбленцям роздолля, спокій. Живемо на відшибі. Майже в лісі. Є де погуляти. Тому і назвав притулок «Котяче щастя».
Житло в Чернігові продав. Мені ж треба за щось жити та утримувати кицьок. Щомісяця на корм тваринам витрачаю більше грошей, ніж на власне харчування. Це до трьох тисяч гривень. Годую їх лише збалансованим кормом. Буває, раз на пів року присилають гуманітарний. У фейсбуку завів сторінку англійською мовою про свій притулок.
Якщо киця захворіє, треба брати переноску і везти в Чернігів до ветклініки, бо у Сновську не роблять аналізів, немає котячого УЗД. А це все гроші.
У селі вважають, що за котів я отримую стаж для пенсії або доплати. Насправді працюю віддалено. Я перекладач з нідерландської мови. За освітою вчитель англійської та німецької мов. Закінчив Ніжинський університет імені Гоголя. У 2003 році влаштувався в Чернігові на підприємство з виготовлення піаніно. Його керівником був голландець, і я, перекладаючи багато документації, вивчив його мову. Зараз мені на переклад переважно присилають документи наші жіночки, котрі переїхали в Бельгію та Нідерланди.
— Як коти потрапляють до вашого притулку?
— Підбираю, привозять, приносять кошенят, яких хочуть здихатися. Доки мене не було, вивозили в ліс і нехай виживають, як хочуть. А тепер знають, що є я. У Кучинівці до мого притулку завжди дорогу вкажуть.
У кожного в селі є прізвисько. Наше родове було Гузар. Мене ж тепер нарекли Котятником. Може, односельці й вважають диваком, але бачать, як дбаю про котиків, піклуюся, і це щось міняє на краще в них самих. Стають чуйнішими. Один чоловік торік від мене забрав кількох кошенят, каже: «Буду доглядати. Якщо ти трьом десяткам даєш раду, то я хоч трьох візьму».
— Кажуть: «Краще б ти, Женю, людям допомагав»?
— У 2019 році захворів і потрапив до лікарні. Зооволонтери склалися на лікування. А ті, що казали: «Треба допомагати людям», — нічого не дали. Так от, ті, хто допомагають тваринам, завжди допоможуть і людям, бо знають, що таке милосердя та співчуття.
— Коти не вічні.
— На жаль. На пустирі, де колись був випас для овець, облаштував кладовище. Як поховав котика, так і посадив на могилі дерево. Буває важко на душі. Прийду, гляну. Там, де берізка, Рижик лежить. А де верба чи липа, — Бамбарбія, Кукарелла. Академік Келдиш. Сплакну.
— А родина?
— Одружений ніколи не був. Нині кицюні — моя сім’я. Я їх люблю, а вони мене.
Джерело: "Вісник Ч", авторка Валентина ОСТЕРСЬКА. Фото авторки
"Час Чернігівський" писав про таке:
- Жінка с прикордоння годує покинутих 29 котів та 30 собак
- За раз відкладають до 100 яєць: мешканка Чернігівщини розказала, як доглядає за домашніми улюбленцями - равликами
- Скажений лось побив дві машини і гнався за дядьком
Ще більше цікавої інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":
