Вулиця Лісова, що на околиці Городні, завжди була таким собі особливим районом — і не місто, й не село. Її будинки слугували оселями для працівників Городнянського лісгоспу та місцевого лісництва й розташовувались на межі поля й лісу. Вийдеш з будинку, подивишся вліво — видніється місто, глянеш управо — до твого подвір’я впритул наближаються лісові сосни, створюючи особливий спокій і затишок.
Усе змінилося для жителів Лісової 24 лютого, коли ворожа армія увірвалась у їхнє розмірене й щасливе життя. Налякані люди потай з вікон спостерігали, як чужинські танки два дні сунулись дорогою попід їхніми дворами. Й тому гулу та тій смертоносній верениці не було видно кінця краю. Але то ще було не пекло. Пекло настало 26 лютого.
Ворожа техніка почала зупинятися й розташовуватися всюди, куди не кинь оком — обабіч дороги, попід парканами, під будинками й під лапами лісових дерев.
— Вибухи нам були чутно й у попередні два дні, — кажуть місцеві жителі. — Але вони лунали десь оддалік. А 26 лютого в обідню пору почулась стрілянина. Розпочалась метушня, а потім почулись вибухи.
Люди були хто де — хто, пообідавши, в будинку, а хто на порозі.
— Ми стояли у дворі моїх сусідів Богм, — каже 72-річна Ольга Чугай. — Я ще дивувалась — чому вони зупиняються так близько біля будинків. А сусід Рома й каже: «Та це вони нами як прикриттям користуються». І невдовзі після цих слів роздався такий оглушливий вибух, що здалось ніби почався Армагедон. Хто зміг, сховався у погріб. А в мене ноги хворі, я туди ніяк не спущусь. То я дочалапала до свого порогу, зайшла в будинок і сіла біля вхідних дверей у куточку на стільчику. Довкола все трусилося, стогнало, диміло й горіло. Вибух за вибухом. То я думаю — як вже хата загориться, спробую вибиратись на двір. А поки тут буду. Будемо кріпитися з хатою удвох. Дивлюся у вікно — в садку страшенне полум’я тріпоче, мабуть, солярка горить. І той вогняний шлейф, ніби язик вогняного монстра. До хати добирається. А потім вибух за вибухом незвіданої сили. Ніби сатана на землю спустився й править свій бал. У хаті повилітали вікна з рамами. А я ж лише нещодавно кредит сплатила за нові, металопластикові. Чула, як тріщить і ламається шифер на даху. Попадали люстри, посипалась стеля. Плазмовий телевізор впав, розлетівшись на друзки. Все було у вогні, страшенній кіптяві й димуці. Але дивно — на той момент страху чомусь не було. Мені дзвонили всі без кінця — й рідні, й родичі. Я тільки слухавку візьму, а воно знову як бахне та бахне!
Ділиться пережитим Світлана Коваленко:
— Ми з мамою й сином сиділи в погребі. Вадиму друзі дзвонять, кричать: «Тікай звідти, швидко!». А він: «А як я маму з бабусею залишу?». Та й як і куди було тікати, коли довкола все дрижало й стугоніло.
Ользі Григорівні подзвонила донька Наталія: «Мамо, тримайся, Сашко зараз щось придумає, забере тебе!».
— А я їм кажу: «Не їдьте сюди, діти, заради Бога, тут пекло!». А тоді воно трохи притихло. І тут відкриваються двері й заходить мій зять Сашко. А я навіть не зрозуміла що то він — думала, руський солдат. Та й не видно нічого було за димукою. Він на мене: «Ну й місце Ви знайшли, де присісти! Давайте звідси, скоріше!». Я йому кричу: «Там моя кішка Ліза в дальній кімнаті!». А він: «Та яка кішка?! Тут хоч би живими залишитись. Швидко, тікаємо! Кішку потім заберемо». Ми з двору та до машини, а на пожежній вишці солдати з автоматами бігають. Думали, нас зараз постріляють. Але Бог милував. Так ми врятувались. А вулицю нашу бомбили ще й увечері. Кішку ми лише через два дні змогли забрати — вона навіть на вулицю не вискочила, хоч і вікон не було. Так і лежала в дальній кімнаті на ліжку, мене чекала. Віддана така.
Залишки російської згорілої техніки вздовж вулиці Лісової
— Ми теж після першої канонади втекли, — каже Галина Коваленко. — В чому стояли. Через поле, до міста, до перших будинків. Родичі прихистили. А наступного дня пробрались назад — треба ж було хоч з одягу щось узяти. Боялись — думали, постріляють. Але не зачепили. На вулицю й наші хати без сліз неможливо дивитися. Щодня сюди жильці ходять. Як на кладовище до рідної людини.
В Городнянській громаді руйнувань під час військових дій зазнали 40 осель. З них сім — у селах (зокрема в Ільмівці, Смичині та Сеньківці) і 33 — у місті. Руйнування всі різної тяжкості. На тій же Лісовій один будинок на чотири квартири знищено фактично повністю, два зазнали значних руйнувань, п'ять — руйнувань середньої тяжкості й шість — зруйновані частково. Допоки люди чекають компенсації від держави на відновлення житла, хтось живе у родичів, хтось — у знайомих, хтось — у тимчасово наданому житлі. Дехто за власний кошт вже відновив свої квартири й повернувся в рідні стіни. Дехто чекає на допомогу від держави й влади, бо немає ані робочої сили, ані матеріалів, ані коштів на їхнє придбання. А хтось підлатав так-сяк дірявий дах, засклив вікна та так і живе — кажуть, дома краще ніж будь-де, навіть якщо й будинок напівзруйнований.
Невідомо, скільки доведеться чекати відшкодування від держави, тож міська рада вирішила знаходити хоч якісь можливості допомагати людям у першочергових роботах — хоча б поки що перекрити дахи там, де це можливо, щоб вберегти будівлі від подальших руйнувань.
Таких руйнувань зазнали будинки та обійстя
За сприяння благодійного фонду "Діти UA" було надано 100 тисяч гривень, які міська рада після узгодження з постраждалими громадянами, вирішила витратити на закупівлю шиферу. Його розподілили між 16 власниками пошкоджених будинків. Однак потреба не закрита. Ще четверо громадян потребують матеріалу для перекриття даху.
Нині у міській раді шукають шляхи додаткового залучення коштів, щоб потребу в шифері закрити повністю.
Джерело: "Новини Городнянщини"
