Сергій Петрунько, менянин, у своєму мікроавтобусі "Мерседес" перевіз 35 мільйонів гривень. Супроводжував його Олег Небера, перший заступник Менської міської ради. Готівку везли 28 березня під час військових дій на Чернігівщині. Роздавали людям пенсії, зарплати.
— Звично, — посміхається на питання, чи не страшно тоді було везти стільки грошей.
— Часто мішки з мільйонами перевозите?
— За кермом їхати для мене звична справа. Я ж підприємець, у мене дороги Одеса – Харків – Мена. Але було мрачнувато. Гупає, стріляє. Усюди побита техніка. На душі трохи шкребло.
— Люди керівництво хотіли роздерти на шматки, — повертається до часів окупації Олег Небера. — Перші два тижні ще більш-менш. Але коли банкомати перестали працювати, а в магазинах брали тільки готівку… Бабусям хліба ні за що було купити. Ходили до підприємців, просили, аби вони здавали готівку, щоб хоч якийсь обіг був. Товари є, ціни космічні. А купити ні за що, бо виручки мало. Ситуація накалялася. Треба було з цим щось робити. Перша наша поїздка була 26 березня з Дмитром Титаренком. Тоді він був у роті місцевої самооборони. З двома 20-літровими каністрами бензину в руках човнами нас переправили з Локнистого на Куликівщину. Волонтери дали бусика. Заправили його. І ми поїхали до Чернігова, через Анисів. Відомою дорогою життя.
Автомобільного мосту через Десну тоді вже не було. Єдина дорога — через пішохідний міст. А там як почало нас крити, бомбити. Вибіг військовий і каже: «Уйо…те звідси». Там зустріли Павла Мірошниченка, заступника мера Сновська. Він ішов пішки до Чернігова з такою ж місією, як і ми. З портфельчиком за спиною. У Мену повернулися ні з чим.
27 березня заступив на чергування в приміщенні міськради. Дзвінок, кажуть, завтра о 10.00 нас чекають у Києві, видадуть усе, що треба. Хто дзвонив і де видавали, я не казатиму, ще не всі секрети можна оприлюднювати. Знайте одне — то державна справа. Телефоную Паші, кажу: «Усе кидай, їдь у Мену. Зранку їдемо за грошима». Приїхав о першій ночі. Я його погодував, спати вклав.
Паралельно домовлялися за транспорт. Дякувати Сергію Петруньку. Раніше їздив у Харків, на Барбашова, в Одесу. І людей возив, і речі. Кажу: «Серьога, як хочеш. Не буду розповідати всіх деталей, але справа з ризиком. Поїдеш?» «Ну, поїду». «Що по грошах?» «Топливом заправляй, і все». О четвертій ранку виїхали. Дзвоню Геннадію Примакову, голові: «У мене сьогодні вихідний, поїду в Київ, давно не був, на екскурсію».
Прямим текстом боялися говорити, могли ж і прослуховувати. Гроші державні. Уся відповідальність була на нас. Не дай Бог що, треба було б повертати з власної кишені. Із мостів лишився тільки коропський, через Десну. Через Короп мчали на Батурин. Там теж мостів немає. Якимись уже селами, через місток річки Сейм виїхали аж під Конотопом Сумської області. Далі лісами-полями-селами до Вертіївки. І там теж лісами-кущами до куликівської траси. Дорогою купа танків, техніки, блокпостів. Але не так страшно було, бо пусті. Доїхали до Києва, на Лівобережну. О дванадцятій були вже на місці. У мирний час від Мени до Києва — дві з половиною години.
