Окупація Чернігівщини тривала 38 днів. За той час загарбники насильно забрали сімох представників органів місцевого самоврядування. Шістьом вдалося повернутися. І лише доля 60-річного Анатолія Сірого, старости села Нові Боровичі, що на Сновщині, третій рік невідома. Російські військові схопили його за три дні до визволення області.
Накинули на голову куртку, зв’язали руки
— До кордону з Росією близько 15 кілометрів. Після вторгнення чули, як гула ворожа техніка, яка рухалася в бік Чернігова. Анатолій Олександрович і я в ті страшні дні ходили на роботу, — каже Олена АНИЩЕНКО, призначена старостою Нових Боровичів на час відсутності Анатолія Сірого (раніше була секретарем сільради). — Староста повиставляв блокпости, скликав самооборону, чоловіки ночами патрулювали село, аби не внадився хтось чужий і не було мародерства. Позавалювали деревами дороги.
Олена Анищенко
Коли в село все-таки заїхала колона ворожої техніки (якось вдалося об’їхати завал) і рухалася повз школу, повиходили вчителі. І ми з сільради вийшли. Сірий вчепився за бронетранспортер. На той час була віра, що росіяни зрозуміють — їх тут ніхто не жде, їм не раді. Потім кинув на дорогу борону. На неї налетів паливозаправник (цистерна з мастилом). Водій втратив керування, зніс паркан та заїхав на територію школи. Окупанти покинули пошкоджену машину.
Тоді всі вказівники були зняті, через це колона блукала селом. Випроводити її пішли староста, я і ще троє людей. Це було 28 лютого 2022 року.
Перед нами зупинилися два «Тигри»: «Хто старшой?» Сірий вийшов наперед: «Чого ви сюди йдете? Ми вас тут не чекаємо. Вам немає чого тут робити». Один з російських військових штовхнув його, інший націлив автомат і крикнув: «Стоять». Повз проїздили їхні «КамАЗи» з розбитими вікнами. Люди побили цеглою. Росіяни сказали: «Випустітє нас назад, нє заставляйтє прімєнять оружіє». Тоді їх випустили, а дорогу заблокували знову.
У Нових Боровичах 900 жителів. Староста їздив у найближчі місцеві сільгосппідприємства. Привозив горох, крупу, борошно, молоко, хліб. По пів буханця на двір ділили. Діставав ліки. Щодня над селом пролітали ворожі літаки. Так минув місяць.
— 29 березня роздали людям молоко, помили тару, — пригадує Олена Іванівна. — І тут мені подзвонила діловод із сусіднього села: «У вашому напрямку поїхали орки» (так українці прозвали загарбників. — Авт.). Я до Сірого. Кажу: «Може, підемо по домівках? Бо якось страшно». А він: «Чого ми будемо ховатися?» Під’їхав «УАЗик», який російські військові забрали в місцевому лісгоспі, та пікап. На останньому — кулемет і вояк неслов’янської зовнішності. Чоловік шість-сім з автоматами та в балаклавах — крім одного, який не ховав обличчя — зайшли до старостату. Олександрович піднявся з-за столу. Поставили його обличчям до стіни, обшукали кишені. Один закричав: «Я сказал рукі за голову». До того думала: якщо, не дай Боже, з’являться, буду гімн співати. А тут страх паралізував. Кричали: «Гдє оружіє?» Стали вибивати двері в мій кабінет. Сірий їм спокійно: «Для чого ногою, у нас ключі для цього є».
Скидали вазони з квітами, рилися в шафах. Потім винесли системні блоки, монітори, навіть клавіатуру від комп’ютера і господарські книги. Забрали ключі від сейфа, але нічого цінного в ньому не знайшли. Вивели старосту, накинули йому куртку на голову, зв’язали руки і посадили в машину.
Сказали: «Чтоб завтра дорогі билі расчіщєни. Іначе ми вашого Сірого нє верньом». Не Сєрого, а саме Сірого.
