Ірина ГОНЧАРЕНКО — староста села Бреч (Корюківська громада). Щодня їздить своєю машиною з Корюківки на роботу. Має приватний будинок і велику родину: чоловіка і трьох доньок. Світлану, Марію і Зорину. Усі прийомні.
— Мабуть, у мене в житті таке покликання. Ростити і виховувати, — вважає Ірина Василівна.
«Можна, я буду називати тебе мамою?»
Світлана і Марія — рідні сестри. Світлані 22. Вона в Словаччині. Марія вдома. Їй 16. Навчається онлайн у Чернігівському медичному коледжі. Ірина взяла дівчат маленькими. Коли їй самій виповнилося 37.
Приїхала в Бреч за направленням після закінчення чернігівського педінституту. Працювала вчителькою математики та інформатики. Тут отримала житло як педагог. Вийшла заміж за свого земляка, хлопця з села Лупасове. Працював у лісництві. А в 2002-му Ірину обрали головою села Бреч.
І все б добре.
— Але дуже хотілося повноцінну сім’ю, — сідає за свій робочий стіл Ірина Василівна. Після 2017 року вона староста Бречі. Сільрада та сама, назва «старостат» ще не прижилася.
— Народити не вийшло, — продовжує. — Я вирішила взяти дитину.
— Довго дочок вибирали?
— Не вибирали. Просто у 2010 році побачили в районці статтю про цих дітей. Вони були в корюківській лікарні. Марії півтора року, Світлані сім. Вони жили в Олійниках Корюківського району. Батька дівчат уже не було на той час. Мати почала випивати. Сусіди зателефонували в службу дітей чи в поліцію, не знаю. Дівчаток забрали. Зразу до лікарні, щоб підлікувати.
І я поїхала до них у гості. Сама. Дівчатка були гарні. Удруге з’їздила. Свєта запитує: «Можна, я буду називати тебе мамою?» Звичайно! Вони не знали, чи заберу їх. Я просто ходила провідувати, знайомитися. Гостинці носила. Чоловіка повезла.
Свєта мене в коридорі побачила і побігла. Її питають: «Ти куди?» «Мама прийшла!» Біжить коридором: «Мама!!!» Ну як не взяти таку дитину? До дівчат тоді не одна я ходила. Ще були родини. І хотіли взяти. Але ж і я хотіла.
Швиденько зібрала документи. Близько місяця ми з чоловіком вчилися бути батьками. Їздили в Чернігів. Не щодня, але часто. Нас учили спілкуватися з дітьми, розв’язувати проблемні питання. Тренінги були.
У Бречі в нас уже був свій будинок. Ще до оформлення документів забирала малих на вихідні.
— Такі кумедні. Особливо менша, — згадує Олена ГУДИМОВА, завідувачка будинку культури. Саме в сільраді у справах. — Вона приводила їх на роботу. З лікарні, коли їхали, завезла в сільраду. Показати дітям, де працює. А нам — їх.
Свєта вже ж старшенька, а Машу як завели! Така малюсінька, ніжки кривенькі! Соска в роті — не пустишка, а така, як колись на пляшки надягали. Зараз он яка гарна виросла. Вклала в їх Ірина і душу, і себе всю. Діти назвали її мамою. А значить, вона, справді, мама.
— Їм у нас сподобалося, — шукає в телефоні фото Ірина. — Прибрано, чисто, тепло. У них таких умов не було.
— Маму згадували?
— Маша її й не пам’ятала. А Свєта, мабуть, була ображена на матір.
Розказувала, як її ображали вдома. Дитина це запам’ятала. Я з їхньою матір’ю жодного разу не спілкувалася. Казали, у лікарню приходила. Свєта не просилася поїхати до неї. А Маша років до десяти і не знала, що прийомна.
Обидві дівчинки мали проблеми з опорно-руховим апаратом. Вроджені вади. Лікувалися, лежали в лікарнях, у Києві. Ірина Василівна оформила обом інвалідність.
— В інституті питають мене: «А чого ж ви тільки тепер звернулися?» «Ну, так вийшло», — кажу.
Маші розказала про рідну матір, коли та померла. Свєта з нею жодного разу не бачилася і на похорон їхати не захотіла. Родичів, щоб поховати, не було. Ховала її я з моєю кумою та її матір’ю. Родом з того ж села. Хоч за життя ми так ні разу і не поспілкувалися.
— Як же Свєта раніше сестрі не проговорилася?
— Була така домовленість. Зайвого не скаже.
Не витримав?
— Дівчата слухалися? Не тікали?
— У спілкуванні проблем не було. Свєта дуже спокійна, розсудлива. Маша непосидюча, товариська. Приїхали — а з меншою ще треба вдома сидіти. Я не можу через роботу. Чоловік з Марією пішов у декрет. Усі думали, що він її так любить… — з сумом посміхнулася Ірина. — До обох дітей він нормально ставився. Дівчата звали його батьком. А тоді, мабуть, не витримав навантаження. Не зійшлися характерами, — дипломатично наголошує Ірина. — Ми розійшлися.
— Дітей же він теж хотів узяти?
— Мабуть, я більше. Зрештою накипіло. Я забрала обох дівчат і поїхала в Корюківку. Будинок залишила, він і досі там живе.
У Корюківці чотири місяці винаймала квартиру. Потім купила будинок. Хороший, чотирикімнатний. З коридором, кухнею, санвузлом. Мої батьки допомогли, вони все життя гроші збирали. Правда, ремонт досі роблю.
— Батько приїжджав до них потім?
— Ніколи.
В Ірини Василівни на підвіконні в кабінеті буйно квітнуть орхідеї. Каже, дарували по вазону на кожен рік народження. А на ювілей — кілька штук.
Їй 52 роки. Виглядає років на 15 молодшою. Доки розмовляємо, мимохідь розв’язує робочі питання. Один за одним до сільради заходять мешканці села.
Ірина вдруге вийшла заміж.
— Коли прийшов Віктор, дівчата запитали, як його називати? «Обов’язково батьком?» «На ваш розсуд», — кажу. «Я — мама, і цього достатньо». Хоча в телефонах у них він підписаний «папа».
З Віктором одружилися в 2023-му. Перевіряли почуття з 2013 року. Він з Бречі. Працює трактористом у Корюківському комунальному підприємстві «Добробут». До дівчат ставиться дуже добре.
У нас прийомна сім’я. Я запитала в дівчат: «Для вас є різниця, яке прізвище будете носити?» Це щодо всиновлення. Сказали: «Без різниці».
У прийомній сім’ї платять кошти дітям — два прожиткові мінімуми. І процент — прийомним батькам за виховання. Перевіряють, контролюють служби. Іноді й допомагають (путівки, пільги при вступі, інколи — безплатне навчання. У дітей залишається право на житло, де вони народилися, або від держави).
«Як кота в мішку»
— Найцікавіше — як ми Зорину брали, — пожвавлюється Ірина.
— Ви з чоловіком планували дитину?
— Ні. Збиралися виростити цих двох. Але... Телефонує Олена Арсентіївна (Одерій), начальниця служби дітей з Корюківки: «Ірино Василівно, у вас хіба не буде шматка хліба для ще однієї дитини?» У нас приятельські стосунки, ми завжди на зв’язку з цією службою.
Дівчинка зі Смолина Гончарівської громади. 14 років. Була під опікою дідуся з бабусею. А ті пити почали. Дитину треба було терміново звідти вилучити. І краще, щоб не в лікарню, а зразу в прийомну сім’ю.
