Навпроти двору Марії Артюх в Анисові (Іванівська громада) шумно. Стукіт молотка і гурчання дриля — на всю вулицю Шевченка. Сестри Людмила БАБИЧЕВА і Тетяна ТИЩЕНКО, дочки Марії Василівни, городять свою ділянку, що спускається вниз, до луків. Повиходили сусіди, підказують, як краще.
— Лавку нову вже поставили, — тримає в руках дриль Тетяна, — буде людям де сісти.
— Внизу пасовище. Споконвіку тут корів чекали. Так воно й зосталося. Тільки раніше колодки лежали, а тепер лавки, — несе дочці сокиру 74-річна Марія АРТЮХ.
— Паркан вирішили переробити, — обценьками видирає зі старих шалівок цвяхи Людмила. — Старий хитався. Як тільки корова пройшла, поламала — ремонтуємо.
— Це наша територія, — окреслює руками Тетяна. — Усе життя ми возимося з парканами, молотками, цвяхами, пилками.
Сестри давно живуть у Чернігові. Тетяна працює в банку. Прибиральницею. Трудилася в санепідемстанції. Людмила — медсестра в травматології Чернігівської лікарні №2.
— В Анисів до матері кожні вихідні їздимо, — каже Тетяна. — Субота, неділя — завжди ми тут. За будь-якої погоди. Електричкою.
Чоловіки поки що не їздять.
— У мене син на війні, чоловік там з АТО, — наманікюреною рукою приміряє до паркану штахетину Тетяна. — А взагалі він у село їздить тільки на великі справи. Картоплю посадити, картоплю викопати, — починає гатити молотком по шапці цвяха. — Ми завжди, змалку, знали і вміли все робити самі. Бо мати ростила нас без батька і сама все робила.
— Люді було півтора місяця, Тані шостий рік, коли ми з їх батьком розвелися, — киває Марія Василівна. — І все. Самі справимося, нам не звикати.
Під час війни побило дах — Таня дірки позалатувала.
— На сарай і на хату залазила по шиферу, — згадує Таня. — Сестра знизу, що треба, подавала. Коньок на даху клала.
Сажу в трубі чищу. Я ж бачила, як мати це робила.
— Життя навчить. Мусиш робити, — зітхає Марія Василівна.
— То, може, готувати, шити не вмієте? — пробуємо підловити жінку.
— Аякже, — пирхає Тетяна. — Шию, вишиваю, бісером працюю, носки в’яжу.
Супи, борщі, пироги готую.
Минулого тижня отут у печі сиділа, — Тетяна відтуляє шторку, відставляє заслінку. — Отам, у будці.
Усередині печі стоять каструльки, глечик.
— А ви там що робили?
— На животі під колісником просунулася, боки глиною замазувала!
— Чогось же ви не вмієте?
— Електрика мене не любить. Струмом било, і не раз. Не відкидало, правда. Але як дріт якийсь зачепити — так і стукнуло!
— Хвалилася Таня: «Усім уже можу керувати. І бензопилою, і звичайною пилою, і шуруповертом. Тільки по газу не дуже», — стає коло дочки Марія Василівна.
— Зварювати не вмію, — ще згадала Тетяна. — Паски цього року не пекла. Їхала в село на готові. Коли заміж удруге йшла, повів мене майбутній чоловік до своєї рідні. Дядько каже: «Будемо тебе приймати. Покажи руки!». Показала. «Рабочиє, пойдьот».
Чоловік мій не білоручка. Працював на силікатному заводі, потім охоронцем на Баришевці. А в 2015 пішов добровольцем.
У веранді в банці шикарний букет. Болотні калюжниці.
— Веранду дівчата самі побудували, — пишається дочками Марія Василівна. — Була маленька. Перед вторгненням почали, після — закінчили.
Хату торік утеплили гіпсокартоном самі.
Двері з веранди в хату — як у міських квартирах. А ключ сільський, старовинний. Довга залізяка.
— Двері я з Чернігова привезла і встановила, — знову здивувала Тетяна. — Дверний отвір розширили, бо старі двері маленькими були.
У Чернігові обидві сестри живуть у багатоповерхівках.
— Може, краще було б вам цього всього не вміти?
— Та ні, — хитає головою Тетяна. — Як щось не зроблю, то наче не те, муляє. Треба мені його зробити.
— Є щось, чому ви ще й чоловіка вчили, бо не вмів?
— Та я, хоч і вміє, все одно вчитиму, — як справжня українська жінка говорить Тетяна.
— Усе, що у дворі є, дівчата самі строїли, — каже Марія Артюх.
Сарай перероблювали після вторгнення.
— Приліт був поряд, у вуличці. Дах на такі друзки розвалився, що граблями вигрібали.
А сестри повернулися до роботи. Набивають штахетини на дерев’яні лаги. Пальчиками з рожевим манікюром Тетяна бере цвяшок. Приставляє дошку. І лупить молотком по шапці цвяха.
— Свята ж були — от і манікюр, — нарешті відклала молоток. — Нігті не нарощую. Сама лаком покрила.
Балки паркана прибиті до сухого стовбура. Багаторічний в’яз спиляли років п’ять тому.
— Пиляли самі?
— Надто великий. Хлопців кликали.
— Таню, притули отут досточку. Оту, коротку став. Ану, Людо, придерж, — починає керувати процесом Марія Василівна. — Прибивай верхню, нормально буде.
Джерело: "Вісник Ч", авторки Олена ГОБАНОВА, Марина ЗАБІЯН. Фото Олени ГОБАНОВОЇ
"Час Чернігівський" писав про таке:
- Чоловік з Чернігівщини зробив гойдалку, щоб дружина відпочивала після городу
- Родина на хуторі купила пʼять хат: відбивають від вовків свиней, кіз, овець
- На хуторі лишилось пʼятеро: тримають биту й сокиру для непроханих гостей
Ще більше цікавої інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":
