За три місяці в берестовецьку гімназію (Комарівська громада) набрали 47 школярів (щонайменше, щоб школу не закрили, потрібно 45). А ще місяць тому не вистачало аж 19 школярів.
1 вересня без директора і вчителів
Марина КРИВЦОВА в Берестовець приїхала з Селидового Покровського району Донецької області. У жінки троє діток. Зараз Марина — голова батьківського комітету. Вона одна з перших, хто почав запрошувати багатодітні родини переселенців.
— Не хотіла, щоб мої діти їздили в сусіднє село, — пояснює Марина. — Як тільки починається тривога, ведуть у підвал. У своєму селі можна забрати додому. У сусідньому треба чекати шкільний автобус. Але, доки тривога, учнів не розвозять. А рейсові автобуси ходять рідко.
Марина Кривцова
Спрацювали мої оголошення в переселенських групах. І те, що вчителі з батьками об’єдналися. Охочих переїхати набрали за місяць. Але вони не спішили писати заяви до школи. Бо літо, канікули. Зараз у селі живе вісім багатодітних родин переселенців. З Покровська, Бахмута, Донецька, Мар’їнки. Завдяки цим родинам добилися, аби місцева школа продовжила працювати. На 1 вересня в нас 47 школярів.
Коли приїхали перші дві родини, їх намагалися переманити сусідні громади. Конкуренція була ще та, — сміється.
— Скільки ще родин з дітьми приїдуть в Берестовець?
— Спланувати важко, але охочі є, — не називає кількість, щоб не зурочити.
— На наступний рік, щоб не закрили заклад, треба 60 учнів.
— Сьогодні вже впевнені, що діток вистачить. Багато менших, які ходять у дитячий садок. Він на території школи. Наступного року планують іти в нашу гімназію, — з впевненістю каже жінка. — Зараз на Дніпропетровщині йде евакуація. Багато звідти телефонують.
— Чи вистачить на всіх пустих будинків?
— Сподіваємося. З цим нам погодилася допомагати Комарівка. Бо громаді потрібно ще 12 діток.
Переселенці з 2014 року
— Ми з Покровська, — каже маленький Гліб. У родині Олени та Олега БУДІК семеро дітей. Старші дві доньки в Чернівцях. У Берестовці: Діана, Гліб, Надійка, Мар’яна, Захар, Ася.
— П’ятеро — школярі, Ася ходить до садочка, — каже Олена Будік. — У село приїхали 28 серпня. — З Покровська виїхали у 2023 році. Три тижні тому звідти подзвонили і сказали, що повністю згоріла наша хата. Повертатися нікуди.
Олена Будік з сином Глібом та донькою Асею
У чоловіка поранення ноги. Зараз на реабілітації. Багатодітного батька не хотіли брати на війну. Але чоловік все одно пішов.
До цього жили на Волині. Власники продали дім, нам довелося шукати нове житло. Так і побачила оголошення Марини. Написала, вона відповіла. Умови що там, що тут. Туалет, вода — на вулиці. Власниця, яка надала безплатно будинок, живе недалеко від нас.
Не всі хочуть давати своє житло переселенцям. Особливо тим, у кого діти. Коли приїхали в село, засмутилися, бо сказали, що школа не працює. Але її відвоювали.
Гліб ходить у четвертий клас. Особлива дитина. Потрібен асистент вчителя. Коли тікали з Покровська, у нього стався приступ епілепсії. Злякався обстрілів, заковтнув язика. Чоловік дивом його витяг. 45 хвилин не могли привести до тями. Права частина мозку відмовила. Раніше був в інтелектуальному класі. Тепер проблеми з пам’яттю. Хоча рахує добре, у шахи грає.
У селі є сезонна робота. На полі збирати помідори, огірки, баклажани, кабачки. Вісім кілометрів пішки треба йти. Платять 700 гривень за день. Коли скрутно з грошима, їжджу на поле. Є молокозавод, туди теж можна влаштуватися на роботу. І для чоловіків є робота. Грошової допомоги ми вже не отримуємо. Їжджу в Київ. Працюю посудомийкою в кафе. 40 тисяч гривень платять.
Ми переселенці з 2014 року. У нас був дім у Горлівці. 20 років я ніде не працювала. Удома з дітьми була. Чоловік добре заробляв, нас забезпечував, — описує минуле життя. — Працював на шахті, на вугільному складі. Вагони вантажили-розвантажували. Залишки були. 300 гривень мішок вугілля коштував. Якщо гарна якість. Плюс зарплата. За освітою він монтажник-висотник. У відпустки їздив підробляти в Київ. Під час роботи впав, отримав травму живота. Коли почалося АТО, з Горлівки втекли в Покровськ. Будинок тоді дала місцева влада. І там чоловік працював на шахті. А через вісім років знову довелося тікати. І починати все заново.
«Урожайний рік»
— У кожному класі в нас щонайменше п’ятеро діток. Хоча 1 вересня проводили в закритій школі, без директора і вчителів, — сміється Марина Кривцова. — Педагогічний колектив розрахували в кінці навчального року. Але нам відкрили школу, винесли колонки. Дітки з батьками прийшли святково вбрані. Першокласники і майбутні випускники вивчили вірші. Переконалися, що нашу школу не закриють. Хоч директора вже не було.
Наталія Нерослик ще в кінці навчального року вирішила йти на пенсію. Через сімейні обставини. У неї хворий чоловік. Але вона була з нами до останнього. Доки не відстояли школу і повернули на роботу вчителів.
До нашої «авантюри» долучилися й місцеві. Батьки школярів, вчителі. Відкрили благодійний фонд, на який небайдужі перераховували гроші. За зібрані кошти змогли перевезти деякі родини в Берестовець. Не у всіх була можливість заплатити за переїзд.
Батьки з вчителями прибирали хати, в які заселяли переселенців. Усі разом вигрібали, вичищали, вимивали двори, будинки. Збирали городину, несли новим родинам. Навіть меблі свої приносили.
Ігор Блоха, місцевий депутат, деякі родини перевозив за свої гроші. І мені він так допоміг. Подарував будинок, в якому ми зараз живемо.
Олеся РУБАН ходить до дев’ятого класу. Виїхали з Нікополя на Дніпропетровщині.
— До цього жили в Голінці на Бахмаччині — каже дівчина. — Сюди приїхали за оголошенням. Кажуть, у нас найкраща хата для переселенців.
Можна було вчитися онлайн у нікопольській школі. Але ходити, спілкуватися краще. У новій школі подобається. Добрі вчителі. З однокласниками здружилася.
— Донька ходить до першого класу, — каже Оксана ПАНІШЕВА, мати. — Страшно було її відпускати в інше село. Це ще дуже маленькі діти. Якби не Марина, мабуть, цього б всього не було. Вона шукала родини. З ними була на прямому зв’язку. Ми, батьки, її підтримали. Допомагали, чим могли. Чоловіки пиляли, косили. Вирубували чагарники. З будинками допомагали місцеві депутати. Ігор Блоха, Степан Оніщук. Домовлялися з власниками.
Оксана Панішева
Дві родини в дорозі
З 5 вересня в школі нова директорка, Анжела Роік. До декретної відпустки працювала тут вчителькою початкових класів. Зараз кожного дня їздить з Борзни на роботу.
— Будемо сподіватися, що нова директорка зацікавлена, щоб наш заклад не закрили, — каже Марина. — Допомагатиме так, як Наталія Миколаївна. Щоб було ще більше дітей. Бо в садочку в нас уже не вистачає місць. Зараз чи 11, чи 12 діток. Задумуємося над придбанням двоярусних ліжок. Бо в родинах, які до нас планують їхати, по троє діток дошкільного віку.
— На сьогодні в берестовецькій школі 47 учнів, — підтвердила Анжела РОІК, директорка берестовецької гімназії. — З них 15 — внутрішньо переміщені.
У першому класі зараз семеро діток. Найбільший клас — третій. Десятеро учнів. Ще двоє батьків подали документи. Зараз проходять медогляд. Дев’ятикласників цього року в нас п’ятеро.
Сім’ї ще до нас їдуть, — налаштована на позитив директорка. — Наскільки мені відомо, ще дві родини точно. В одній родині п’ятеро діток, в іншій двоє. Усі шкільного віку.
Село розвинуте. Є магазини, церква. У будинку культури працюють гуртки для діток. А ще в нас є лісництво, можна влаштуватися на роботу.
Усі діти громади можуть поміститись в одному навчальному закладі
На межі закриття школа в сусідній з Берестовцем Оленівці Борзнянської громади.
— Зараз там 48 школярів, — каже Олена МІДЯНКА, начальниця відділу освіти Борзнянської міської ради. — Приміщення розраховане на 400 учнів.
Борзнянський ліцей розрахований на 1170 учнів. На сьогодні в нашій громаді 1117 учнів. Усі діти, які навчаються в сільських школах, фактично можуть поміститись в одному закладі.
Джерело: "Вісник Ч", авторка Юлія СЕМЕНЕЦЬ. Фото авторки