На роботі відмовляли. Навіть моя мати сумнівалася, чи в мене здоров’я вистачить. Чоловік знизав плечима: «Беремо. Коли?» «Завтра». Того ж дня отримали рішення виконкому. Назавтра поїхали з Арсентіївною забирати. Ні я, ні вона жодного разу дитину не бачили.
Це було 25 листопада 2022 року. Якраз на її день народження. Гостинців узяли. Приїжджаємо в Гончарівське. Її вже забрали зі Смолина, чекала в службі. Заходимо. Сидить якесь мале дитя, років дев’яти-десяти. Тримає старенький рюкзачок, там її речі. Більше нікого. Кажуть: «Оце наша Зоринка».
Ми з Арсентіївною переглянулись. Вона побачила в моїх очах страх. Ну дуже мала дитина! 14 років — 28 кілограмів. Худесенька, одяг брудний. Курточка страшнюча, шапка страшнюча. Забирали мовчки. Тільки поглядали: Арсентіївна на мене, я на неї. Як ото кота в мішку брали.
«Дві авантюристки», — сміялася потім Арсентіївна.
Їдемо додому — у мене аж сльози на очах. Як її мої зустрінуть? А зустрічають же по одежці. Заїжджаємо в Чернігів, я кажу: «Стоп. Їдьмо в найближчий магазин, де є речі».
Заїхали в торгівельний центр на Музикалці. Ідемо, люди косяться: самі нормально вдягнені, а дитину запустили, як бомженя.
У магазині кажу: «Несіть усе. Оцю дівчинку треба повністю перевдягнути». Спортивний костюм, шкарпетки, курточка. Продавчиня рада старатися, носить нам одне за одним. Майки, футболки. Обувку зняла — а черевички тонюсінькі, навіть без устілок. Надворі мокрий сніг. «Несіть кросівки», — кажу. Одягли просто в магазині. Старий одяг зняли. «Нам, будь ласка, сміттєвий пакет знайдіть, щоб усе це запакувати».
Шапку і пальчатки Арсентіївна принесла: «Хай це буде від мене». Ми носимо, вони рахують, рахують. Арсентіївна переживає: «У тебе хоч грошей вистачить?» «Вистачить. Але цю дитину я приведу до ладу».
Сіла в машину. Глянула на дівчинку: «О, нібито й нічого так!»
Своїм зателефонувала: «Коли приїдемо, щоб поляна була накрита! Купіть якусь піцу, торт, сік. Святкуватимемо». Приїхали — усе готово. Зустрічають з надутими кульками. Зарина — найтихіша з дівчат. Період адаптації пройшов нормально.
— Від’їлася вже?
— Ні. За три роки ми наїли всього вісім кіло. Зріст зараз півтора метра. З дитинства не звикла багато їсти. Молочного нічого не вживає. М’яса не їла. Дякуючи Зарині, у нас в домі з’явилися сосиски. Улюблена страва — пусті макарони. Можна з сосискою, або картопля варена з сосискою.
Зараз Зорина в Чернігові, навчається на перукаря в училищі побутового обслуговування. Приїжджає на вихідні.
Через рік Зорина захотіла провідати бабусю і дідуся. І ми поїхали в Смолин. Попередила.
Вийшла бабуся Галя: «Ой, як ти, Зорино, виросла, як погарнішала!» Кажемо: «Ви тут поспілкуйтесь, а ми селом погуляємо». А вона їм у хаті прибирати кинулася. Забруднилася трохи. Потім ще кілька разів їздила. Я не проти. Хоче — нехай спілкується.
Джерело: "Вісник Ч", авторка Олена ГОБАНОВА.
"Час Чернігівський" писав про таке:
- Утримують птицю і кіз: як родина переселенців із Донеччини облаштовує побут на Чернігівщині
- Жили за 500 метрів від рф: багатодітна родина із Сумщини перебралася на Чернігівщину
- У неї — п’ятеро дітей, в нього — семеро: зійшлися і живуть на Чернігівщині
Ще більше цікавої інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":