— Склалося враження, що добре вивчили його прізвище українською, — продовжує Анищенко. — Один звернувся до мене: «Я тєбя найду, єслі до завтра дєрєвья нє уберут». Якраз проїздила Алла Лобур, жителька нашого села. Росіянин віддав їй ключі і сказав: «Завтра ти здесь будєш головой». Вона наступного ж дня виїхала з Борович. А на той час ми обидві були шоковані. Я стала обдзвонювати мужиків, щоб збиралися розчищати.
Через деякий час бачу у вікно: ведуть Сірого, — свідчить Анищенко. — Куртки на голові немає, руки все ще зв’язані. Він у синіх джинсах і жовтій флісовій кофті, у кольорах державного прапора — це врізалося в пам’ять. Чую питають: «Далєко ідті?» «Тут рядом, возлє сарая», — відказує. Неподалік старостату були заховані рації. Такі ж були і на сільському блокпості.
Дороги розчистили за дві години. Та Сірого не повернули. Забрали у вівторок, а в четвер російські війська вже виходили з Чернігівщини. Спочатку була надія, що староста повернеться. Та він так і не з’явився.
«Живу вірою, що чоловік живий»
— Понад два роки не живу, а існую, — зітхає 56-річна Олена СІРА, дружина. — Коли чоловіка забрали, якраз була в школі, працюю вчителькою історії, правознавства, громадянської освіти. Анатолій у позаробочий час викладав захист України та фізкультуру, ще й підробляв у спортивній школі в Сновську. Він кандидат у майстри з лижного спорту.
Забрали зі старостату і привезли додому. На той час там був син Антон. Приставили сину автомат до скроні й питали, де батько ховає зброю. Але зброї в нас ніколи не було. Доки робили обшук, сина вивели на сходовий майданчик, а чоловіка лишили в квартирі. Документи, банківські картки, гроші забрали. Сину наказали збиратися. Він одягався, коли один з російських військових сказав матюком: «Етот нам на... надо».
У Городні була російська комендатура. Олена Сіра припускає, що чоловіка могли забрати туди.
— До того впродовж місяця їздив громадою, щоб на кожен двір хліба привезти чи пів кіло вермішелі. І ніхто його не чіпав. Пам’ятаю, по 400 грамів цукру ділили, аби всім дісталося. Як інші чоловіки, ходив з сином патрулювати село з шостої години вечора до сьомої ранку. Усе робив заради людей.
Чому саме його забрали? Хто на нього вказав? Чому не повернули, якщо їх вимоги були виконані? І таких чому в мене чимало. Тільки відповідей ніде не можу знайти. Нині його статус «Зниклий безвісти за особливих обставин». Не втрачаю надії. Живу вірою, що живий, — стримує сльози Олена Сіра. — Часто переглядаю фото чоловіка. То він у Скадовську, де сновська волейбольна команда посіла перше місце на змаганнях серед держслужбовців. То в Буковелі, за кілька тижнів до повномасштабного вторгнення. Син подарував путівку на день народження. Адже Сірий дуже любить кататися на лижах.
* * *
Є відомості про Анатолія Сірого в Національному інформаційному бюро та в Єдиному реєстрі осіб, зниклих безвісти за особливих обставин. Були чутки, що прізвище Сірий чули в тульській виправній колонії, куди окупанти вивезли багато людей з України. Не підтвердилися.
Цивільні не в полоні. Вони незаконно ув’язнені!
— 40 цивільних зникли в період активних бойових дій на території області. Майже всі — чоловіки. Знаємо, що загарбники забрали з собою з цих 40-а 21-у людину. Є підтверджена інформація, що 14 з них перебувають у незаконному ув’язненні в Росії чи на тимчасово окупованих територіях. Долі ще сімох людей невідомі. Ще 19 рахуються як зниклі безвісти. Немає жодних даних, чи вчинені щодо них якісь злочини або їх забрали з собою окупанти, — розповідає 32-річний Кирило ПУГАЧОВ, прокурор-начальник відділу протидії злочинам, вчиненим в умовах збройного конфлікту Чернігівської обласної прокуратури. — За нормами міжнародного гуманітарного права цивільних не можна брати в полон. Тому вони незаконно ув’язнені! Отож кожен такий факт розслідується за статтею «Порушення законів та звичаїв війни».
