22 листопада Марія НЕХАЙ з Авдіївки на Куликівщині відсвяткувала сторіччя. Вона єдина така в селі.
Напередодні ювілею, 21 листопада, бабуся вдома сама. Перебирає речі в кімнаті. Готується зустрічати гостей.
— Знаєте, скільки вам років завтра буде?
— Може, сто? — швидко і впевнено каже жінка. — Приїжджайте. Галя (так називає племінницю Ганну Бондаренко. — Авт.) готується в городі. У Чернігові. У нас же світла нема. Сестра милосердя казала, електрики до вечора не буде. А я нічого не бачу, — каже про здоров’я. — Боженька обідив мене, очі забрав. Отака зараз моя ходьба. А на вулицю з паличками виходжу. Так і перебираю речі, — запрошує до себе. — І серце болить. Але треба трохи ж прибрати до свята, — навпомацки, але впевнено йде до кімнати. — Оце пілюлі мої на столі. Серце якось схопило, «швидку» викликали.
На стіні — портрет бабусі.
— То я намальована. Привезли, коли було 90 років. А це мій племінник, — показує на чорно-біле фото, що стоїть на серванті.
— Казала Галя, рано-вранці приїдуть. Трохи в хаті попідгрібають. Для святкування вже все готове, — підіймає на столі скатертину, під якою застелена біла, святкова. — Стіл накриють. А я собі сорочечку чисту підготувала, хустку. Може, яке начальство приїде, староста повинна бути. Кажу дітям: «Приїдете, тортик привезете, ковбаски. На стіл всього понаставляєте. По чарці вип’єте».
— А ви чарку підіймати за здоров’я будете?
— Буду. Уже є, — показує на стіл, де стоять і вино, і горілка. — Уже привезли випивашки. Ще і під кроваттю трохи є.
«Коли світла нема, як на таку висоту добратися?»
— Галя хотіла мене забрати до себе, у Чернігів. У них добрий будинок в Олександрівці, триповерховий. Прилетіла бомба, дім розбитий, — третього січня цього року три балістичні ракети «Іскандер-М» з касетними запчастинами били по околицях Чернігова. Ганна була вдома разом з онуком Олександром. Вибуховою хвилею зруйнувало пів будинку. 11 років будувалися.
— Тепер куди іти? У них є двокімнатна квартира. Зараз там усі живуть. На восьмому поверсі. Коли світла нема, як на таку висоту добратися? Хоча в тій квартирі вони догледіли матір Галиного чоловіка.
Уцілілі речі перевезли. Щоб мародери не винесли, під дощем не мокли. Галя казала, там стільки цегли прибирати… А хазяїна в день прильоту вдома не було. У лікарню поїхав. І машина вціліла, бо під больницею стояла. Усе літо прибирали.
Галя тричі на день мені дзвонить. О 6.30 прокидаюся. А вони вже їдуть собаку годувати. Руїни розбирати.
Раніше в мене 35 соток городу було. А тепер мало — 10. А в Галі ж ще й у городі город є. І в себе садить, і тут допомагає. І я працюю. Картопельку вибираю. Беру рядок і мацаю кущик, — стає навколішки, показує, як навпомацки вибирала картоплю на городі. — На чотирьох. Знайду кущик, зберу картопельку і далі пролізу.
Після смерті брата жила з невісткою
Марія Степанівна живе в батьківській хаті. Одна.
— Жила тут з братом. Помер. Залишилися його діти, онуки. Їм допомагаю. Хата наша була старенька і маленька. Усюди текло, вікна замерзали. Це вже Гриша, коли оженився, побудував. І жила я разом з ними. Коли брат помер, залишилася з невісткою в одній хаті. І вона померла. Тепер я тут сама. Галя — братова донька. І Вася, синок. У нього донька Лєна, син у Куликівці.
— Заміж ніколи не ходили?
— Ні. І знаходилися хлопці. Брат казав: «Не сиди, Маню, іди. Ну хіба ж ти не така, як усі?» А я не пішла. Зараз і жалкую. Треба було. Чи краще б було, чи гірше… А тоді думала так: ми сиротами залишилися. Треба всіх у люди вивести.
Я вам краще заспіваю: «Верба, верба, де ти росла, що твоє листячко вода знесла… Не піду заміж за п’ятого, за п’яницю проклятого…». Нема вже в мене голосу. Лежу ввечері, заспіваю. Раніше голос був гарненний. І в півчі запрошували. Не пішла. Крім роботи нічого не бачила. На весілля в дружки брали. Куди піду, а куди й ні. Бо це ж день треба перевести. А ще ж і коржиків напекти.
