— Почім заберете картоплю?
— По 5 гривень.
У четвер, 11 червня, в Бахмачі на базарі картоплю приймають азербайджанці Осман Гаджизаде і Ельданіз Мамедов із дружиною Анною. Вона спілкується чистою українською.
— А в нас (я родом із Добропілля на Донеччині) всі так говорять, — каже Анна. Через війну вони з чоловіком, двома дочками та батьками були змушені покинути дім і все нажите тяжкою працею.
— А в сітки у свої набирати? — питає та, хто поцікавилась ціною.
— Якщо треба, ми дамо, — відказує Осман. Йому 48. Поки жінка відійшла, розказує:
— В Азербайджані важко жити. Мафія. Роботи немає. Точніше вона є, але просто так на неї не беруть — там треба хабаря дати або зв’язки в начальстві мати. А в мене ні зайвих грошей, ні зв’язків не було, тому й поїхав в Україну.
Майже 20 років прожив у Донецьку. Коли місто окупували, я переїхав у Волноваху Донецької області. Там продовжував працювати. Але втратив дві своїх фури — їх спалили росіяни. У березні 2022-го ворог окупував і Волноваху. Тож я поїхав звідти на підконтрольну Україні територію. Знову купив дві автівки.
Зараз Осман, як і подружжя Мамедових, живе в Дніпрі (колишньому Дніпропетровську). По картоплю в Бахмач вони їздять уже не перший рік. Коли окремо, коли разом.
— Добираємося 7-8 годин, — говорить Анна.
— Я кермую потихеньку, бо колись в аварію потрапив і відтоді боюсь їздити в дощ, — додає Осман.
Якщо вони стоять у місті по кілька днів, то ночують у своїх машинах. Готують тут же, на місці. Коли ми спілкувалися, Ельданіз якраз на портативній плитці смажив картоплю на обід.
— Я купую бульбу тут і в Сумській області (цього року був у Конотопському районі), везу її до себе і продаю місцевим мешканцям (колись торгував у Донецьку, тепер — у Дніпрі), — продовжує розповідь Осман. — Беру картоплю по 5 гривень, донедавна продавав по 13 гривень за кіло, а зараз — по 14-15. Подорожчала. Молода на борщ і пюре не годиться, для цього потрібна стара, тому люди беруть хто три, хто п’ять кілограмів.
Сюди ми приїхали вночі. За пів дня не взяли і 500 кг. Люди мало здають картоплі, бо це вже остання з урожаю минулого року. Та назад порожнім не поїду, буду й тиждень стояти, якщо знадобиться.
Восени я сюди привожу кавуни, міняю їх на бульбу. Колись іще з Городнянського району возив ялинки продавати в Донецьк. Брав їх там, де «Три сестри» (монумент на межі кордонів України, білорусі та росії, споруджений у серпні1975 року. — Авт.), де раніше щороку проводили фестиваль «Слов’янська єдність»…
Я вірю, що окупована територія до вас повернеться. Бо це українська земля! Так і напишіть: я люблю Україну, і я проти росіян! Хто з моїх знайомих у Донецьку залишився, жаліються, що жити там дуже важко й дорого, працювати не дають, а тільки податками обкладають.
Путінський режим любить тиснути. Я це знаю, бо раніше фурою їздив трасою з Ростова на Москву. Там я так, як тут, ночувати не міг: коли зупинявся на узбіччі, мене попереджали, що краще на ніч знайти парковку, інакше можуть підійти і відібрати гроші, а то й порізати… Тут у вас свобода, люди інші. Нікому не заважаєш — і тебе не чіпатимуть. Вільно стій, торгуй, ніхто не спитає: «Чого сюди приїхав?» Тут мене вже знають, вітаються зі мною. У вашій країні вільний народ. А там — ні.
Сім’я в Османа залишилась в Азербайджані.
— Я пізно одружився — у 37. Зараз покажу вам синочка, — знаходить у телефоні фото хлопчика. — Йому 10 років. Я б хотів дружину із сином привезти жити сюди, але ж війна. І сам до них уже два роки не їздив…
Поки ми розмовляємо, до машин підходить іще одна жінка.
— Можна домовитися, щоб ви до мене додому під’їхали забрали картоплю (кілограмів 80)?
— Можемо, тільки це вже ввечері, — погоджується Анна. І зустрічає наступного клієнта.
Сергій Ніколаєнко привозить картоплю на збут уже вдруге за день:
— Треба ж було обірвати паростки, перебрати, може, де нагнила. Не будеш же людям пропонувати абищо. Зараз привіз шість сіток (це 130 кг), а вранці було вісім.
— Може, ще є? Перебирайте і привозьте, — просить Анна.
— Ні, то вже трохи для худоби залишиться.
Сергій Миколайович розповів, що картоплею засаджує близько восьми соток. Торік урожай був непоганим, а яким буде цього року — ще не відомо.
— Дощу б треба. А то за 10 кілометрів від Бахмача із суботи на неділю пронісся такий ураган, а в нас і не капнуло.
Анна прощається із Сергієм Миколайовичем і дякує за картоплю:
— Спасибі Вам велике, вирощуйте ще!
Джерело: "Гарт", авторка Аліна КОВАЛЬОВА
"Час Чернігівський" писав про таке:
