У Корюківці провели в останню путь захисника Ігоря Міхеєва. Воїн загинув 5 грудня 2024 року. Йому було 22 роки.
Про захисника відомо небагато. Ігор Міхеєв народився у 2002 році та був родом із села Домашлин Корюківської громади.
Коли саме чоловік долучився до війська - невідомо. Служив у лавах 32-ї окремої механізованої бригади. Мав позивний Міхей.
4 грудня 2024 року пішов на завдання, із 5 грудня цього ж року вважався зниклим безвісти біля населеного пункту Новотроїцьке Покровського району Донеччини.
Рідні увесь цей час шукали його.
Ігор Міхеєв
Згодом стало відомо, що Ігор того дня - 5 грудня 2024 року - загинув.
Рідні змогли попрощатися з воїном лише 30 липня 2026 року. Перед церемонією прощання жителі громади створили живий коридор. Чин прощання відбувся у центральному храмі Корюківки.
Поховали захисника на кладовищі в районі Олексіївки.
Лєра Понкратьєва, сестра, присвятила великий допис братові:
- Коли країні стали потрібні її сини, Ігор без вагань долучився до лав ЗСУ. Він не ховався за чужими спинами. Він став на захист своєї землі, своєї родини та свого дому. Він один з тих хто ціною власного життя виборював майбутнє.
05.12.2024 року він зник безвісти. З того дня для нашої родини час зупинився, ми жили надією. Кожного ранку прокидались з думкою, що сьогодні може статися диво. Ми чекали кожного обміну військовополонених. Їздили туди вдивлялися в кожне обличчя, сподіваючись побачити серед них нашого Ігоря. Кожен телефонний дзвінок змушував серце битися швидше. Ми вірили, чекали та молилися. Більше чим півтора року ми жили надією, що він повернеться додому.
Згодом родині повідомили, що є збіг по ДНК.
- Ми почули ці страшні слова які розбили наші серця «збіг ДНК 99,9%» У той день ми втратили не лише надію, ми втратили частину себе. Йому назавжди 22, хоча мало б бути лише 24, так мало..
За словами сестри, Ігор був життєрадісним. Умів підтримати. Для всіх був хорошою людиною, а для неї - найкращим братом.
- Він жив одним днем, ніби знав, що потрібно цінувати кожну мить. Ніколи не відкладав життя на потім, умів радіти дрібницям і багато сміявся.
Дівчина пише, що почувалася в безпеці поруч із братом.
- А в його телефоні я так і залишилась підписана «сестра злюка». Зараз я віддала б усе на світі, аби ще хоч раз побачити цей напис на екрані телефону почути його сміх, його голос.
... Мала честь бути його молодшою сестрою.
Кажуть час лікує, але є втрати які не лікуються.
Він був моєю опорою, моєю гордістю та моєю сімʼєю.
"Час Чернігівський" писав про таке:
