Віктор КАРАНДА сидить на ганку свого будинку в селі Линея (Михайло-Коцюбинська громада) з чашкою кави. Релакс перед роботою. Сьогодні, 29 березня, оратиме. Сини — шестирічний Захар, дев’ятирічний Єгор та 14-річний Мишко — гасають з хати у господарчий двір, туди-сюди. Готуються з батьком виганяти трактора на городи.
Хлопчаки не сплять з п’ятої ранку. Щоб не пропустити цей вихід. 52-річний Віктор вчитиме 14-річного Мишка, як працювати на тракторі.
Віктор — багатодітний батько. У родині п’ятеро синів. Двоє старших — дружини, від першого шлюбу. Вона немісцева, з-під Любеча. Сюди переїхала до Віктора. Три менші сини — спільні. Найстарший син служить.
Сини Єгор та Захар
— На війні, — не розказує подробиць Віктор Петрович.
У свині очі, як у бурята
— У нас з дружиною все є, — хвалиться Віктор Петрович. — Коза є. Свиней череда. Від Шпунтиків до Бурятів. Китайці є, корейці є. А свиню називаю Бурятиха. Очі на їх породу схожі.
З кошари, що перед хлівом, виглядає корова. Велика, вгодована. Одна з чотирьох корів на все село.
— У нас після війни теличку аж за Київ забрали, — киває в далечінь чоловік. — Скажи, Білан? — підходить до білястої корови, гладить по випещеній шиї, вкритій кучерявим коротким хутром. — Породиста, сименталка. Молочно-м’ясна. Доїть дружина, не я.
Дружина Наташа хворіє, по господарству порається переважно Віктор. І на роботу ходить.
— В «Атомремонтсервісі». Двірником. А оце перевели на трохи іншу посаду. Добираюсь до роботи автобусом.
У господарчому дворі повно індиків. Звабливо кудикають індички. Між ними, розпустивши хвоста, пританцьовує пихатий індик. Залицяється. А на чужих гелгоче, щоб у його сім’ю не лізли. Навіть битися кинувся!
Братва
Віктор називає свою велику родину братвою. Бо, за виключенням дружини Наталії, усі чоловіки. Великі й маленькі.
— Ця моя братва — така. Можуть на зупинці постояти, автобуса шкільного дочекатися і не сісти, повернути додому. Мішан увесь у мене. До техніки здатний.
Мішан, запускай! — кричить у двір до хлопців, що вже крутяться коло трактора.
— Сьогодні з п’ятої ранку працюю, — повертається Віктор. — Удома попорався, до дружининої сестри поїхав, там допоміг. Кабана кололи. І Наташа саме там.
Тим часом Єгор і Захар залазять у кабіну трактора. Зручно вмощуються на сидінні. Мишко з батьком перевіряють готовність техніки. Михайло заводить, підіймає-опускає насадку. Батько в цей час подає йому знаки спеціальними жестами.
Усі сіли в кабіну, поїхали. Згодом ще й нас покатали!
Батько на вантажівці перелетів річку
— Я сам родом з Семенягівки, — уже на полі ділиться Віктор уривками автобіографії. — Село поруч. Хоч виріс тут, у Линеї.
Віктора в селі прозивають Гагаріним. Таке прізвисько в батька було.
— Тепер усе моє сімейство — Гагаріни, — гордо заявляє батько. — Спитай: «Де Гагарін живе?», кожен скаже. А прізвище чи згадають.
— Чого ж Гагарін?
— Було це давним-давно, — присідає навпочіпки, закручує цигарку Петрович. — Є в Козлі річка. Зараз пересохла вже (Козел — перша назва селища Михайло-Коцюбинське). — Був там міст. Його тоді міняли. А батьки мої, покійні вже, працювали в «ШБУ-14» у Чернігові. Батько їхав тією дорогою за кермом вантажівки з кузовом. «ЗІЛ-150». Віз людей. В один бік проїхали нормально. А коли поверталися, міст розібрали, залишились тільки дві балки. Загальмувати не встиг, так і поїхав.
Переїхав, зупинився. Дивиться і потилицю чухає. Мосту ж нема! З того часу він став Гагаріним, бо через річку, виходить, перелетів. Машина не впала, люди цілі. Отак прізвисько і приросло. Каранда Петро Михайлович, він же Гагарін.
«Не калимлю!»
Підприємства такого, щоб орали городи, у Линеї й ближніх селах нема. А трактори в людей є. Орють собі, сусідам, знайомим.
— Скільки братимете за оранку цього року? — запитуємо Гагаріна.
— На калим не їжджу, не знаю. Собі б виорати, — підкручує Віктор глибину оранки на плузі. Орють поки що не під картоплю, а під траву. Конюшину, люцерну.
У громаді минулого року оранка була від 50 до 70 гривень за сотку.
Ми — на городи, а там снайпери
— Коли росіяни в село прийшли, мене ледь не застрелили, — знову закурює Віктор. — Прийшли з Наташею пішки сюди, на город. Моркву посіяти. Росіян з початку вторгнення в нас тут не було. Прийшли десь у середині березня. Так от, ми — на город, а вони отам, у кущах за городами, сидять. Снайпери.
Коли росіяни відійшли, у 2022-му, — починає згадувати недавню історію, — я, скільки солярки було, усю витратив. Людям за так орав. Так мене за це довбо…м обізвали. «Гагарін ї….нутий», — казали.
— Ті, кому виорали городи, обзивалися?
— Ні, звичайно. Якраз ті довольні були. Я такий: кому зможу — допоможу. Жадібності нема. Трохи вредності.
Замовила на сьогодні оранку подруга Гагаріна, 62-річна Наталія Комок.
Два Захари
— Ви напишіть, нехай Зеленський нам трактора нового подарує, — жартує Віктор. — Бо цей уже замучив. На ремонт тільки цієї зими 15 тисяч гривень пішло. «Щоки» купив. Ото за трактором навіски, дві червоні з боків. Плюс насос. Рульове зробили. Трактор мій Захар. Я на нього заробив оцими руками, — гордо показує чорні від мазуту загрубілі робочі руки тракториста Віктор.
— Чому Захар?
— Від радянської влади. «ЮМЗ-6» по-старому Захарами називають.
Джерело: "Вісник Ч", авторка Олена ГОБАНОВА, Марина ЗАБІЯН. Фото Олени ГОБАНОВОЇ
"Час Чернігівський" писав про таке:
- У теплицях виріс редис: повезуть на ніжинський базар
- Колишній мер великого міста доглядає за садом, тримає бджіл, обробляє 15 соток городуЖінка з Чернігівщини тримає качок-ваговиків
Ще більше цікавої інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":
