Любов Литовка надіслала в редакцію квитанцію звичайним листом і виграла від улюбленої газети набір посуду: чайник і каструлю.
Читати навчилася з «Вісником»
— Читати і писати на «Віснику» навчилась, — стверджує 88-річна Любов ЛИТОВКА з села Плоске (Мринська громада). — Майже не вміла. Закінчила всього чотири класи. Тоді, після війни, голодовка така була. Не до навчання і не до читання.
«Вісник» ми виписували з 2006 року. Оце, як помер хазяїн, за 12 років стільки газет нечитаних лежить, — дістає бабуся стоси пожовклого від часу «Вісника». — Зараз беру і перечитую.
Любов Василівна надягає окуляри, читає вголос.
— Особливо долі люблю. А потім потроху все інше. Сама читаю, ще й сусідці даю.
Народилася в Плоскому. Батька забрали на війну. Мати залишилася з трьома дітьми. Молодша на три роки сестра Соня, я і брат Петя був, 1941 року народження. Батько встиг його побачити. Як проводжали його, за селом, на руках маленького ніс. Загинув батько.
Мати, бідна, одна, як вона вижила? У колгоспі працювала. Служить у город наймалася. У мене й піджака в школу не було. Ходила на роботу, тютюн пасинкувала. Коли матері вдома треба залишитися, ми з сестрою вдвох за неї шарувати йшли. Один рядок я жену, другий — Сонька. Важко було. І вдома господарство. Корову тримали, мати косила сама. А сіно ми коровою возили, воза сусід зробив. Ой, трудно було, — хитає головою Любов Василівна. — Ми з подругою ходили туди, де скирти молотили. Трішки собі жита брали. А матерки наші їздили на захід України, речі на їжу міняти. Мати нас на бабу залишала і їхала з дядьком Грицьком, своїм братом. Як подумаєш: зимою їхали, поверталися на версі поїзда! Не дай Бог. Міняла речі на пашню. Повезла великі шерстяні платки, мій і Соньчин. Там взяли платок і прямо при ній його начетверо: шморг! шморг! Порвали. Мати казала, ледь серце не стало, так жаль було. Вони там хустки по-іншому носили, тому так робили. Дали зерна за ті платки. А вдома в зерно мати домішає макухи або лушпиння з проса, хліба напече. Так і повиживали.
Заміж пішла за місцевого. Я ж його чекала три роки. Як ми Михайла проводжали в армію, як співали. А плакали як! Усіх дівчат з Пісок на вечорину запросив.
Повернувся, одружилися. Вінок, лєнти, намисто, сорочка вишита, корсет. Від матері лежав костюм. Вінок тільки купляла. Хват ще не було. Весілля гуляли кілька днів, на третій ще цигани ходили курей красти.
Михайло Григорович працював у колгоспі трактористом. Такий преданий роботі був! І в москву посилали, і орден дали. У Болгарію їздив, холодильником преміювали, ото він стоїть у коридорі. Пенсія гарна була. Після смерті хотіла його пенсію на себе перевести, аж не вийшло. Тільки гроші за його орден — 300 гривень до пенсії.
За шість років хату побудували. Двоє дівчат уже було. Там, у свекровій хаті, ще дівер залишився (брат Михайла Василь). А ми тут «з пальця» починали. Чоловік навіть стіни сам ставив, будинок дерев’яний. Потім гуртом з родичами глиною помазали.
— А ви?
— А я все життя в колгоспі. На свинарнику працювала. Сестра там працювала роками, вісім тисяч пенсії заробила. А я підміняла.
Хороший був чоловік Михайло. Допомагав, не пив, не курив, добрий хазяїн. Тільки ревнивий.
Сина так і не зробили. А дівчата мої молодці, є внуки, правнуки.
Дочка Галина хоче мене в Київ забрати, бо сюди далеко і дорого їздити. Я б уже й не проти, але поки війна, не поїду. Там же постійно повітряні тривоги, і вони мене в бомбосховище тягтимуть. А я не хотітиму.
Із господарства вже тільки кішка Мая
—Лежанку топлю дровами, а грубу газом. А печі вже не топлю. Ото треба було, поки чоловік живий був, викинути піч і зробити більшу лежанку. А то ця на один бік. Але йому все ніколи було за роботою. Усе старався, щоб колгосп не став.
— Зараз, як сумно мені стає, найде на душу щось — пісню заводжу, — признається бабуся. — Ото мішок квасолі в хату внесу, перебираю і співаю старі пісні. Чоловік колись дуже любив, і сам підспівував.
Я за роботою співаю, а як роботи немає — читаю.
Набір посуду від «Вісника»
Любов Литовка надіслала в редакцію квитанцію звичайним листом і виграла від улюбленої газети набір посуду: чайник і каструлю.
— Уп’яте квитанцію на приз вислала, — не може повірити, що нарешті виграла Любов Василівна. Каже, що нічого в житті не вигравала, ні грошової допомоги від іноземних фондів не отримувала. — А чи носитимуть улюблену газету? — переймається.
— Поштарі обіцяли, що носитимуть, — запевнила я бабусю.
* * *
А другий приз від «Вісника Ч» виграла Раїса Мозгова з Варви. Просимо Раїсу Василівну зателефонувати до редакції і повідомити, як вам надіслати грошовий виграш.
Поспішайте. Щоб виграти, треба передплатити газету «Вісник Ч» на перше півріччя 2024 року, з січня по червень включно. Або на весь 2024 рік, й абонемент братиме участь ще й у літніх розіграшах. Надішліть абонемент передплати в конверті на адресу редакції: Чернігів, вулиця Преображенська 12, «Вісник Ч». Або на електронну адресу: visnyk_peredplata@ukr.net.
Вкажіть у листі, електронному чи паперовому, номер телефона, за яким з вами можна буде зв’язатися. Інакше ми не зможемо повідомити про виграш і разом вибрати приз. Напишіть коротко про себе: чим займаєтесь, скільки вам років, з ким читаєте улюблену газету. І чекайте на розіграш.
Разом до перемоги!
Авторка: Олена ГОБАНОВА, фото автора
"Час Чернігівський" писав про таке:
