83 річна Наталія Левкович з Пекурівки на Городнянщині живе в крайній хаті зі старою кішкою Мурашкою і собакою Сенькою. Із хазяйства — дев’ять курей. Телевізор не дивиться. І приймач не слухає.
— Телевізор не вмикаю. Від картинки очі ріже. На одному оці 11 років тому лікарі поставили хрусталик. А в минулому році друге боліти почало, операцію зробили. Трохи бачу. Радіо було, перегоріло. Лягала, слухала новини, музику, час швидше минав. У нас тут і погуляти ні до кого сходити. Сусідські діти часто прибігають по яблука. І обнімуть, і поцілують. Я їм цукерку яку дам.
До пенсії 17 років відпрацювала на птічнику (птахофабрика, що за селом). Рахувалася оператором з виробництва яєць і м’яса. Збирала яйця, годувала курей. Тоді здоров’я було, думала, і зносу мені не стане. А зараз ноги болять страшенно. Суглоби викручує. Уночі спати не дають. По хаті і ходжу, і сиджу, і мажу, — показує мазі. — А воно нічого не допомагає.
— Коли спите?
— Під ранок можу придрімати. Удень, як упораюся з усією роботою, ляжу, полежу. У хаті ж тепло, — запрошує в дім. — Ось тут, у двох кімнатах і соваюся, — в одній — два крісла, стіл, шафа, диван, на якому лежить налобний ліхтарик. Навпроти — кухня з котлом. — В інші хороми навіть і не заходжу, — махає рукою на двері кімнат. — Понастраювали, а тепер пусто в них.
— Про що думаєте вночі?
— Як жилося раніше. Хто помер у нашій Пекурівці. Хто ще живий, хто який. За ніч про всіх і передумаю.
— Топите дровами?
— Газом. Субсидію дають. Раніше у всіх печі, груби були. Газ провели, їх і викинули. А тепер знову треба будувати. Цеглу купили, усе необхідне обладнання завезли. Навесні будемо збирати. Треба людей наймати, тисяч п’ять давати за роботу. А мо’, і я ще встигну на ній полежати. Хоча вже так жити не хочеться, особливо, коли ніч настає.
18 років я без чоловіка. Донька живе в селі, у магазині нашому торгує. Син у Городні на пилорамі працює. Провідує часто.
Собака мій Сенька на цепку не хоче сидіти, усе проситься, щоб відпустила. Спить біля дверей на старій куртці. І кішка вже старувата, гріє мене. Чужих боїться, не підходить. Коли ветеринари їздять, безкоштовно вакцинують від сказу, не дається і вкусити може. Донька приходить, ковбасою може побалувати, а вона все одно до неї не йде. А той — махає рукою на собаку, — що хоч йому коли, нічого не боїться.
"Час Чернігівський" писав про таке:
- У знедоленої бабусі, з якою нечесно повелися у кафе-пекарні в Києві, знайшлися… живі-здорові кози-терористки і неушкоджений війною будинок
- Дві бабусі з Чернігова живуть у курнику, але спільними зусиллями їм зводять житло
- Ворожа техніка зникала. А бабусі-партизанки замітали віниками сліди. Корюківська громада під час окупації
- Один осколок убив двічі: 17-річну Анну Кушнеренко, а через півтора місяці і її бабусю
Джерело: ""Вісник Ч" від 15 грудня, авторка Юлія Семенець
