63-річний мешканець Чернігова Василь Примаченко розповів, що у хату, в якій він прожив сорок років, згоріла. В неї влучив снаряд.
- А туалет, у якому довелося місяць жити, стоїть і досі у дворі у провулку Радіщева на Бобровиці (мікрорайон Чернігова). Зараз він живе у кімнатці в колишньому дитсадку в центрі Чернігова.
– Дружина, донька і два внуки (одному 15 років, другому 2,5) - в Німеччині, – розповідає пан Василь. – Там зять працює. Виїхали на початку березня, коли почалися масові обстріли. Діти мерзли, вікон в хаті вже не було, повилітали. Мене кликали з собою, та я не захотів.
- Перед новим роком я пробурив свердловину, донька купила пральну машину, я її підключив. Навесні збирався ванну побудувати. Багато планів було. Невдовзі, як сім’я поїхала, пропав газ, потім зникла електрика, не стало тепла. В хаті було дуже холодно. Я спав у куфайці. Наверх - ще десять ковдр і всякої одежини накладав і днями лежав. У мене хворі коліна, ноги болять.
Оце в двадцятих числах березня якогось дня так і лежав. Раптом в туалет захотілося. Вийшов, присів і чую «у-у-у-у», летить снаряд. Думаю, визначу по тому, як земля дрижатиме, впав чи ні. А тут бах!, він прилетів у наш сарай. Той загорівся, вогонь перекинувся на будинок...
У мене руки-ноги відібрало, голову вибухом оглушило. Коли трохи отямився, поповз тихенько. Хвіртку завалило, на дрова сів і сиджу.
Чим гасити, грудьми не закриєш. Не стало ні сараю, ні будинку. Згоріла чимало добра і техніки: котел, плита, холодильник. Я лишився, в чому був, з окулярами в кишені і розрядженою мобілкою. Бобровицькі люди мене забрали, відвели у будинок, де була піч і хліб пекли, там поряд солдати наші жили.
Неділю я там пролежав, мене відігріли, підлікували. Але хата чужа. Ще жила там родина погорільців таких, як я.
Хазяїн подзвонив, що комусь та хата знадобилася. Я не став вникати, що й до чого, зібрався та й пішов у свій туалет.
Спочатку сходив туди, де роздавали гуманітарку таким, як я, погорільцям. Набрав ковдр, подушок, одягу, хоч перевдягнутися зміг. Та й облаштував туалет під житло. Позастеляв усе і скорчений спав усередині.
Мені не звикати до незручностей, я майже пів життя проробив далекобійником, привчився спати в кабінах.
— І як же ви там жили, холодно і сморід?
— Не воняло. Я ж його тільки восени побудував. Останні кілька років підробляв на пилорамі, дошки нові були, сидячка, унітаз з кришкою - аби зручно було. Планував навесні старий туалет, що був за сараєм, зносити.
Вмивався дощовою водою, з неї ж і чай готував на вогнищі. Їв гуманітарну тушонку, консерви. А крупи, борошно з пакету людям віддавав, не було на чому готувати. Так минув місяць.
Будинок по сусідству теж згорів, а в іншому пошкодило дах, його волонтери приїздили лагодити. Я вийшов до них: «Дайте закурить». Вони: «А ти хто?». «Будинок розбомбили, в туалеті живу», – кажу. Вони мене стали фотографувати. Забрали мене сюди.
Тут поряд волонтерський центр. Тричі на день годують. А я стараюся допомагати: щось принести чи віднести. Порожні картонні ящики складаю. Зарядив телефон. Зідзвонююся з родиною. Сумую за онуками. Мої поки що не збираються повертатися. Жити ніде, та й хтозна, як доведеться зимувати.
— Вам пропонували переїхати у модульний будиночок?
—Ні. Хата, що згоріла, за документами належить дружині.
— Я радив йому подати заяву на модульний будиночок, — каже 25- річний Олег Бібіков, волонтер, голова правління благодійного фонду «Іскра добра». — Але за нього я ходити і писати не буду. Часу немає, щодня розвозимо по області до десяти тисяч продуктових наборів.
Василь Примаченко у волонтерському центрі, фото авторки
Читати також: Вчителі, айтішники, художники, будівельники : у Ягідному зруйновані будинки ремонтують люди з усієї України
Джерело: Валентина Остерська, TEXTY.org.ua
