Військовослужбовець, 34-річний старший матрос 36-ї окремої бригади морської піхоти імені контр-адмірала Михайла Білинського Олексій Глебов описав, як зустріла Чернігівщина колишніх військовополонених вдома. Також він розказав, що допомагало йому триматися у полоні і чому не вважає себе героєм.
Олексій Глебов пробув у російському полоні майже 4 роки. До України вдалося повернутися лише 5 лютого 2026-го, після обміну, який відбувся на чернігівському кордоні поблизу Нових Яриловичів.
Чоловік написав емоційне зізнання у соцмережах, де повідомив: те, як зустрічали чернігівці, зокрема жителі прикордонної Ріпкинської громади, кортеж колишніх бранців - його розчулило до сліз.
Чоловік зауважив: він у житті не відчував стільки емоцій, як тоді, коли побачив, скільки людей вийшло у мороз зустріти обміняних військових.
Аби написати своє зізнання - чоловік збирався з думками і почуттями три дні.
«Признаюсь чесно, ніколи в житті я не відчував стільки позитивних емоцій, як при поверненні додому. Хтось може сказати ''ну це зрозуміло, майже 4 роки в полоні, як ще можно себе відчувати'' і буде правий, але...».
Олексій Глебов пише: у перші часи, коли хлопці вже усвідомили, що їдуть додому - він майже нічого не відчував, ані коли приїхали на кордон, ані коли пересіли до автобусів.
Перші емоції з'явились тоді, коли піхотинець побачив людей, які зустрічали хлопців, особливо свої берети морської піхоти. Саме в цей момент почало наповнюватись його ''емоційне озеро''.
«Почало приходити усвідомлення того, що все закінчилось, що я дійсно вдома. І ось коли ми вже стартанули на Чернігів, тут ''емоційну дамбу'' прорвало... Я побачив звичайних людей, які у мороз кинули все і вийшли зустріти нас, малих дітей з прапорами, які стояли і щиро раділи та махали нам своїми маленькими ручками. Саме тоді я вже не міг стримуватись, яким би сильним не був мій характер, як не намагався - сльози полились нестримною хвилею та не закінчувались впродовж усієї нашої подорожі. Та щира радість за незнайомих людей, прояв турботи, яка так властива нашому народу, саме вона розпалила вогонь у моєму серці. Я ридав як мале дитя...».
Олексій Глебов
Під час поїздки Олексій зміг поспілкуватися зі своєю дружиною. Як він не готувався до розмови, як не старався, але стриматись не міг. Коли почув голос рідної людини, яка сказала йому два слова "привіт, коханий", чоловік зізнався, що думав що серце вискочить з грудей. Він чекав на них 46 місяців.
Вже у Чернігові Глебов побачив людей, які щоразу приходять на кожний обмін з фотографіями своїх близьких в надії, що хтось їх упізнає.
Олексій говорить: вглядався в обличчя, сконцентрував пам'ять, та, на жаль, не зміг впізнати нікого.
Потім - медичний огляд.
«Мені запам'яталась одна медична сестра, яка показувала фото свого родича в надії, що ми його впізнаємо і коли ми казали, що, на жаль, не бачили його, вона витирала свої вологі очі і з найтеплішою посмішкою продовжувала нам допомагати. Я готовий був віддати все на світі, аби тільки допомогти їй. Не в силах стриматись, я ховав від усіх своє обличчя.
Я не міг заснути в першу ніч, при тому, що я другу добу не спав, так сильно я був вражений (у доброму сенсі). Ось якось так я почував себе у той незабутній день».
Олексій Глебов зауважує: йому часто пишуть, що він герой, але себе таким він не вважає.
«Я - простий військовий, який намагався виконувати свої обов'язки, з честю та гідністю пройти випробування, яке випало на мою долю. Справжні герої - це наші матері, дружини, сестри, всі найдорожчі нам жінки. Саме вони - зосередження сили та незламності. Коли ми потрапили в полон, саме на їх плечі впав важкий хрест випробування, невідомість чи живі ми, чи ні, і вони несли його весь цей довгий шлях. Вони боролися за нас, вони підтримували нас. Робили неймовірні речі заради нас. Вони опора наша. Заради них ми тримались у полоні, заради них ми дихали і знаходили сили жити, вони давали нам сили вистояти. Вони сенс нашого життя.
Слава Україні!!!».
Авторка: Євгенія Замковська
"Час Чернігівський" писав про таке:
