На ранковому автобусі з Полісся Ваня – єдина дитина. Кожного дня у шкільну пору 13-річний хлопчик встає на світанку та рушає у вже звичну подорож – 20 хвилин до Городні. Там на підлітка чекає його ліцей, його парта, вчителі та друзі – те, що робить життя дитини схожим на довоєнне.
Через мутне віконце автобуса серйозний не по роках Ваня бачить пейзажі прикордоння Чернігівщини – рідні, красиві та зруйновані. Його шлях проходить по колишній міжнародній трасі, що веде з серця України до відомого монумента, який має тепер вже саркастичну назву «Дружба народів». Саме цією дорогою Чернігівщина була жорстоко атакована колонами російської техніки 24 лютого 2022 року. Тоді окупанти перетнули кордон, порушили закони людяності і відібрали у Вані його дитинство, право на мирне життя та доступ до навчання.
15 кілометрів до кордону
Зараз вже після деокупації Полісся, яке знаходиться всього за 15 кілометрів від кордону з росією, офіційно визнаноно територією можливих активних бойових дій. І досі населені пункти тут піддаються активним артилерійським обстрілам з боку росіян. Але люди лишаються, каже діловод відділу ЦНАП Городнянської міської ради, що працює у Бутівському старостаті Анна ХОЛІЙ. Анна родом з Полісся і майже щодня буває в селі:
– Після першого жорсткого обстрілу весною 2024 року багато людей почали виїжджати з села. Тоді згоріло чотири приватних будинки, клуб, ФАП. Ворожими снарядами знищено й вежу мобільного зв’язку. Тижнів три тому знову був «приліт» у центр села. І вчора дуже недалеко було гучно – стріляли чимось «важким». Але ті, хто лишається, виїжджати не поспішають. Людям болісно розлучатись із усім нажитим за життя, кидати рідні стіни і їхати у невідомість. А багатьом їхати нема куди і нема за що. Тому й тримаються до останнього...
Танки під вікном дитячої
Через постійну небезпеку половина жителів вже виїхала з прикордонного села: якщо до повномасштабного в Поліссі налічувалось 145 жителів, то нині залишилось 75. І серед них – тільки одна дитина шкільного віку. Це і є 13-річний Іван Холодняк, що практично щодня добирається до ліцею в Городні заради навчання.
– Тільки коли оголошується вранці повітряна тривога і триває до початку занять, тоді до школи не їду – займаюсь онлайн, – каже хлопчина. – У нас у селі початкову школу закрили ще в 2005 році, тому я у перший клас їздив у ліцей у сусідню Бутівку шкільним автобусом. А вже у другий клас я почав їздити в Городнянський ліцей.
Мама Івана, 45-річна Тетяна Холодняк, каже, що таке рішення прийняли, щоб син мав доступ до більш якісної освіти. І дійсно в міському ліцеї створені чудові умови для навчання, а нині там є чудове укриття, яке відповідає всім вимогам безпеки. Тоді, за її словами, з Полісся шкільним автобусом їздило 15 дітей. Навчання у другому та третьому класах сумно ознаменувалось пандемією коронавірусу, тому довелось переходити у формат уроків онлайн. А коли Іван навчався у четвертому, почалось повномасштабне.
Будинок, в якому живе Тетяна зі своїми трьома дітьми – старшими доньками Марією та Ангеліною і меншим Іваном, знаходиться якраз по вулиці Левка Лук’яненка в Поліссі, фактично, на трасі, якою безперервно рухалась ворожа техніка.
– Було страшно від того гулу смертоносних машин, які їхали нищити Чернігів, – каже жінка. – Особливо напружували моменти, коли танки розвертались прямо тут же, під будинком, або коли в одного з них зламалась гусениця і він втратив керування – тоді він ледь не в’їхав у наш хлів. Пережитий період окупації назавжди закарбувався у нашій пам’яті. Моя старша донька Марія теж жахіття переживала у Чернігові – вона там вчилась після закінчення школи. А ми з Ангеліною і Іваном були тут, у селі. Ваня не любить про це згадувати, але ж, звісно, воно не могло не відобразитись у його почуттях та переживаннях, він же тоді ще зовсім дитиною був.
