Попри спільні військові навчання Білорусі та Росії, які проходили з 10 по 20 лютого, РФ почала стягування військової техніки ще задовго до початку маневрів. Ешелони з російською військовою технікою були помічено у багатьох містах Білорусі, зокрема і прикордонних з Україною. У таких масштабах уперше.
Загалом, в офіційних білоруських медіа воліють уникати теми потенційної війни з Україною. І незручно, і небезпечно. Тож, про зброю, війну та наслідки пишуть більше в білоруській опозиції. Частенько публікують і карти руху техніки територіями пошлись дружньої до України республіки.
Журналісти БелСАТу проїхали вздовж білорусько-українського кордону та дізналися ситуацію на пунктах пропуску, а також те, що думають місцеві жителі, які мешкають у прикордонній зоні з Білоруссю, про можливий напад та агресію Росії. А ще поговорили і очільником ОДА В‘ячеславом Чаусом.
Білоруси старалися показати як є, щоправда, не без помарок - центр однойменної громади Любеч - запам‘ятати так і не змогли.
"Такого бути не може, щоб напали з боку Білорусі"
На виїзді з Києва можна побачити військову техніку до міста. Ми їдемо на північ, до Чернігова, звідти півтори години їзди до Гомеля. Ближче до вечора нам вдається зустрітися з головою Чернігівської обласної державної адміністрації В'ячеславом Чаусом, який закінчує нараду значно пізніше за свій робочий час.
У розмові про можливий напад з боку Білорусі пан В’ячеслав каже, що вся ситуація на кордоні контролюється. Є інформація про пересування російської техніки на території РБ. Підрозділи територіальної оборони розгорнуті і готові до оборони області у разі потреби. Також проводиться робота з населенням, проведена перевірку всіх об'єктів цивільного захисту, у тому числі й бомбосховищ
В'ячеслав Чаус розповідає ще про одну проблему – масові телефонні мінування шкіл та дитячих садків. Він упевнений, що це робиться для того, щоб розгойдувати ситуацію в регіоні.
Далі ми йдемо на північ, все ближче до білоруського кордону. Проїжджаємо дорожній знак, який показує, що до Гомеля залишилося 66 кілометрів і повертаємо з головної дороги ліворуч.
Проїжджаємо населений пункт Ріпки, з населенням 15 тисяч людей. Вдень у центрі жваво, здебільшого тут живуть люди похилого віку. Їдемо вздовж парканів і занедбаних дитячих майданчиків, розмальованих графіті.
За пів години доїжджаємо до прикордонного селища Любеч, далі – нікуди. Тут білорусько-український кордон проходить вздовж звивистої річки Дніпро. Відразу впадає в око те, що більшість місцевих жителів, навіть у снігову погоду та похилому віці пересуваються по селищу на велосипеді. На будинках висять оголошення про продаж.
Біля будівлі місцевої адміністрації, поєднаної з поліклінікою, нас зустрічає людина з адміністрації та дільнична, одразу просять їх не знімати. "Навіщо нам це все". Запитують, навіщо ми приїхали, і кажуть, що такого не може бути, щоб на Україну напали з боку Білорусі.
Місцеві тут живуть своїм життям і, здається, взагалі не чули про останні події та можливу небезпеку.
Біля адміністрації зустрічаємо жінку на велосипеді. Її звуть Олена, на вигляд років п'ятдесят. Родичі у жінки є і в Білорусі, і в Росії, тому вона сподівається, що до нападу справа не дійде.
На вулиці зустрічаємо місцевого лікаря, який вийшов до магазину за продуктами. Він розповідає, що раніше теж ніхто не вірив, що Росія може напасти на Україну, завжди жили дружно, але вже сім років, як триває війна. Однак він вірить: що зараз все можна буде вирішити мирним шляхом:
Жителі Любеча неохоче хочуть розмовляти, кажуть, що не цікавляться політикою і не дивляться телевізор, деякі його взагалі не мають. Зустрічаємо біля магазину курців. Один із них у відповідь на запитання різко і коротко каже, що «у нас уже сім років війна йде, чого нам боятися».
На кордоні встановлюють додатковий паркан
Далі ми їдемо на прикордонний пункт, який у народі називається «Три сестри». Там перетинаються дороги трьох держав: Білорусі, України та Росії. На КПП нас зустрічає Олександр, офіцер прикордонної служби. Крім нас, на кордоні знаходяться ще кілька груп журналістів з різних країн. Нам видають перепустки і ми проходимо всередину прикордонної зони.
Олександр розповідає, що кордон перебуватиме на посиленому режимі з 2015 року, але жодних провокацій не спостерігається.
«Всі розуміють, що у разі чого прикордонники – це перші люди, які зіткнуться з цією ситуацією, тому наше завдання – це контроль ситуації», говорить Олександр.
Ми підходимо до монумента дружби "Три сестри", навколо якої кільцева дорога. Тут дороги розходяться: та, що ліворуч, веде в бік Білорусі, праворуч — у бік Росії, куди стоїть черга з фур.
Через деякий час з білоруської сторони під'їжджає чорний тонований бус, схожий на тих, які забирали людей під час акцій протестів. Він не їде до того часу, поки ми перебуваємо біля кордону.
Окрім того, журналісти побували й у іншій точці українсько-білоруського кордону - на Волині у «Дольську», де так само встановлюють додатковий захисний паркан і так само посилена охорона.
Місцеві жителі прикордонних селищ, тут також спокійні. Кажуть, якщо навіть і нападуть, то «українці готові захищати свою країну», але вірять, що до такого не дійде.
