…І потихеньку гаснем від нудьги. Кайдани руки й ноги нам тримали. Впивався в тіло біль з усіх боків. Тортурами жорстоко мордували. Багато хто цього не пережив. Ми перестали людям довіряти. Бо нас покинули, залишили в біді. А ще жахи тут заважають спати. Вони весь час приходять уві сні…
Це уривок з вірша 45-річного Олександра Ірхи з Шаболтасівки на Сосниччині. Він уже три роки в російській тюрмі, хоч і не злочинець. Посадили за вигаданим звинуваченням. Олександру вдалося передати рідним клаптик паперу, де написав українською.
«На нашу вулицю прийшли днрівці»
— Ми жили на околиці Маріуполя, неподалік металургійного комбінату імені Ілліча. Батько там працював водієм навантажувача. Коли розпочалася АТО й оголосили мобілізацію, пішов добровольцем, — розповідає 26-річний Андрій ІРХА, син, керівник групи гуманітарного розмінування. Працює на Миколаївщині. — Доброволець міг сам обрати підрозділ. І в 2015 році батько записався до «Азова», база якого була недалеко від Маріуполя.
Служив механіком-водієм танка. Був нагороджений відзнакою «За участь в АТО», медалями «ООС. За звитягу та вірність» та «Учасник бойових дій». Закінчився контракт і в середині травня 2020 року повернувся до цивільного життя. Влаштувався бригадиром на металобазу. Там і працював до повномасштабного вторгнення.
Син Андрій Ірха з батьком. Фото зроблене перед війною
8 квітня 2022 року на нашу вулицю прийшли днрівці, — продовжує Андрій Ірха. — Розпитували сусідів, хто де служив, хто ходив у формі. Ті вказали на нас з батьком. Бо я деякий час служив у поліції.
Нас удома не було. Зайшли, перерили речі, знайшли татову форму, мій пропуск. А згодом і мене затримали вдома у дружини. Тоді багато людей з міста виїхало. І днрівці займали найкращі будинки.
Мене привели в чийсь гараж. Почали допитувати, де батько. Били. Відповідав: «Не знаю». Сказав, що батько служив водієм у Нацгвардії. Стали ще більше лупцювати. Кричали, що брешу. Проштрикнули ножем ногу.
Я ж не знав, що вони татову трудову знайшли, де все записано. Ніч тримали в наручниках, підвішували, приковували до стовпа. Нога кровила, замотали її. Наступного дня повезли у фільтраційний табір у Безіменне. Там уже було з пів тисячі людей. І кожні пів години автобуси звозили ще цивільних і наших військовополонених.
До нас ставилися, як до бидла, та вже не били. Водили на допити до співробітників Міністерства держбезпеки ДНР. Питали, де працював, номери телефонів. Перевіряли соцмережі. Добре, що в них не було координації з тими, які мене затримали. Що відбувається вдома, не знав. У таборі зустрів знайомих. Дізнався, що шукають військових, зокрема й колишніх, аби виловити всіх. Привезли й батька.
«Побили так, що піднятися не міг, зламали щелепу»
— Перший етап фільтрації батько пройшов нормально, — знає Андрій Ірха. — З другого етапу не повернувся. Ті, хто з ним був, розповіли, що росіяни в соцмережах знайшли його фото зі служби. Відразу в наметі побили так, що піднятися не міг, зламали щелепу. У мене через переживання підскочив тиск. І відкрилася кровотеча з рани на нозі. Зупинити кров не могли, тому відвезли до лікарні в Новоазовськ. І це мене врятувало.
Там уже ніхто не охороняв. Туди звозили наших поранених полонених, солдат ДНР і росіян, котрі штурмували «Азовсталь», цивільних. Медсестра сказала, що привозили травмованого чоловіка з таким же прізвищем. Зрозумів, то був батько. Донецька область і прізвище Ірха. Воно характерне для Чернігівщини.
Мені зробили переливання крові, підлікували. Коли добрався додому, стали звертатися на їхні гарячі лінії. Нам сказали, що батька тримають у колишньому управлінні по боротьбі з організованою злочинністю. І тиша. Ми припускали, що його забили до смерті.
Мені вдалося вибратися на підконтрольну Україні територію. Перша новина з’явилася в кінці 2022 року. Його знайомий повідомив, що бачив тата в Донецькому СІЗО. І лише через пів року потому, коли над азовцями почався суд, побачили в інтернеті його та Олега Мижгородського з Городні. Вони разом служили в «Азові», дружили. Олег до нас додому приходив — земляки ж.
Олександр Ірха до полону
Олександр Ірха в полоні
«По пів року не давали митися, в ув’язнених завелися воші»
— Тату вдалося передати нам лист, — каже Андрій Ірха. — Питав, чи ми живі, здорові. Де я, чим займаюся. А потім уже ми йому писали через ВПН (віртуальні приватні мережі).
Росія — країна тюрем, там є додаток «Зонателеком». Заходиш у нього, обираєш колонію чи СІЗО, де сидить людина. Вказуєш її дані, свої та електронну пошту. Пишеться лист. І потім у ту колонію, яку ти ввів у мережу, приносять роздрукований лист.