Кирило ПУГАЧОВ
— Щодо старости села Нові Боровичі Анатолія Сірого хоч щось відомо?
— Він рахується серед тих семи людей, доля яких, на жаль, невідома. Російська сторона не підтверджує його перебування в полоні.
— Рідні зниклих можуть писати до Міноборони Росії, інших її органів. Держава — ні. Що порадите сім’ям, котрі шукають своїх?
— Звертатися до Державного підприємства «Український національний центр розбудови миру». Воно виконує функції Національного інформаційного бюро відповідно до Женевських конвенцій про поводження з військовополоненими та про захист цивільного населення. І може отримувати інформацію від ворожої сторони, там теж є подібний орган. Посередником виступає «Червоний Хрест». Але його представництва не співпрацюють з органами досудового розслідування. Спілкуються лише з родичами полонених. Центр розбудови миру надає дані органам слідства, сам акумулює інформацію або отримує її від нас, що людина перебуває в полоні, і надалі цю інформацію вони перевіряють.
Для того, щоб нічого не упустити, створили робочу групу. Ми завжди в очікуванні нової інформації від тих військових та цивільних, які повертаються з полону. Якщо хтось має інформацію, яка ще не була опрацьована слідством, прохання повідомляти.
100 тисяч гривень
— Якщо військовий потрапляє в полон або зникає безвісти під час виконання бойового завдання, сім’ї щомісячно виплачують гроші в сумі, яку він отримував на службі. На які виплати можуть розраховувати родини цивільних, котрі зникли безвісти за особливих обставин ?
— При Мінреінтеграції функціонує Комісія з питань встановлення факту позбавлення особи особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України. Люди, стосовно яких встановлено такий факт, або члени їх сімей мають право на щорічну грошову допомогу — 100 тисяч гривень за кожен рік полону. Крім того, звільнені мають право на одноразову виплату після звільнення з полону — теж 100 тисяч гривень, — повідомив на запит Анатолій СТЕЛЬМАХ, заступник міністра Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій.
На гарячій лінії Секретаріату Уповноваженого з прав людини додали: якщо людина вважається зниклою безвісти за особливих обставин, непрацездатні члени її сім’ї можуть отримати пенсію у зв’язку з втратою годувальника, незалежно від тривалості страхового стажу зниклого.
Найрезонансніші історії про полон керівників місцевого самоврядування Чернігівщини
Олександра Медведьова, голову Сновської громади, викупили в російських військових за 15 тисяч доларів
Нині Медведьову 60 років. Його забрали 25 березня 2022 року і протримали тиждень у комендатурі Городні. Це найближче до Сновська місто. Допитували, де розташовані українські військові об’єкти, про поліцейських, співробітників СБУ, військкомати. Постійно погрожували розстрілом, а під час одного з допитів зламали лопатку. За його звільнення заплатили викуп — 15 тисяч доларів. Забирати Медведьова приїхала дружина Надія. Про це йдеться в матеріалі МІПЛ. Ціна свободи: як із полону звільнили міського голову Сновська.
Старосту села Грем’яч Ганну Гавриліну повернули під час обміну
Старосту села Грем’яч Новгород-Сіверської громади Ганну Гавриліну російські військові звинуватили в тому, що вона навідниця української армії. Схопили 21 березня 2022 року біля школи, зав’язали очі й вивезли в Росію. Там тримали в польовому таборі для полонених. Стріляли над її головою, грозилися прострелити коліна. На голову вдягали мішок, по голові били замком. Згодом перевезли у в’язницю до Курська. Поголили голову, зняли обручку, сережки, забрали гроші. Щодня водили на допити, знущалися.
З нею в камері сиділи дві українські прикордонниці й журналістка. Прикордонниць звільнили раніше. Журналістка намагалася повіситися на простирадлі. Старосту обміняли 10 квітня 2022 року. Про це йдеться в матеріалі Суспільного «Допити та погрози зброєю: староста Грем’яча про російський полон». Гавриліна не повернулася до роботи старостою. Їй 64 роки.
Авторка: Валентина ОСТЕРСЬКА, фото авторки та з сайту Сновської міської ради
