— Папу забрали. Це все село знає. Коли він повернеться, купить мені іграшку собачку Чіпа (собака-робот, коштує від 2,5 до трьох тисяч гривень. — Авт.). Бо папа мене любить, — вмощується переді мною на стільчик 6-річна Марійка Анищенко з села Великий Листвен на Городнянщині. Це вона про 33-річного Михайла Анищенка, який безслідно зник ще в середині березня. Дівчинка — копія тата.
— Я від доньки не приховую правди. Доки тіла не побачу, я вважаю, що Миша в полоні, — тамує сльози 33-річна Наталія Анищенко.
— Ми хоч і розлучилися з Михайлом на початку минулого року, проте підтримували стосунки. Для нього цей рік видався важким. Мама хворіла — серце. Полежала в Чернігові в лікарні, виписали, приїхала додому, стали ноги пухти. Лягла в лікарню в Городні. «Ковід» підхопила і померла 15 лютого. Михайла якраз удома не було. Працював під Києвом, охороняв елітні котеджі.
Старша сестра Миші померла у 2019 році (серце). Менша аж в Абхазії працює кухарем. Лишився сам. Я на той час була з дитиною в Чернігові. Подзвонив, сказав, що пом’яне дев’ять днів і поїде на роботу. Дев’ять днів припали на 24 лютого. У той день селом пішли колони російської техніки. Ми зідзвонювалися. Я говорила: «Це війна». А він: «Не може такого бути». Російські військові у двори тоді не заходили, по хатах не лазили. Але вибратися з села було неможливо. Він подзвонив 8 березня, привітав нас.
Ще телефонував 9-го.
Я не розповідала, як страшно від того, що літають ворожі літаки, що холодно, що гріємося, наливаючи в пляшки гарячу воду, що нас щодня обстрілюють. Що ледь серце не стало від страху, коли снаряд розірвався поруч з будинком. Бабахнуло так, що нам вуха позакладало. Два осколки залетіли у квартиру, донька закричала: «Мамо, тікай!» Бо кинувся б нас спасати, а як? — пригадує Наталія Анищенко. — Він казав: «Я йтиму Чернігів захищати». Намагалася переконати: «Ти сам нічого не зможеш. Не дістанешся до тероборони, у Городні військкомат зачинений. До Чернігова не доберешся, бо всюди російські блокпости. Сиди вдома». Я навіть накричала: «Куди ти підеш?»
Та він такий, що як надумався, не зупиниш. Вирушив у Чернігів, та на першому ж російському блокпості його зупинили. Повернувся додому. Про те, що сталося, я дізналася вже, коли нас із Чернігова 24 березня вивезли волонтери.
Спочатку нас з донькою переправили до Березни, потім до Сновська, далі до Городні, там заночували. Більше доби добиралася до батьків у село. Якого числа зник Михайло, того ніхто сказати не міг. Орієнтовно 17 березня. Розповідали, що вийшов на трасу з плакатом «путін х...о»(чи х...й). Односельці його зупиняли, бо боялися, що не тільки його заберуть, а ще й може накликати біду на село. Та він не зважав. Якраз у цей час їхали два «Тигри». Спочатку вони промчали повз, а потім вернулися. Роздягли його, дивилися, чи є татуювання, а потім забрали із собою. Светр викинули в канаву. Куди повезли, невідомо. Місцеві цікавилися на блокпості в Тупичеві, куди забрали Мишу, але там сказали, що такого не бачили.
Можливо, його повезли у Вишневе на Ріпкинщині, де була їхня база.
Я написала заяву в поліцію. Приїхали, забрали Михайлову зубну щітку, гребінець, щоб взяти зразки ДНК. Потім справу передали до прокуратури.
Мали приїхати, узяти в доньки мазок слини на ДНК. Ще не приїздили. У Вишневому відкопали тіло, але то був не він. Написала його сестрі в Абхазію, та звернулася до волонтерів у білорусі, бо багато ж наших людей вивозили в білорусь. Шукає в росії — ніякої інформації. У Михайла батьків брат і рідна тітка живуть у росії. Миша колись був у дядька, адресу має пам’ятати. Але ніякого сліду.
— Сниться він вам?
— Звісно. Ми весь часє щось разом робимо, дуже зайняті. Та чомусь не можу спитати: «Де ти знаходишся?»
— Донька росте. Раніше батько фінансово допомагав?
— До війни я працювала менеджером у інтернет-ма-газині міжнародної компанії. У зв’язку з воєнним станом та припинила роботу в Укра- їні. Мені виплачують 2/3 від зарплати. На Марійку ніяких виплат від держави немає. Я цікавилася, сказали: «Поки так». А поки що в мене лише довідка на руках — безвісти зниклий. Його паспорт і всі інші документи в мене, — жінка показує барсетку. — Чекаємо, що повернеться, не втрачаємо надії. Можливо, хтось знає про долю Михайла, прошу повідомити.
"Час Чернігівський" писав про злочин росіян у приміському селі: У родині Страхових, яка втратила доньку внаслідок обстрілу росіянами Киїнки, онука хоче бути юристом. Як мама.
Джерело: "Вісник Ч" від 13 жовтня, авторка Валентина Остерська
