Через загрози російського вторгнення та близький і протяжний кордон із РФ та сусідньою Білоруссю Чернігівщина опинилася на шпальтах багатьох провідних західних видань. Однак, російські медіа теж виявляють цікавість до найпівнічнішоі області України. Якщо англійські, американські та французькі видання пишуть матеріали, переважно, у контексті тривоги та напруги, яку посилює присутність великої кількості російських збройних сил поруч із кордоном, то от в російських медіа у фокусі спокій, відсутність паніки. «Новая газета» підмітила закинуті села, населення, яке іде на заробітки до Польщі, контрабанду лісу та спорідненість трьох сусідніх країн.
Опозиційне російське видання «Новая газета» в особі власної кореспондентки у Києві Ольги Мусафіровоі проїхалося по прикордонних містечках і селах Чернігівщини. Емоції та враження від мандрівки авторка описує у заголовку - «Не страшно. Репортаж із прикордоння з Росією та Білоруссю. Загроза великої війни не змусила українців змінити звички. І жодної паніки».
Стаття вийшла розлога і з великою кількістю співрозмовників, здебільшого, не посадовців, а звичайних жителів.
Гідом по Чернігівських краях для журналістки російського видання став киянин та учасник АТО із позивним «Росич» Олександр Ушинський.
— А я зятю: мої діти вже виросли, а в тебе троє малих. Сиди вдома, добре виховуй, доки Україну захищатиме дід! — говорить «Росич», стежачи за дорогою. І періодично, кивком, віддає команду, які саме придорожні покажчики та інші прикмети місцевості фотографувати: звичка розвідника може стати в нагоді. Пройшов більшість гарячих точок: Піски, Донецький аеропорт, Водяне, Тоненьке і так далі. 2015-го отримав важку контузію. 2016-го, коли на передову прибув президент Порошенко, пробився до нього:
— Пане верховний головнокомандувачу, дозвольте, як виняток, капітанові запасу старше шістдесяти років служити у ЗСУ!
І виторгував собі ще рік на фронті», - описує атовця «Новая Газета».
У «миру» Ушинський працював головою сільради, головою колгоспу, помічником міністра екології, заступником начальника Київської обласної екологічної інспекції. Дві вищі освіти — сільськогосподарська академія та юрфак. Ще за радянських часів займався дослідженням трагедії Голодомору. До цього дня збирає свідчення земляків, бере участь у конференціях, створює на громадських засадах музеї, пише Мусафірова.
«Біля повороту до селища Добрянка нам дають знак пригальмувати. Стаціонарний контрольний пост, прикордонники з автоматами, чергує поліцейська машина.
— Доброго ранку, куди слідуємо?
— На Добрянку, — механічно відповідаю те, що прочитала, хоч збиралися ще трохи вперед, до Киселівки, яка практично під кордоном з Білоруссю.
- Нашого співробітника підхопите?
- Само собою. Він підсунеться, — запрошує Олександр, вказуючи на заднє сидіння, де розлігся вгодований добряк-лабрадор Елвіс.
— А, песик… — усміхається прикордонник. — Ні, тоді щасливо!
Нікуди не повертаємо. Ушинський поглядає у дзеркало заднього виду. Упевнений: зараз наздоженуть, як ошуканців, перевірять документи і загалом. Ніхто не наздоганяє… «Росич» незадоволений:
— Хіба мало, що київські номери та синьо-жовтий прапорець на склі! Порядок є порядок!»….
Потім журналістка та еко-інспектор натрапили на браконьєрську вирубку лісу, поле із незібраним врожаєм кукурудзи, закинуте та безлюдне село Киселівка.
«Але наша поява не залишається непоміченою. Наче з нізвідки виникає чоловік. На голові «пижик» часів розвиненого соціалізму, куртка з дерматину підперезана парадним ременем офіцера радянської армії, сірі міліцейські штани з червоним кантом, валянки з калошами. Впадаю, як біля рідного.
- Звідки? З Києва?! — перепитує спантеличено. Ну подія. Сюди влітку з траси ще можуть завернути на гриби-ягоди, а в таку пору лише прикордонники.
— ВонА межа, — широкий жест у бік лісу, що оточує село з усіх боків.
Представляється Володею, прізвище — Ревенок».
Чоловік має родичів у Білорусі, у велику війну не вірить. Бо спілкується із родиною.
— Великої війни не буде. Лукашенко на нас не піде. Путіну ми теж не потрібні, має своїх бідних повно. Звідти (широкий жест у бік лісу) нічого не бійтеся, жодних навчань із танками, — заспокоює Володя. — Але ситуація, звичайно, складна. На Донбасі вже чотири мільйони росіян. І якщо Америка з НАТО щось там зроблять, то Росія вдарить.
— Небіж із Гомеля розповів, так? Даси номер, по-дружньому? Я теж послухав би, — просить Ушинський.
— Тож не пам'ятаю. І свій не пам'ятаю, телефон удома забув.
Не такий простий Володя, як хоче здаватися. Зауважує, що інформацію йому повідомив телевізор. У Киселівці показують без жодних супутникових антен лише білоруські та російські канали. Українці не пробиваються. Але Мінськ та Москва і так день і ніч Україні кістки перемивають.
Несподівано висуває претензію до Путіна:
— Він казав: «Товариші, робіть зарядку, гартуйтеся, щоб мати міцне здоров'я!» Я робив зарядку, у воду стужену в жовтні заходив, босими ногами на сніг, за системою Іванова, знаєте таку? І все одно серце та поліартрит.
— Зеленського краще слухай, — сердито кидає Олександр».
Також «Новая Газета» поспілкувалася із таксистом Олександром з Ріпок. Виявилося, що чимало місцевих їздить на заробітки до Польщі, бо позакривалися або не працюють місцеві промислові виробництва.
«Перераховує все, що закрилося: деревообробний комбінат, сім цегельних заводів, на підприємстві «Планета», де харчові барвники випускають, «три каліки лишилося» і так далі.
— Тому люди їдуть на заробітки до Росії та Білорусі, — намагаюся вгадати.
- Чого б це? В Польщу! — скидається водій. — І в мене дружина там кілька місяців, а я в рейсах. Погана справа, звичайно, для сім'ї. Натомість гроші є. Нічого, переживемо. У дружини родичі у Білорусі, але вони за Путіна та за Лукашенка, ми з початку війни не спілкуємось».
Побували журналісти «Новой» у Добрянці. Поговорили із Оленою Кучеровою (помилка - насправді вона Кучерук), керуючою справами та секретарем виконкому у Добрянській тергромаді.
«Сама Олена в Білорусі має батька, громадянина України:
— Два роки його не бачила, а він онуків. Перебрався (мабуть, із новою сім'єю. — О. М.), коли почалося АТО…
— Про наступ російської армії з боку Гомеля нічого не можу сказати, — продовжує Кучерова. — Але ж у нас агресивних планів точно немає. Відвертої паніки також. А взагалі людям у голову не влізеш. Думками можуть не зійтись. І говорять у нас переважно російською, ви ж помітили?».
«…На трасі помічаємо порожню автомобільну платформу (на таких переміщують важку техніку) та військових поряд. Усі зайняті своєю справою», закінчує матеріал російська журналістка.
