Віктор Голуб, окрім надзвичайної працьовитості, має ще одну особливість - у нього немає правої руки. Проте це не заважає йому сумлінно виконувати робочі обовʼязки і відпрацювати звичайну зміну: замести і зібрати листя, дати лад клумбам, позбирати сміття. А ще - не втрачати свій оптимізм і заряджати ним оточуючих. Не дивно, що такого двірника одразу стали помічати у Чернівцях.
Віктор встигає все, навіть удома, після короткого перепочинку, він ще й готує обід та вечерю, пече пиріжки і навіть робить закрутки і піклується про другу половинку Ірину. Усе це рутина, здавалося б, проста та звична, проте для 58-річного Віктора Голуба — маленький щоденний подвиг. Адже працює, прибирає і навіть ліпить вареники чоловік… однією рукою - лівою.
Чоловік потрапив у фокус соціальної платформи Goodacity, яка і розповіла його історію.
«Були кумедні ситуації – стою я, замітаю, аж тут жіночка підходить, каже: «Ви мені вибачте, мені тут сусідка сказала, що у нас двірник працює з однією рукою, я їй не повірила, думаю, підійду, сама подивлюся…» До такої «посиленої» уваги звикнути непросто, – сміється пан Віктор, – але приємно, коли люди підходять, дякують за чистоту… Хтось захоплюється, хвалить, каже, от молодець. Хтось, навпаки, кривиться, мовляв, сидів би вже вдома, що він там напрацює однією рукою… Я не прошу до себе особливого ставлення, роблю свою роботу нарівні зі всіма. Не хочу бути тягарем нікому, того й працюю…».
Опустити руки, здатися — це легше за все, — говорить чоловік. І чим більше починаєш себе жаліти, тим важче впоратися з бідою. Прикладом не опускати навіть єдину руку нині стали захисники, чимало з яких мають таку ж біду.
Віктор хоче, щоб його історія довела, що потрібно не здаватися – за жодних умов і обставин. Треба жити і бути щасливим, не дивлячись ні на що.
Сам Віктор Голуб родом із чернігівського села Карпилівка.
«Працював тут у сільгоспі, – розповідає чоловік, згодом був різноробочим, бригадиром у будівельній бригаді», - каже співрозмовник.
Як втратив руку
Аж доки один день не розділив життя на «до» і «після»… Він донині пам’ятає точну дату трагедії – 8 серпня 1996. Вони з бригадою працювали, лагодили дах на п’ятиповерхівці, чоловік потягнувся по матеріали, трохи не розрахував і необережно «полетів» звідти…
14 днів у комі, в реанімації – травми були такі важкі, що лікарі практично не давали шансів на те, що він узагалі виживе. Медики сказали матері Віктора: ідіть додому, мовляв, подзвонимо, коли забирати тіло…
«А я взяв – і вижив! Але праву руку довелося повністю ампутувати. 31 рік мені тоді був. Молода, вважайте, людина – і така біда… Я ж будівельником працював, всі казали «майстер-золоті руки», а тут – правої руки нема, і що його робить? Тяжко я від того відходив, ой, тяжко… Не міг сам ні взуватися, ні вдягатися, ну геть нічого. Вже й смисла жити я не бачив. Признаюся – було й таке, що рахунки з життям звести хотів, але не вийшло, видно, доля давала мені знак – треба жити! І став себе збирати докупки… Пам’ятаю, мамі принесли кролицю, і вона мені каже – піди до сусіда, попроси, щоб клітку зробив для неї… Думаю, поки той сусід прийде, поки зробить, ану, сам щось покумекаю – та й взявся до роботи, хай навіть однією рукою. І так загорівся, запрацювався, що до вечора сам цю клітку і зробив. Вона, канєшно, кривенька-косенька вийшла, але для мене була – наймиліша в світі!», - тішиться герой.
Побачив, відчув, що ще щось може – і як на світ Божий йому розвиднілося. Захотілося ще щось робити, жити.
Перші два роки потому Віктор ніде не працював. Мав ІІ групу інвалідності, ніде його з нею не брали, так в очі і казали – а що ви з однією рукою робити будете? А тоді чоловік вирішив – ні, не буду здаватися, буду сам щось робить. Оформив підприємця, відкрив магазин, купив скутер, навчився їздити – і пішло-поїхало! А п’ять років після трагедії чоловік одружився – зустрів у Києві на автовокзалі свою майбутню дружину, запросив її попити кави, і так 19 років разом вони ту каву пили. Купили будинок на Чернігівщині, у селі, де дружини мама жила.