У Івана погляд – не по-дитячому серйозний. Розмовляє небагатослівно й виважено, мов дорослий чоловік. І вчинки його теж дорослі. Щоб добратися вчасно до школи, прокидається о сьомій ранку. Снідає, збирається й чекає – буде тривога чи ні. Якщо спокійно – значить, повезло, можна їхати до школи.
Хлопчина гарно вчиться. Сестра, 20-річна Ангеліна, з гордістю за брата каже:
– У нього навіть оцінок дев’яток у табелі мало, здебільшого десять, одинадцять. Мама у нас їздить на заробітки у Чехію – треба ж за щось жити. Зараз там працює й наша старша сестра, Марія. У період їхньої відсутності я наглядаю за тим, щоб Іван добросовісно займався. Та його й примушувати не треба – він сам відповідальний і наполегливий.
– Я зі школи приїжджаю десь о 16.00, – каже Ваня. – Трохи відпочину, й за уроки. На виконання домашніх завдань витрачаю щодня по чотири-п’ять годин. У нас Wi-Fi у будинку підведений, тож і онлайн заняття не пропускаю. Ноутбука чи планшета в мене нема, тож займаюсь за допомогою смартфону. З предметів в мене нема якихось особливо улюблених – поки що не знаю, які в майбутньому для професії знадобляться, ще не замислювався над цим, тому вчу всі однаково ретельно. Трохи «не дружу» з математикою та англійською мовою, доводиться їм більше часу приділяти. Історія подобається. І вчителька, що її дуже цікаво викладає – Олена Миколаївна Козир. Звісно, можна було б дома вчитися онлайн, але матеріал краще засвоюється, коли сидиш за партою, бачиш вчителя, поруч – однокласники. Та й хтозна наскільки надійний той інтернет – може й від обстрілів зникнути, й від блискавки. За партою надійніше. Тому й їжджу.
13-річний Іван Холодняк
За словами начальника відділу освіти Городнянської міської ради Григорія СМОЛЯРА, нині в загальноосвітніх закладах громади навчається 1757 дітей. До чотирьох ліцеїв – двох у місті, а також Хоробицького та Смичинського підвозиться 496 учнів з сільської місцевості по 21 маршруту шкільного автобуса. Тільки до Хробицького ліцею добираються на навчання діти з 12 ближніх сіл.
– Оскільки ми знаходимось у 20-кілометровій зоні від кордону з ворогом, у нас діє змішаний тип навчання – як дистанційно, так і за партами. Іван Холодняк, наш учень, мав би повне право вчитись вдома онлайн через ближнє розташування Полісся до кордону. Але хлопчина свідомо обрав відвідувати ліцей, щоб навчатися разом з однолітками за партою. Зі свого боку ми з місцевою владою, співпрацюючи з різними фондами і благодійними організаціями, зробили все для того, щоб всі діти прикордоння мали таку можливість.
Обстріли та мамині обійми
Щодо захоплення у вільний час Ваня знизує плечами: каже, пробував рибу ловити – не дуже вийшло. А так вільного часу не зайвого. У селі роботи вистачає. Обробляють 20 соток городу. Родина раніше утримувала двох корів, іншу живність. Але відтоді, як Тетяна вимушена шукати роботу по заробітках, корів довелося збути. Нині у дворі лише кури та чотириногі улюбленці: песики Дана, Тася і Султан та коти Ніка, Жорик, Луна і Дем’ян. Але поруч, у сусідньому дворі по цій же вулиці живуть Тетянині батьки – Іванів дідусь Олександр та бабуся Настасія. Вони ще тримають корівчину, дають молоко й онукам. А Іван допомагає їм від колодязя, що на вулиці, води наносити, дрова поскладати, та що попросять.
Тетяна поки у відпустці. Каже, за кордоном робота важка. Але там не чутно тривог і вибухів. Тут же, у рідному селі, у повітрі літає небезпека. Інколи чуються глухі вибухи від обстрілів, що лунають у районі кордону. А інколи гупає десь поруч так, що стіни у старенькій хатині трясуться, як от минулої ночі. Жінка обіймає доньку й сина.
Джерело: "Новини Городнянщини", авторка Світлана ТОМАШ
"Час Чернігівський" писав про таке:
