Олексію 46 років. Родом він з Корюківщини. До того, як піти на військову службу, працював у корюківському лісгоспі, в бригаді лісорубів. Нібито це професії, ніяк не пов’язані з творчістю. Однак якщо людина має ліричну душу, для поетичних поривів завжди знаходиться час — і у мирному житті, й під ворожим вогнем.
— Я початкову школу закінчував у Петровій Слободі, що поблизу Корюківки, — каже він. — У першому класі вже знав напам’ять усі вірші шкільної програми від першого до третього класу. І дуже любив їх декламувати на всіх шкільних святах. Як трохи підріс, став брати участь у КВН. А ще й досі дуже люблю читати, особливо історичні книги й матеріали. Професію собі обрав геть не романтичну — після школи навчався у Сновському ПТУ на тракториста-машиніста. Перед армією трохи послюсарював, а тоді відправився на строкову службу, де задіювали в редколегію військової газети, як і пізніше в школі прапорщиків.
У Олексія дружина й троє дітей. Каже, щоб забезпечувати родину, доводилось працювати й понаднормово, особливо в період 90-их років, коли у країні панували економічні негаразди. Але з ручкою і блокнотом не розлучався ніколи. А через 22 роки знову повернувся до військової служби. У 2018 році підписав контракт, який закінчився минулого року, а потім і другий — вже довготривалий, на десять років.
Три його ротації за два перші роки служби відбулись на Донбасі — служив під Докучаївськом, Волновахою, Новотроїцьким. За три кілометри була Оленівка — та, де нещодавно рашисти знищили наших військовополонених. У вересні 2021 року їх перевели на службу в Гончарівське. Саме там 24 лютого Олексія і застала війна, яку, каже, очікували, але все ж була надія, що загроза не стане реальною.
— Напередодні ми отримали наказ бути готовими, — каже головний сержант кулеметного взводу. — Я з січня по лютий навчався на інструктора в Десні. І навчання повинні були тривати до травня. Але нас відізвали. Думали, якщо минеться, повернемось у Десну і продовжимо навчання. Але не минулось. О четвертій годині ранку 24 травня пролунав дзвінок, що Городнею вже танки йдуть. А о шостій вже був приліт у Гончарівськ — пряме попадання в учбовий корпус, ми були кроків за двадцять від приміщення, якраз збирались висуватись в Новоселівку.
Про оборону Чернігова Олексій говорить небагатослівно. Згадує тільки, що на околицях Чернігова в перші дні місцеві допомагали військовим чим могли, а через кілька днів вже нікому було допомагати — вся Новоселівка була зрівняна з землею. А ще отримав «сюрприз» напередодні свого дня народження у березні — мовляв, народився вдруге. Свої переживання довірив паперу: «Словам моїм у полум’ї не вмерти. Я вижив там, де камінь прогорів» або: «Скільки летіло в небі тої криці — не зрахувать. Було не до пісень».
Вірші Олексій читає друзям, надсилає в інтернеті знайомим. Каже — вони не на широкий загал, не кожному сподобаються. Бо римує власні думки, а вони в нього неординарні — щодо всього є своя позиція і своє бачення. І про сучасну війну, і про наше суспільство, і просто про життя. Олексій ходить до церкви і вірує в Бога. Каже, що часто доводиться зустрічатись з неправильним трактуванням Біблії. З неї не треба виривати цитати.
— Багато хто любить повчати інших, — розповідає свою життєву філософію. — А Біблія каже: «Не всі робіться вчителями». Адже навіть серед тих, хто займає керівні посади, є люди авторитетні, але в недостатній мірі грамотні. Інколи мені кажуть — як же віруюча людина може братися за автомат? На це скажу: коли воїни прийшли до річки Іордан і спитали у Христа, що ж їм робити, він відповів: «Не ображайте нікого і довольствуйтесь платнею». Тобто, він не накладав табу на військову службу, адже вона необхідна при захисті свого народу. Ось тому: «Вже пацифісти взяли автомати. Стою в строю упевнено і я».
Олексій каже, що спеціально не сідає за перо — приходять миті, коли римовані рядки самі собою народжуються в голові, мовби хто диктує. Записує їх, коли видається вільна хвилинка і, зізнається, сам собі думає: «От знову. Краще б ділом зайнявся». Однак повертається до свого заняття знову й знову — ніби шукаючи те, що повинен знайти:
Ночами бачу дивний сон. Один по цвинтарю блукаю…
Купив би спокій за мільйон. Куди я йду? Чого чекаю?
Не дають спокою, зізнається, власні роздуми. З ворогом все зрозуміло — пробачення йому нема й не буде. Чоловік упевнений — Україна переможе:
Вкраїна встане із колін. Пророчі є слова Тараса.
Ми на порозі нових змін. Навіки згине рабська раса.
От тільки якою ціною дістанеться нам омріяна перемога — то питання. Адже, окрім зовнішнього ворога, не все так просто і в нашому суспільстві. Олексій сумно хитає головою — каже, ледь закінчиться війна, повилазять з погребів «патріоти» й натягнуть вишиванки. А «Хто воював — того і не помітять. І хто згадає потім вже про нас?». Каже, що найтяжча боротьба — то боротьба з собою, коли тебе розривають контрастні думки. Ніяк, каже. Не може зрозуміти, звідки сьогодні в людей стільки злоби та ненависті.
— Відомий факт, що нашу Корюківку фашисти спалили вщент у часи Другої світової, — розмірковує воїн. — Так от, наші діди повертались, відвоювавши, на попелище рідних хат. Втрачали батьків, дружин, дітей. Але продовжували жити зі світлом у душі — сіяли, пахали, створювали сім’ї, народжували дітей і несли у цей світ добро, вчили добру дітей і онуків. А зараз? Таке враження, що людина людині — вовк, всі ненавидять усіх. Зрозуміло, що в нас зараз у всіх один ворог, який паплюжить нашу землю. Але ми його обов’язково здолаємо і повернемось до мирного життя. Як зробити так, щоб воно будувалось чесно, правильно, з добром і любов’ю?
У його віршах — і про майбутнє:
Стануть сіном покошені трави. Вже дядьки помантачили коси.
Відросте ще трава до отави. Які ж буйні ранковії роси!
Але поки триває війна, Олексій міцно тримає в руках автомат. А в спокійні хвилини перепочинку встигає помилуватись красою довколишніх краєвидів, пофілософствувати над життям і заримувати свої думки на папері, у непримітному зошиті, з якого зачитує вірші за чашкою кави:
Мотив Боровицьких сонат. Страшенна спека. Автомат.
Окоп, позиції та Снов. І чути вибухи тут знов.
Живе з тривогою село, щоб Небо горе відвело.
Лихий за річкою сусід. Його ще тут помітний слід.
Час Чернігівський повідомляв про захисника України, який повернувся із фронту, став старостою та одружився: У Талалаївській громаді одружився захисник - староста села
Джерело: "Новини Городнянщини"
