Івченки живуть у Прилуках неподалік моргу. Щоразу, як приїздить автомобіль з загиблими воїнами, чують специфічний сигнал. Він нагадує про втрату сина. 36-річний Євген Івченко, командир стрілецького відділення, загинув 29 січня минулого року під Роботиним Запорізької області.
Везучий
— Як почуємо той звук, серце стискається від жалю, болю й туги. Включаємо відео з Женею і плачемо, слухаючи його голос, — каже 64-річна Тетяна ІВЧЕНКО, мати. І вмикає одне з відеоповідомлень сина.
«Оце в нас був бій з орками. Ось, дивіться, як залетіло. Шандарахнуло не хило так, що куля в касці лишилася, — розповідає Євген. Під свист снарядів і звук голосів дістає сплющену кулю. — Хе-хе. То я, хлопці, ще везучий, виявляється. Ну, поки що живий, і слава Богу. Любимо неньку Україну, боремося за неї всіми силами і будемо боротися».
— Тоді куля пройшла повз скроню, залетіла йому на потилиці під каску і застрягла у її внутрішній обшивці, — пригадує мати. — Я за нього щодня молилася. І не раз син смерті уникав. Говорив: «Мамо, завдяки вашим молитвам я живий».
Розповідав про фронт:
«Іду — назустріч орк. І до мене заговорив. Тоді — раз, і автомат навскидку. Я йому російською відповів і це трішки його стопорнуло. Я тим часом пірнув в окопчик. А над головою вже автоматна черга. І я чергу дав».
«Мамо, пішли ми на завдання. Казали, що на три дні. А вийшло надовше. Зима — ні їжі, ні води. Збирали лід і розсмоктували. Убитих орків багато лежало, то з їхніх мішків галети діставали».
«Мамо, я чую їхні голоси. Бачу їхні очі. У них страх. А скільки не забраних з поля бою вбитих росіян лежить».
Син вірив у Бога. Бувало, дзвонив або писав: «Мамо, хай в храмі помоляться». І називав позивні, за кого молитися. Я просила: «Хоч імена скажи». А він: «Я їх імен не знаю, тільки позивні». Завжди пишався, що виводив з завдання своїх хлопців живими. Поранені були. Та 50-річний дядько якось відстав і потрапив у полон. Його через тиждень обміняли.
Женя закінчив Ніжинський державний університет за спеціальністю «Соціальний педагог та практичний психолог». Деякий час працював у державній виконавчій службі, на «Новій Пошті». А перед початком повномасштабного вторгнення був комплектувальником в «Інтерелектро» у Прилуках. Як почалася війна, тричі ходив до військкомату. Просився, аби його забрали. Та через стан здоров’я відмовляли. Тоді ж було багато охочих.
Сказав: «Не візьмете, сам поїду». 5 квітня 2022 року зайшов до батька в палату вже з рюкзаком. Чоловік тоді лікував серце.
Ще до війни він якось обмовився: «Я до 37 років не доживу». Наче відчував.
Своєї родини створити не встиг. Ми були для нього найближчими. Востаннє бачилися в серпні 2023 року. З Полтавщини, де був після ротації в резервній роті, заскочив з хлопцями на пів годинки. Узяв необхідні речі.
Невдовзі їх відправили до Запоріжжя. Кожного разу, коли виходив з нуля, набирав: «Мамулечко, я живий! Я вас люблю».
Тетяна та Анатолій Івченко
Посилку забирали вже без нього
Говорив: «Якщо загину, живіть за мене». Та я погані думки відганяла. Адже син неодноразово вибирався з самого пекла. Сім разів був контужений. Поранило в руку в кінці грудня 2023 року.
Два тижні пролежав у госпіталі і виписали. Сказали лікуватися за місцем служби. Рана гноїлася. Робив перев’язки, та вона не заживала. Розпорото було пів руки так, що аж м’язи видно. Йому важко було тримати автомат. Говорила: «Женю, у тебе вища освіта. Ти психолог, зможеш допомагати іншим військовим». «Ні, це не для мене. Батьки, ну невже ви не розумієте, я не піду на це. Пацани будуть воювати на передку. А я їм мізки вставляти…», — відказав.
Бувало, балакали по пів ночі. Бувало, по кілька хвилин. Востаннє розмовляли 24 січня. Він навіть не обмовився, що збирається на завдання. А я ж вважала, що доліковує руку. Спілкувався з рідною сестрою. Сказав: «Надюшо, моїх хлопців на нуль відправляють. А вони необстріляні. Їх треба провести. Я тільки туди й назад. Тільки мамі не кажи».
Двоюрідна сестра відправила волонтерську допомогу його підрозділу: тепловізори, рації. Посилка 100 кілограмів прийшла. Комбат каже: «Куди ти підеш, тобі ж посилку отримувати». А Женя: «Дядько Володя, кухар, є. Він отримає». Посилку забрали без нього…
Прилетіло 20 горлиць
— Дружина їхала на Козелеччину, на могилу матері. У тої був день народження в січні. Провів Тетяну. Прийшов додому. У нас годівничка для птахів під будинком. Завжди синички, горобці прилітали. А то дивлюся — горлиці, штук 15. Зроду такого не було. Потім ще п’ятеро додалося. Одна лише клювала зерно. Інші просто сиділи, — пригадує 70-річний Анатолій ІВЧЕНКО, батько. — Та пташка, яка клювала, то, певно, була синова душа, а решта — побратими. Та тоді я цього не усвідомив. Вони посиділи хвилин 20 і полетіли.
Згодом прийшло повідомлення, що Женя пропав безвісти.
— Невдовзі з’ясувалося, що син загинув. Ми здали ДНК. Полягло їх у тому бою чимало, до 20 чоловік. Його група та інші. Багато хлопців були смертельно поранені, але тіла цілі. А в Жені все розчавлене, розтрощене. Тіло довго не могли забрати.
Коли витягли, упізнали за татуюваннями. У нього на правій руці був щит і на ньому вибита група крові та резус. А на лівій руці — герб України. Тільки ногу не змогли знайти. Так і привезли без неї, — продовжує Тетяна Іванівна. — Ніч домовина з тілом ночувала в церкві, як і годиться. Відспівувати Женю зійшлося 12 священників.
Я вже багато років співаю у храмі. Глянула на людей, які прийшли, на труну з тілом. Здавалося, моє серце не витримає. Та згадала слова сина: «Якщо загину, живіть за мене».
Відспівування захисника
У вітальні нашого дому — куточок сина. Тут його велике фото і нагороди. Почесна відзнака «Захисник України», орден «За мужність» і грамоти.
У Жениній кімнаті нічого не змінювали.
Кожного разу заходжу і кажу: «Синочку, я хочу тебе обняти, до себе притулити». Ось його вишивка, умів ще зі школи вишивати. Прапор бригади, в якій служив. Аптечка, де все підписано й акуратно розкладено. Подаровані друзями пістолети, морська зірка, дезодорант. Як заболить душа, хочеться запах його відчути. Відкриваю дезодорант, нюхаю і наче він коло мене побув.
Ношу його футболку, вона мене зігріває. А батько користується його телефоном. Важко з синовими речами розставатися, але треба. Роздаю його друзям. Женя б це схвалив.
Щодня згадую синочка і не перестаю молитися, щоб ця проклята війна скоріше закінчилася. Аби інші матері й батьки так не горювали, як ми.
Женя писав проникливі вірші. Частину одного з них викарбували на його пам’ятнику: «Ідемо шляхом, даним Богом. Допоки є в нас сили йти. Ніхто й ніщо нас не зламає. Тому що з Богом в серці ми».
Джерело: "Вісник Ч", авторка Валентина ОСТЕРСЬКА. Фото авторки
"Час Чернігівський" писав про таке:
- 26-річний контрактник загинув на Сумщині: без батька залишився однорічний син. У громадах - втрати
- "Вчуся дихати без тебе, моє життя": на війні загинув оборонець з Чернігівщини
- На Донеччині загинув працівник Пенітенціарної академії з Чернігова
Ще більше цікавої інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":