Там уже перевантажили мішки з готівкою в бусик. Найголовніша задача була — від точки отримання доїхати до найближчого волонтерського центру. Аби прикидати ці мішки гуманітарною допомогою. Тільки від’їхали — зупиняють військові. Відкрили, питають, що в бусі. Кажу: «Документація, листи, вітальні листівки». Вдуматися тільки — війна, а ми листівки возимо, — сміється. — Страшно було, не те слово. Без накладних, 35 мільйонів гривень. За все життя простій людині не розрахуватися…
— Тоді ми не дуже розуміли всю серйозність цієї історії. Бо треба було якось вгамувати людей. Назад їхати було ще складніше. Утомлені. Темніло. Намагалися прибитися до колони з машинами. Добиралися тією ж дорогою. До Мени прибули десь опівночі. За Пашою зі Сновська приїхала машина. Там уже зідзвонилися з військовими, аби наші тероборонівці ту машину не шмонали. Гроші, які завезли в Мену, поклали в сейф. А зранку розвезли по місту, у Короп, Сосницю.
— Люди зраділи, коли дізналися про готівку?
— І повідомляти не треба було. Зранку вже стояли. Ходили до нас, як на роботу, штурмували кожен день.
— Скільки це, 35 мільйонів гривень?
— Давайте я краще покажу, — показує на телефоні фото, на якому п’ять повних мішків. Білого кольору. Схожі на ті, у які фасують цукор. Зверху зав’язані, опломбовані. — Рівно 35 мільйонів! Скільки в кожному мішку було, не знаю. За вагою один десь близько 20 кілограмів.
— Якими купюрами?
— Не заглядав. Думаю, купюри були по тисячі, по п’ятсот гривень.
— Він настільки з іншого боку мені відкрився, — характеризує свого заступника Геннадій Примаков, мер. — Ніколи б у житті не подумав, що піде на таку авантюру. Уявіть, скільки грошей везти? Я ніч не спав. У нас зараз 3,5 тисячі внутрішньо переміщених осіб. Харків, Дніпро, Чернігівська область. Тоді офіційно було 7,5. Але багато хто ж і не реєструвався, не хотіли фотографуватися. Усі ж модні, з города приїхали. А запхнути банківську картку, щоб щось випало, нікуди. З кожним днем це все росло, як сніжний ком. Стоїть мадам у магазині, пальцем хлібину тикає. Питає: «А из какой муки он сделан?» Кажу: «Із нормальної». — «А пакетик у вас есть?» — «Бери та йди». А собі думаю, аби ти, пані, знала, що туди сіль додали, яку корова лизала, — сміється. — Із ферми позабирали. Тоді невеликий гріх було збрехати, — сміється.
— Де могли, брехали, — перебив Небера. — Але по-нормальному, воно вам треба? Ви б поїхали за такими грошима, нести за них відповідальність? Коли вже в нас вийшла перша поїздка, почали дзвонити. А поїдьте і наші гроші привезіть. Потім «нашою дорогою» їх уже возив Дмитро Титаренко. Приблизно таку саму суму перевіз. Після блокади обдумував усю історію. Розумію — дурна авантюра. Ну який оце чоловік у 50 років таке утне? Не знаю, що то було за наводнєніє. Удруге на таке б не повівся. Але тепер знаю, скільки треба мішків, аби в них помістилося 35 мільйонів, — пожартував.
— А подякувати за це нікому, — підсумовує Примаков. — Тоді робили, бо рятувати ситуацію треба було. Воно мені треба, аби його грохнули? Мій заступник, друг. Везе озлобленим людям, аби хоч якось стабілізувати ситуацію. А люди… Деякі навіть зараз і не вітаються.
— Зате ніхто з голоду не вмер. Орденів і медалей не треба. Порівнюючи хлопців, які зараз під Бахмутом, соромно про таке і казати, — додав Небера.
"Час Чернігівський" писав про банки та готівку:
- Чернігівська полісвуман першою в Україні оформила іпотеку єОселя
- Стало відомо, кому на Чернігівщині пощастило виграти в грудні 3 млн грн
- «Наші гроші»: чернігівські чиновники закупили для міських шкіл найдорожчу гречку в Україні
Джерело: "Вісник Ч", 5 січня 2023 року, авторка Юлія Семенець
