51-річного Сергія Дідовського поховали 7 червня в закритій труні. Під час обміну тіл повернули в санітарному пакеті. Сергій із Кам’янської Слободи на Новгород-Сіверщині. 23 березня 2022 року окупанти вивезли його в Росію. Там утримували в неволі майже два роки.
— Дні минають, а біль ні. Не такої я зустрічі з братом чекала... — На мить замовкає 57-річна Любов ДЄДОВСЬКА. — Прізвища наші різняться на одну букву. Коли міняли радянські паспорти на українські, по-різному написали.
Рахував російські танки
Сергій вивчився на шофера, відслужив строкову. Після армії працював водієм в Іванівці під Черніговом. Згодом повернувся додому. Попрацював трохи лісником. Потім водієм у компанії на Прилуччині. Трохи в місцевому агропідприємстві «Придеснянське». Перед війною — кочегаром у Новгороді-Сіверському. Власної сім’ї не мав. Жив сам у батьківській хаті. Тримав кролів, собаку. Будинок крайній. Неподалік траса на Брянську область. Навпростець до Росії кілометрів десять.
- 24 лютого вранці відразу зрозуміли: почалася війна. Чувся страшенний гул ворожих колон. Вони йшли в бік Чернігова. У село не заходили.
Сергій ходив дивитися. Ховався за будівлями і визирав на трасу. Рахував російську техніку і передавав інформацію нашим. Про це вже мені розповіли незадовго до похорону.
Навіть не подумала б, що міг так чинити.
Я жила на іншому кутку села. Брат приходив по хліб. Магазин біля мого дому. Якось обмовився: «Росіяни повезли на Брянщину свої підбиті танки».
Бачилися днів за чотири до того, як забрали його. Сказав: «Поїду в Новгород-Сіверський. Треба купити вакцину для кролів». Їх у нього 15 було. Ми з чоловіком йому: «Куди ти? Рашисти ж усюди на трасі». Хліб відбирали, як нам везли з Семенівки. Було таке, що трішки залишали. А одного разу забрали весь і телефон у водія. І той сказав, що більше не поїде.
Яка вакцина в такий час, не могла зрозуміти. А Сергій: «Мені треба, бо кролі не виживуть. Якщо не повернуся через три-чотири дні, заберіть собі. І собаку». Мабуть, йому просто треба було піти. Та виїхати не вийшло.
23 березня подзвонили з того краю села: «Танки йдуть до нас». Набираю брата, не бере. Подумала, може, у хаті мобілку залишив. Пішов дивитися на ті танки. Хвилин через 40 зателефонувала, виклик не йшов. Певно, уже тоді його телефон розбили. Та ми ж цього не знали. А під вечір діловод подзвонив: «Їдьте, Сергія забрали».
Не сказав, хто йому повідомив. На тій вулиці ще дві жилі хати. На відстані метрів 200 одна від одної.
Чоловік поїхав. А там у дворі сліди техніки. Згодом один із сусідів розповів: «Коли ховався, бачив: з городу, з вулиці до Сергія заїхали танки і бронетранспортери. Їх було до десятка».
— Як думаєте, вашого брата хтось з односельців здав?
— Може, із місцевих, якщо комусь розповідав. А мо’, і так вирахували. Мені говорили, що телефони прослуховували. Тоді над тим краєм села літав російський безпілотник. Вирахувати, хто куди виходив, було просто.
На ґанку лежала зарядка від Сергієвого телефона — у нього був простий, кнопковий. У хаті всі двері настіж. Посуд скинутий зі столу.
Я ж не знала, за що його забрали. Думала, поб’ють і відпустять. Того ж дня старосту Пушкарів забрали і відпустили. Я йому подзвонила: «Ти Сергія бачив?» «Ні».
На ньому була табличка «Військовополонений»
Чекала. Минув тиждень. Не знала, куди кидатися. Область уже деокупували.
Згодом по телевізору побачила бігучий рядок. Гаряча лінія Міноборони. Туди й подзвонила. Там записали всі дані, як, що. Сказали: «Будемо шукати». Згодом мене набрали з новгород-сіверської поліції. Написала заяву, здала ДНК.
У кінці вересня 2022 року повідомили з поліції: Сергія знайшли в полоні. Це підтвердив Міжнародний «Червоний Хрест». А потім з Міжнародного Комітету «Червоного Хреста» подзвонили. Сказали, можу написати брату листа. Якщо зможуть, передадуть.
Жила очікуванням від обміну до обміну. Вчитувалася у списки.
Люди підказали, є телеграм-канал «База ПІБ».
Там шукають наших полонених: військових і цивільних.
Кого підтверджують з боку Росії, виставляють фото. Знайшла фото брата. На ньому була табличка «Військовополонений». Хоча він цивільний. Змарнілий, засмучений, замучений.
Йому 50 років.
А виглядав на 60 з лишком. Такий страшний.
Було ще одне фото. Усі бранці сидять. У вічі кинулося, що в єдиного з усіх піднятий комір. Цю світлину збільшувала, скільки могла. Придивилася, на шиї в нього червона смуга, наче душили.
Де його утримують, не знала. У Сергія друг дитинства живе в Росії. Той пробував шукати. Йому відповіли: «Ти ніхто». І не надали інформації. Через сестру передав номери СІЗО прикордонних областей: Брянської, Курської. Я дзвонила. Проте ніхто не відповідав. Бачили, що дзвінок з України.
