Історія братів Куліченків із села Довжик Чернігівського району сколихнула всю Україну. У Довжику у 2022 році були росіяни й кадирівці. Наділи братам на голови мішки і повезли. Три доби побоїв і жахливих допитів у катівні в селі Вишневе на Ріпкинщині. 21 березня розстріляли неподалік села Чумак. Убивали з пістолета з глушником.
У момент пострілу Микола повернув голову, куля пройшла через праву щоку і вийшла біля вуха. Його зіпхнули в могилу. Упав на Женю. Зверху на Миколу скинули застреленого Дмитра. І прикидали землею. Миколі зі зв’язаними руками і ногами, зав’язаними очима вдалося вибратися. Розв’язався. Поранений, оминаючи окуповані села, 40 кілометрів ішов пішки додому.
Нині в Чернігівському районному суді завершується розгляд справи з обвинувачення вбивць братів Куліченків. Душогубів судять заочно. Микола лишився єдиним сином у батька. Обидва проходять у справі потерпілими.
— У нас пошта виїзна. 22 жовтня пішов отримувати пенсію. Листоноша каже: «Є повістка сину у військкомат», — тримається за серце 71-річний Анатолій КУЛІЧЕНКО. — Я її не забирав. Поїхав до Чернігова. Зробив уколи в коліна, бо трудно мені ходити, і подався в чернігівський райвійськкомат. Ще у 2022 році ми ходили з Колею туди. Тоді показав свідоцтва про смерть обох синів. Розповів історію нашої родини. І військком сказав, якщо і надалі триватимуть бойові дії, його в армію не заберуть.
Цього разу теж зайшов, розказав ситуацію. А потім повітряна тривога. Після неї вийшов якийсь лейтенант.
Я йому говорю: «Є закон, якщо в сім’ї хтось загинув від рук окупантів, то рідним повістки не шлють і на фронт не забирають».
Відповідає: «Нині закон поширюється тільки на родини, де загинув той, хто воював, а на цивільних — ні. Ми вашому сину будемо надсилати
повістки і заберемо».
Наголошую: «Він з того світу вернувся, з могили відкопався, був поранений у голову. І досі його душевний стан нестабільний».
«Якщо повістки не забиратимемо, що тоді? — поцікавився. «Внесемо в базу ухилянтів, будемо штрафувати, судити».
Ну, судіть. Але я його не відпущу. Попросив: «Пустіть до військкома». А лейтенант: «Він вам те саме скаже». Я розстроївся і пішов. Зателефонував на урядову гарячу лінію. Мені дали номер «Юридичної сотні». Там сказали: «Таких випадків — один на мільйон. Законодавчо це питання не врегульовано». Дали пораду: збирати документи. Ось збираю довідки про смерть Діми і Жені. «Наскрізні вогнепальні поранення голови», — показує документи Анатолій Ілліч. — Сказали: «Якби ж була група інвалідності у вас чи в сина».
У мене проблеми з судинами серця. Потрібна операція. Вона коштує сто тисяч гривень. Я пенсіонер, де грошей набратися. Щомісяця половина пенсії йде на ліки мені й синові. Йому тяжко працювати не можна. Ребра були зламані, коли катували. Серце слабке. Був кадирівець, кличка Чикатило, бив Колю, дуло пістолета в рот засовував. Казав: «Ти в мене будеш уже 88-й».
— А мені такого жодного разу не розповідав, — зауважую.
— Йому важко все те згадувати. Час минає, горе — ні. Буває, спить нормально. А буває, підхоплюється від жахів, бо вкотре сниться, як убивають. Часто мучать головні болі, — продовжує Куліченко-старший. — Ще у 2022 році нам казали: «Створюється профілакторій для реабілітації таких, як Коля». Та ніхто його туди не покликав. Забули, що такий і є.
Микола ніколи в армії не служив. Ще у 2007 році за станом здоров’я його визнали обмежено придатним, — батько розгортає військовий квиток сина і показує в ньому відмітку. — Син поки що не одружений. Дітей немає. Женя і Діма, яких розстріляли, теж не встигли створити сім’ї. Не дай Боже, що з Миколою, увесь рід по чоловічій лінії закінчиться. Крик душі, не знаю куди кидатися. З того світу вибрався і куди його… знову туди.
Анатолій Куліченко
Я за Україну. Ще 26 лютого 2022 року возив Женю з сумкою у військкомат у Чернігів. А його не взяли. Сказали: «Добирайся сам до Житомира, у частину, де колись служив». Повернулися в село, а потім уже виїхати стало неможливо. Ту сумку з формою і знайшли орки. Якщо не стане Колі, моє серце не витримає. Коли син прийшов і розповів, що братів вбили, я знепритомнів і впав прямо у дворі. Душа в Колі зранена. Відразу не міг точно пригадати місце, де їх закопали. Шість разів їздили шукати могилу. Та якби Коля не вижив, я б довіку не знав, що трапилося з синами. Чекав би їх з полону. Бо навряд чи їх поховання знайшли б.
До кого кинутися, аби по-людськи розібралися в цій ситуації. Раптом оштрафують на 17 тисяч гривень, а де їх узяти. Хоч син потрошку підробляє. Та ліки купую йому я і за електрику теж плачу.
Мені кажуть про закони. Якби ж усі законів дотримувалися… Невже нічого не значить, що син був у російському полоні, його катували, убивали. Є справа, де визнаний потерпілим. Скоро буде вирок.
* * *
— Як я залишу батька, хто йому ще допоможе. Якби брати живі були, пішов би, — зітхає 35-річний Микола КУЛІЧЕНКО. — Було поранення.
Пролікували. Тоді у 2022 році проходив обстеження в інституті серця в Києві. Зі мною працювала психолог. Коли в Чернігові поцікавився про групу інвалідності, сказали: «Аби ти осліп чи оглух, тоді б можна було. Руки, ноги є, ніякої тобі групи». Про посттравматичний синдром ніхто і не згадував. Що в голові та в душі, нікого не цікавить. Куди не гляну: там з братами у футбол грали, там у літній кухні сиділи. Як накриють спогади, голова розривається.
Коли з батьком ходили у 2022 році у військкомат, там дивилися мій військовий квиток і сказали: «Доглядай за батьком. Ми тебе тривожити не будемо».
— Колю знаю, скільки й живу в селі. Розумію, Україну потрібно захищати. Бракує слів. Ну як можна забирати на війну людину, яка таке пережила, — зітхає Альона БАБИНЕЦЬ, односелиця. — До того заїкався. А після того, що з ним трапилося, як рознервується, його взагалі не можна зрозуміти. Жодного слова Не знаю, що він там зможе робити. Лякають тюрмою і штрафами. Спитати б: «Навіщо?» Дайте людині спокій.
Односельці співчувають Куліченкам і дивуються: ну як так? Один Микола фронт не підніме, навіщо його чіпати.
* * *
Від автора. Звернулася до Чернігівського районного ТЦК, аби це з’ясувати. Звідти направили до обласного. Залишила офіційний письмовий запит. На час підготовки номера відповіді ще не було.
Джерело: "Вісник Ч", авторка Валентина ОСТЕРСЬКА. Фото авторки
"Час Чернігівський" писав про таке:
- Вимагав алкоголь та погрожував підірвати гранатою: на Чернігівщині судитимуть російського окупанта
- Валентина Доценко від окупантів ховалася на кладовищі. Води не було, смоктала гілочки
- Чернігівські діти, які пережили російську блокаду міста, навіть 2 роки потому страждають від ПТСР
Ще більше цікавої інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":