Бабуся (батькова мати) дуже хотіла на суд поїхати. Та він сказав, що не треба. Зрозуміли, не хоче наражати її на небезпеку. Мати лишилася в Маріуполі, кожні 15 днів посилає батькові посилки через пошту Росії.
Ми чимало дізналися про його перебування у в’язниці.
Їм усім було дуже важко в Донецькому СІЗО №1. Там постійно жорстоко били. По пів року не давали митися, в ув’язнених завелися воші.
У Ростовському СІЗО, де він нині, хоч побутові умови зносні. Проте ставлення таке ж, як і в Донецьку. Тримають як терористів, з ними сидять іділівці (ІДІЛ — терористичне угрупування). Звідки вони там взялися, не знаю. Та до них краще ставляться, ніж до наших.
Хоча батько цивільний і звільнився зі служби за два роки до повномасштабного вторгнення. Коли служив, «Азов» навіть у Росії не був визнаний терористичною організацією. Тому в останньому слові батько назвав усі звинувачення брєдом.
Йому дуже тяжко в неволі. Упав зір на правому оці. Проблеми з ногами, бо змушували днями стояти. Зламане ребро. Травмована щелепа. Схуд.
Ми зверталися, куди тільки могли: Національне інформаційне бюро, Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими, штаб при СБУ, «Червоний Хрест». Є кримінальне провадження, внесене ще у 2022 році до Єдиного реєстру досудових розслідувань за фактом незаконного позбавлення волі представниками РФ та незаконних збройних формувань. Є батько й у списках на обмін. Та не міняють.
Ми, рідні, уже не знаємо, куди кидатися, аби його врятували. Благаємо всіх, хто дотичний до процесів обміну, врятувати незаконно засуджених азовців. Адже вони найбільше потерпають у російських тюрмах від знущань.
* * *
Суд у Ростові-на-Дону засудив Ірху до 20 років ув’язнення. Як і 22 українців, котрі служили в полку Національної гвардії «Азов». На строки від 13 до 23 років. Усіх звинуватили в насильницькому захопленні влади та організації діяльності терористичної структури. Двох обміняли на початку судилища. Олександра Іщенка, водія, замордували під час процесу. Помер у липні минулого року в СІЗО. Згодом визволили дев’ятьох жінок, які працювали в тиловому забезпеченні полку. Усім, кого обміняли, вироки винесли заочно. Решті — реально. Зокрема й Олександру Ірсі.
«Засудження цивільних незаконне»
— У росіян своє розуміння «Азова». Вони не зазначають, що він є частиною Національної гвардії України. Знаходять людей, які колись там служили чи мають відношення до полку, кидають за грати. Та, що б їх Верховний Суд не писав, засудження цивільних, звинувачених в псевдотерористичній діяльності незаконне, — впевнений 49-річний Андрій ЯКОВЛЄВ, адвокат, керуючий партнер АО «Амбрела», експерт ГО «Медійна ініціатива за права людини» з міжнародних гуманітарного і кримінального права та прав людини. — Росіяни окупували території і судять людей за ті дії або відносини, що були до окупації (тобто заднім числом). З порушенням загальних правил кримінальних розслідувань, прийнятих у всьому світі.
Свавільні затримання та утримання цивільних — це грубе порушення міжнародного гуманітарного права, а незаконне позбавлення волі — це воєнний злочин. Позбавлення права на справедливий суд (отаке судилище, як над азовцями) — воєнний злочин. До бранців застосовують катування. Це теж воєнний злочин.
— Чи можуть азовці оскаржити незаконне засудження поза межами Росії?
— У Європейський суд з прав людини вже подати не можна. Бо Росія вийшла з Європейської конвенції про захист прав людини. Проте є орган на рівні ООН. Він називається Комітет з прав людини. Наділений правом приймати до розгляду індивідуальні скарги. За підсумками розгляду індивідуальних заяв виносить повідомлення. Вони можуть містити вимоги щодо перегляду, виплати компенсації. Прийняте Комітетом Росія має виконувати.
— Вам відомі випадки звернень до цього Комітету українських військовополонених та цивільних бранців?
— Справи так розслідуються в Росії, що полонених катують, змушують визнавати вину, оговорювати себе, свідчити один проти одного. Тому часто вони не вірять в результати оскарження. А інколи й побоюються. Як правило, звертаються лише тоді, коли повертаються з полону.
— Як прискорити звільнення?
— Це не стільки залежить від нашої сторони, як від Росії. Вона не хоче віддавати полонених. Якщо повертає, то через вимушені причини і віддає тільки того, кого хоче. Вони утримують у своїх тюрмах наших військовополонених і цивільних.
У міжнародних конвенціях сказано, що завершення бойових дій є обов’язковою підставою для повернення всіх полонених (окрім засуджених). Тому в Росії виносять вироки нашим людям, аби утримувати їх там після закінчення війни. Певно, для того, аби надалі впливати на родини та розхитувати українське суспільство з середини.
Джерело: "Вісник Ч", авторка Валентина ОСТЕРСЬКА, фото з сімейного архіву Андрія ІРХИ
"Час Чернігівський" писав про таке: Що сказав полонений чернігівець у останньому слові на суді в рф
Ще більше цікавої інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":