Наснився в чорному костюмі
Знайомі казали: «Тобі повезло, що його знайшли». Про багатьох, яких забрали, ні слуху ні духу. Як, наприклад, про Колю Лупеко з Грем’яча.
У лютому 2023 року був обмін. У нього потрапив цивільний, котрий сидів із Сергієм. Той через волонтерку передав: з початку квітня 2022 року і по лютий 2023 вони були в Рязанській області, у СІЗО міста Ряжськ.
Цьогоріч у січні обміняли військового з Маріуполя. Він розповів, у них з Сергієм були камери поряд. Сиділи в таборі в Мордовії. Там набагато гірше ставилися, ніж у Рязанській області. Вони постійно були голодні. Судити їх — не судили. Тримали так.
Спитала: «Як здоров’я Сергія?» Відповів, що в нього стали дуже боліти ноги. Їх нікуди не виводили. Військових і цивільних утримували разом.
Поцікавилася: чи отримав брат мого листа. Відказав, що це йому невідомо. Проте Сергій знає, що сестра його шукає.
Там багато наших і про всіх треба пам’ятати. Бо своїх рідних вони не називають. Тільки дають підказки, як їх знайти. Сергій говорив про великий камінь. Наше село було засноване вихідцями з села Камінь.
За весь час брат наснився лише раз. Його не бачила. Чула лише голос: «Любо, я в Україні». І в цей час кіт мене розбудив, щоб випустила.
Відтоді з’явилося передчуття, що ніколи не побачу Сергія. Так і сталося. Дочці наснився в чорному костюмі. Це було тоді, коли вже в морзі в Полтаві лежав.
Звідти мені подзвонили 16 квітня. Для мене повідомлення про смерть єдиного брата стало шоком.
На бирці мішка дата смерті — 15 лютого 2024 року. Тіла обміняли на початку квітня. Возили по всій Україні куди кого. Четверо потрапили до Полтави. Надіслали фото брата. Одразу впізнала. Він на матір схожий.
Був висохлий. На ньому рожевий жіночий светр, попалений, порваний. Зверху російська камуфляжна куфайка. Вказали причину смерті: тромбоемболія легеневої артерії. А там, хто зна, що з ним зробили. У Полтаві тіло віддали на експертизу. Тривала вона до кінця травня. Разом з братом доставили трупи трьох військовополонених.
— Наші експерти що сказали?
— Написали: смерть пов’язана з хворобою серця.
Сергія не змогла поховати біля батьків. Бо село часто обстрілюють. У корів попадало. Через сараї літало. Боже, мої корови зразу голови вгору, значить, треба бігти ховатися. Згодом стали бити ще ближче. Собаки тремтіли. Вийду, кажу: «Жучок, то грім, буде дощик». А пес голову в небо підняв. Дивиться, як не скаже: «Ти що, дурна, це б’ють...».
Вирішили виїхати. Вивезти корів. Грузимося, а воно бахкає. У сусіда під двором снарядом розірвало корову. Осколок прошив хату. Добре, що дружина з дитиною вже виїхали в місто. Хазяїн стоїть у шоку. Допомагали шматки корови збирати.
Через обстріли з Кам’янської Слободи виїхали майже всі люди. Ми перебралися в Дігтярівку у вересні 2022 року. Це село теж у Новгород-Сіверській громаді.
У Кам’янській Слободі залишився добротний будинок. Чотири кімнати, п’ята кочегарка. У Дігтярівці оселилися в старій хаті. Ремонт потихеньку робимо. Та й тут чути, як б’ють по Семенівській громаді.
Брата поховали в Новгороді-Сіверському. Біля близьких та колишніх односельців. Є на кладовищі окремий куточок. Туди несуть вихідців з Кам’янської Слободи. Не хотіла нікого наражати на небезпеку. У прикордонні рашисти часто обстрілюють скупчення людей. Попрощатися з Сергієм прийшло багато земляків. Приїхав його товариш із Шостки. Чужі люди. Батьки і матері, діти яких на війні.
Сестра Любов Дєдовська біля труни. Фото з похорону
У Новгороді-Сіверському московський патріархат. Тому запросили священника з села, з нашої української церкви. Вдячна Новгород-Сіверській РВА і міськраді за допомогу. Також троюрідній сестрі Раї Ковзеленко.
7 червня поховали. 10 червня йому б було лише 52 роки.
Правоохоронці відкрили справу. Приїздили до мене, усе розпитували. Мені це навіщо? Йому навіщо, що з того? Когось засудять?
— Можливо, будуть виплати за перебування в полоні. А ви — єдина рідня.
— На сто тисяч гривень мала право ще в 2023 році. Мені з Києва подзвонили про виплати. Оскільки Сергій уже рік перебував у полоні. Відмовилася. Сказала: «Хай усі дістануться йому. Це його гроші. Коли повернеться з полону,нехай оформлює».
— А тепер як буде?
— Я про це не думаю. Мені ніхто не поверне брата. Це найболючіше.
* * *
4 червня 2022 року теж був обмін тілами. З російського полону повернули 42-річного Олександра Шевченка. Таксиста з села Григорівка на Бахмаччині.
26 березня загарбники вбили його товариша Миколу Бабіна. Олександра поранили і взяли в полон.
Встановити причину та дату смерті Шевченка виявилося неможливим. Через гнилісні процеси. Ідентифікували його через десять місяців. Зразки ДНК здавали брат і син.
Джерело: "Вісник Ч", авторка Валентина ОСТЕРСЬКА,
"Час Чернігівський" писав про таке: Довічне ув’язнення отримав російський комбат, який закатував українського воїна на Чернігівщині