«Я буду вмирати, і вони хай коло мене. Жодного не віддам»
— Нас у матері лишилося четверо сиріт, — згадує про дитинство. — Батько помер від тифу. Молоденьким. Хотіли в лікарню його везти. Відмовився. Батька не пам’ятаю. Навіть не знаю, скільки років йому було. Не пам’ятаю, як і виглядає.
Брату Васі тоді було дев’ять. Другому, Івану, — шість. Мені — чотири. Найменшому, Гриші, — рік. Мати з нами лишилася в 1933 році. Перед голодом. Як вона вже нас виходила?
Батько наш був моряком. Стрункий, красивий. Казали, у селі тільки два моряки тоді жили. По людях їздив. Обшивав заможних. За це йому клуночки жита давали.
Одягу в нього гарного багато було. Пам’ятаю, жовта стрічка була пришита на плечах. Мати, Мариною звали, відпорола і мені пришила. Після смерті батька матері казали: «Здай двох в інтернат. А двох собі залиш. Легше буде». Відмовилась: «Я буду вмирати, і вони хай коло мене. Жодного не віддам».
А тоді голод був. Добре, що в нашому селі луг є. Щавель збирали.
А тоді війна почалась. Людей ловили. Багато дітей у Германію відправляли. Брата Васю в армію забрали. Працював завідувачем ферми. Погнали худобу на пашу. А там німці. Взяли в полон. І знову в село пригнали.
Мене чотири рази ловили, теж у Германію хотіли забрати. А я ховалася. Сусід каже: «Нехай не ховається». Відвели нас до лікаря Вагаровського на комісію. Написав, що легені хворі. Замість мене Іван поїхав. Три роки в Германії прожив. Тоді додому повернувся. Пішов у прийми до молодиці. Одружився з місцевою, у нашому селі. Теж уже нема живих. Одна я залишилася. Така мучителька стара, — посміхається.
У 55 гляділа доньку племінниці
— Скільки брати прожили?
— Вася з війни не повернувся — убили. Гриша плотником працював. Хати будував. Помер 46-річним, молодим. Івана теж нема. Наша мати прожила 78 років. Здорова, роботяща. Усе на світі робила, і за чоловіка.
— Заміж удруге не пішла?
— Голод, холод. Ще й четверо діток. Ні, не пішла.
Я Інну, Галину доньку, няньчила. Їй рік був, як у село привезли. Галя на роботі, чоловік в армії півтора року служив. А я ж на пенсію вийшла. Може, 55 років тоді було. Вони молоді. Дитинка народилася. Житла не було. Забрала Інночку до себе. До трьох років у мене була. А коли квартиру отримали, переїхали. В Інни вже синок 11 клас закінчує. А друга донька племінниці, Ліля, за кордоном. Жила і працювала в Києві. Коли столицю стали бомбити, за сина — і поїхали.
І шампанське пила, і свічки задувала
— А як не привітати? — каже про святкування сторіччя Марії Степанівни Валентина ШЕСТАК, староста Авдіївки. — Часто в селі світло вимикають. Бабуся хотіла, щоб у хаті видно було. Подарували ліхтарик. На кнопочку натиснула і в хаті світло. Квіти. А що вже інші дарували, не запитувала.
Вітати бабусю зійшлися всі сусіди, директор будинку культури, працівники терцентру. З Куликівки, з терцентру, приїжджали. Родичі з’їхалися.
Марія Степанівна при розумі і пам’яті. Молодчинка. По хаті ходить, трішки ж бачить.
— Казала, що за своє здоров’я і чарку підніме.
— Шампанське пила. І торт гарний був. І свічки Марія Степанівна задувала. І Ліля дзвонила через інтернет, вітала.
Джерело: "Вісник Ч", авторка Юлія СЕМЕНЕЦЬ. Фото авторки
"Час Чернігівський" писав про таке:
- Жінка з Чернігівщини відсвяткувала 100 років: пережила табори та Другу світову
- Жінка з Чернігівщини закінчила тільки перший клас, а в 100 років пече пироги й шиє без окулярів
- Найстарша й остання з чотирьох сестер: жителька Чернігівщини відсвяткувала 100-річчя
Ще більше цікавої інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":
