Катерина Прус з Городні навчає в’єтнамських дітей англійської, а дорослих — африканським танцям. Дівчина вже сім років живе в Азії. Зараз у В’єтнамі працює викладачкою англійської мови. Приїхала додому у відпустку на місяць наговоритися з матір’ю і поїсти домашньої полуниці.
— Гуляю Городнею і не можу надихатися. У В’єтнамі не вистачає свіжого повітря, — сидимо на лавочці біля батьківського будинку в Городні з 32-річною Катериною ПРУС.
Мріяла подорожувати. І вчила англійську
Дивлюся на Катерину. Ну, справжня в’єтнамка.
— Багато хто так каже, — сміється Катя. — Але в мене блакитні очі. А в них чорні, азійські.
— Як тебе занесло так далеко?
— Закінчила чернігівський пед. Факультет «Англійська мова і зарубіжна література». Працювала менеджером з продажів у «Колларі» в Чернігові. За мінімалку. Продавала товари для тварин в Америку. Стала в пригоді моя англійська.
Потім відчула, що в мене — стеля. Люблю Чернігів. Але хотілося побачити, що ж там далі, у ширшому світі. У 2018 було модно їздити працювати до Китаю. Візу давали на п’ять років. Багато наших їздили танцюристами, вчителями.
— Не боялися відпускати доньку? — з двору виходить жінка. Ну, один в один Катерина, тільки білява.
— Уперше вона поїхала 24-річною, — підпирає боком хвіртку 56-річна Тетяна ПРУС. Працює помічником вихователя в городнянському дитсадку №4. — Для мене був жах відпускати дитину. Але завжди її підтримувала.
Був плакат, карта бажань. Вона зображала там свої мрії.
— Понаклеювала, що хочу подорожувати. Танцювати. Чоловіка гарного, — сором’язливо захихотіла дівчина.
— Перша подорож — у Китай. Донька поїхала у вересні. Я була на городі. І чекала від неї повідомлення. Шалено копала картоплю, бо треба було кудись подіти свою енергію. Щоб не так сильно про дитину думати.
— Зараз ми щодня на зв’язку, — обнімає матір Катя. — Нема дня, щоб не відправила повідомлення.
— Чотири години різниці в часі, — посміхається мати. — Я тільки прокидаюся, а Катя вже на роботі. І в мене є повідомлення від неї.
Знайшла через інтернет
— Роботу шукала на сайтах. Пройшла співбесіду в одній зі шкіл, — продовжує Катерина. — Через те, що я не носій мови, дати візу вчителя англійської мені не могли за законом. Запропонували зробити як для консультанта. Та у візовому центрі мені влаштували допит. І побачили, що брешу. Бо я брехала.
Але є туристичні візи, студентські візи. Обійшлося. Я була сором’язливою. Але раз ти вже виїжджаєш і кидаєш себе в новий досвід, то ти ростеш. Загартовується характер.
Спочатку поїхала в Гуанчжоу, на рік. Потім у Пекіні знайшла роботу з кращою заробітною платою. Викладала в дитсадку.
— Як, не знаючи китайської, викладати китайченятам англійську?
— Спочатку ти їх просто розважаєш, — пояснює Катерина. — Показуєш червону іграшку. І кажеш, що це red. Якщо дитина повторює слова — це вже «ура»! Коли переїхала в Пекін, працювала в мовному центрі. Зарплата 18 тисяч юанів (понад 45 тисяч гривень за курсом 2020 року). Близько 1700 доларів.
— Скільки ти зараз там заробляєш?
— Десь дві тисячі доларів (понад 80 тисяч гривень). Укладаю третій рік контракт зі школою. Навчаю шості і сьомі класи. 150 дітей, п’ять класів. Знаю всі їхні імена. У в’єтнамців зазвичай їх два. Плюс прізвище.
Робота стабільно з понеділка до п’ятниці, з 7.30 до 15.20.
«Ковід»
— У лютому 2020 поїхала в Україну. Саме почався «ковід». У мене був зворотний квиток. Але школа написала: «Не приїжджай. Ми не працюємо». Я чекала, що тижнів через два цей вірус мине. Де там…
Туди я більше не повернулася. У квартирі залишилися всі мої речі. Просила друзів, щоб хоч щось вислали. Але отримала тільки свої документи.
Рік я була в Городні. Подруга пише: «Катю, чого ти сидиш?» А вона вже чотири роки у В’єтнамі. Через «ковід» багато вчителів звідти виїхало. І як тільки почали потроху впускати в країну, вона запропонувала: «Спробуй в мою школу».
Apollo English Vietnam — це мовний центр. Такі дуже популярні в Азії. Там діти додатково отримують знання з англійської. Зазвичай від іноземців.
Зі мною уклали контракт. Заплатила тільки за переліт. В один бік. Під час «ковіду», здається, це була тисяча доларів. Летіла тоді ще з Борисполя. Дорогу ніхто не компенсував. Зате оплатили двотижневий карантин у Хошиміні (колишня столиця В’єтнаму). Компанія зробила мені бізнес-візу. Як карта побуту в Польщі, але у В’єтнамі. Два роки не переживала ні за що.
Коли прилетіла у В’єтнам, ще в аеропорту, після приземлення, на всіх натягли сині захисні плащі. Посадили в спеціальний автобус. Кожен іноземець, який щойно прибув, мав потрапити в карантинний готель. З нього не виходила. У мене раз на день перевіряли температуру. Їжу залишали під дверима.
А в 2021-му… нова хвиля «ковіду». І нас на цілий рік перевели на онлайн. Мені ще пощастило, що компанія перейшла на онлайн-навчання, а не припинила його. І можна було заробляти якісь гроші.
Як сім’я
— У В’єтнамі я вже п’ять років, — повертається до сьогодення Катя. — Мову не вивчила. Можу порахувати. Можу попросити повернутися праворуч-ліворуч. Запитати, скільки коштує. Якщо скажуть ціну, зрозумію. В’єтнамська мені потрібна тільки у В’єтнамі. Але, не знаючи мови, там комфортно. Живу в районі іноземців. Люди з усього світу.
Наймаю однокімнатну квартиру в шестиповерхівці. Власники — літня пара Ван і Бин. У бабусі рідна сестра жила з чоловіком на сході України років 30. У них ще двоє дітей. Чана та Льоша. Син хазяйки Зум вчився в Харкові на лікаря. Коли почалася війна, усі повернулися. Ми як сім’я. Вони мені плату вже три роки не підвищують. Приносять фрукти з саду. Пригощали старфрутом (карамбола) — у формі зірочки. На місячний Новий рік вони мені приносять традиційний рисовий пиріг. Липкий рис, загорнутий у бананове листя. Усередині боби та м’ясо.
А я з України їм привожу шоколад і цукерки. У них є, але українські смачніші. Це третій раз, коли я вибралася в Україну.
Партнери — не кавалери
— Коли жила в Китаї, пішла на африканські танці, — Катя розповідає про своє. — Від професійного танцюриста, африканця. Пізніше у В’єтнамі почала їх викладати.
Познайомилася з дівчиною. Вона танцювала у схожому стилі. Каже: «А давай зробимо майстер-клас для охочих?» На нашому першому майстер-класі було три людини. Але це був поштовх. Я орендувала студію погодинно. Не потрібно відкривати фоп, платити податок. Може, у цьому перевага В’єтнаму.
Один урок — 200-250 тисяч. Перевести на наші гроші — десь 150 гривень. Оренда окупалась. І ще залишалося на каву.
У мене було два танцювальних проєкти. Перший — з хлопцем з Гани. Джей повністю чорний. Пропрацювали рік. Це був свій мінібізнес. Стали популярними в Ханої. Були виступи, танцювали в клубах. Згодом погляди розійшлися. Здається, ми перестали довіряти один одному. У мене робота, повна зайнятість. Не могла віддавати 24/7. У нього танці — це життя.
Залишила йому цей танцювальний проєкт. А сама почала інший. У мене є хороший друг Дунс. З Марокко. Він зараз мій асистент, друг, танцювальний партнер.
— Ці танцюристи були й вашими хлопцями?
— Я подобаюся Джею, але мені це нецікаво. За п’ять років, звісно, зустрічалася з кавалерами з багатьох країн. В’єтнамців не було. Англійці, ірландці, з Південної Африки. Важко зустрічатися за кордоном. Тому що ми всі там проїздом.
Катерина Прус (третя ліворуч) у В’єтнамі
Для чого у В’єтнамі собаки
— Хтось чекає у в’єтнамській квартирі?
— Ніхто. Навіть тварин нема і не хочу заводити. Адже, якщо я кудись їду, треба шукати, на кого залишити. Закінчиться війна, повернуся в Україну. Щоб перевезти собаку потрібні великі гроші, тисячі доларів. Треба мати всі щеплення. Тому мені здається, якщо це не твій дім, то заводити тварину не можна.
— А ще ж у В’єтнамі собак їдять? — згадую.
— Так. Це правда. Заїхала на якийсь базарчик, дивлюсь — крутиться на вертелі тільце. Наче свинка, але… собачка. Не зупинялась ні запитати, ні дивитися. Я не скажу, що всі в’єтнамці їдять собак. Але їдять. Деякі діти навіть спеціально підколюють: «Вчителько, ми ж азійці. Ми їмо собак». Для них це смішно. Вони гуморні. А я не куштувала і не хочу. Мені й не пропонували.
— А які делікатеси їли?
— Я на базари з екзотикою не ходжу. Люблю їсти щось перевірене. Але знаю невеличкий райончик, де готують змій. Приходиш, пальцем показуєш. Її вбивають і тобі готують.
У мене серце щоразу стискається від ставлення в’єтнамців до тварин. Часто можна побачити песика у малесенькій клітці. Йому нема де побігати. Або прив’язаного на зовсім куценькому повідку. Хоча за породистими, хатніми, доглядають дуже добре.
Льоша пече паски
— За якою їжею ти сумувала?
— Скумбрія! — не задумуючись, відповідає Катерина.
— Я вже сьогодні купила, — зауважує мати. — Хоч засолимо, хоч запечемо. Як забажає.
— У В’єтнамі недалеко від мого дому є ресторан «Будьмо». Там роблять оселедця під шубою, вареники. Це все є. А скумбрії нема! Ще є одне кафе, називається «Є шо». Його відкрив хлопець, який народився в Кривому Розі. Але його батьки в’єтнамці. Розмовляє в’єтнамською, українською і російською мовами. Трішки англійською. Почав готувати. Людям сподобалося. І він зробив з цього маленьке кафе. Ідеш до Льоші. А там — в’єтнамець. Борщі, солянки, картоплю, котлети, гречану кашу, капусту готує. А на Великдень навіть пасочки пече. Я цього року замовляла. Я Льоші щороку привожу заправку для шашлику. Бо в нас вона найкраща.
Джерело: "Вісник Ч", авторка Олена ГОБАНОВА. Фото авторки
"Час Чернігівський" писав про таке:
- Удова загиблого воїна-чернігівця обурилася: на китайському маркетплейсі продають копії державних нагород
- Китайці з Наумівки поїхали, але запрошують місцевих на виробництво дерев’яного екопосуду
- Студентів-іноземців стало більше: ніжинський університет відкрив представництво у Китаї
Ще більше інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":