«Я на той час уже повністю міг давати собі раду з усім навіть однією рукою. Жартував, що мовляв, та що там тієї роботи, я все – однією лівою, – сміється. – Пам’ятаю, як треба було закрити консервацію зі слив, а дружина була якраз на роботі. Ходив-ходив я довкола тої банки, думав-гадав і… закатав таки сам, все чин-чином! Дружина приїхала, питає: «Як ти закрив – сусідку кликав на поміч?» А я їй – ні, сам справився. І після того підібрав собі такого ключа закаточного, щоб мені з ним було зручно, і навіть усі закрутки сам робив. А вже таке як зготувати щось – то це мені запросто!», - зізнається Віктор Голуб.
Дружина працювала добу через троє у військовій частині, то чоловік завжди до її приходу встигав щось смачненьке зробити: чи пиріжків напекти, чи навіть вареників наліпити. Довго боявся картоплю чистити – думав, не вдасться, але і цю «премудрість» опанував. Було б бажання – завжди можна всьому дати раду, каже Віктор. Так і жили-поживали, але потім життя знову дало тріщину.
У 2020 не стало дружини – згасла від раку. Півроку перед тим помер її син, пасинок Віктора. Залишився він геть один – без дружини не знав, як й жити далі. Перед повномасштабним вторгненням якраз гостював у невістки в Києві, 24 лютого повертався від неї до Чернігова. У Ніжині електричку зупинили, хлопці з тероборони пересадили в автобуси, завезли в одну зі шкіл в Ніжині, там люди у спортзалі два тижні і жили – їм допомагали продуктами і всім необхідним. Віктор і подумати не міг, що таке на старості спіткає – були моменти, коли було дуже страшно. Боліла душа за Чернігів, який обстрілювали щоденно, за всіх людей, за захисників, які у пеклі виборювали для українців кожен новий день.
Якось неподалік біля переселенців впали три бомби, у приміщенні, де були люди, вибуховою хвилею винесло двері, посипалися вікна – щастя, що всі тоді у сховищі були. У місцевій церкві адвентистів пастор сказав, що готується евакуація – були варіанти їхати до Вінниці, Тернополя, у Чернівці чи в Польщу. Віктор вибрав Чернівці – якось так душа підказала, і незабаром поїхав туди... Перші тижні жили там у гуртожитку, а потім він вирішив, що хоче теж бути чимось корисним, допомагати – а для цього потрібна робота… Взявся шукати і знайшов, у місцевому КП "Містосервіс" - Чернівці, які повірили у чернігівця і запропонували йому йти працювати двірником.
«Подивилися, що я з одною рукою, пропонують, щоб мені легше було, давайте ви будете тільки за клумбами з квітами доглядати, а я на це – ні, я буду ту ж саму роботу робить, що й усі. Взяли ми з напарником – він переселенець із Слов’янська – ділянку в кілька вулиць, та й давай там працювати. Так добре спрацювалися, що навіть ще одну ділянку взяли! Працюємо – і душа радіє, що працюєш, а коли люди ще й добре слово скажуть, похвалять, що чисто і красиво, то це найкраща вдячність!», - із задоволенням розповідає Віктор Голуб.
Життя поза Черніговом
Він думав, що на місяць-два поїде в Чернівці, а затримався тут уже… рік і вісім місяців. Полюбив це місто, а воно подарувало йому нову любов. І знову допомогла кава.
Щовечора після роботи чоловік виходив гуляти біля гуртожитку, де вони жили з колегами – і під час цих прогулянок запримітив гарну панянку, але підійти соромився. А потім таки розхоробрився, підійшов, запропонував попити кави, розговорилися – і знайшов свою рідну душу.
«Нині ми з Ірочкою разом, і я дуже вдячний Богові і долі… Вона в’яже – передасть нашим хлопцям трохи шкарпеток теплих, а я за цей час зготував для неї яблучний пиріг, ще пахне на всю хату… Так нам удвох вже веселіше», - каже Віктор Голуб.
Отаке його життя – все, як на духу. Головний секрет Віктора: хочеш жити – бери долю в руки. Те саме і багатьом нашим хлопцям, у яких війна відбирає руки-ноги, він повторює. На травмі, на інвалідності життя не закінчується. Але, зневіритися, здатися – дуже легко… У нього самого теж одразу після травми був такий період – коли з’явилися товариші по чарці, коли життя мчало під укіс. На щастя, зрозумів, що не хоче так жити – зупинився, взяв себе в руки.
Головне – не допускати зневіри, не опускати руки, не казати «я не можу».
«Я можу все, я буду жити! Повторюйте ці слова собі, повторюйте тим, кому вони зараз найпотрібніші – і все буде добре!», - радить гордий співрозмовник.
Джерело: Goodacity
