Інспектор прикордонної служби відділу «Гірськ» городнянець Павло Шекера разом з іншими прикордонниками стояв на захисті Чернігова, коли російські війська намагалися пробити собі дорогу через місто до омріяного ворогом захвату столиці. Вранці 28 березня Павло вкотре разом з побратимами вирушив на блокпост в районі сміттєзвалища на заміну хлопцям, які несли там бойове чергування. Однак наряд прикордонників натрапив на ворожу засідку, з якої автомобіль і його екіпаж обстріляли з гранатометів та стрілецької зброї.
Батьки й досі не знають детальних подробиць загибелі сина. З того, що вдалось почути, зрозуміли, що частина екіпажу загинула на місці, до того ж іще не всіх загиблих вдалось ідентифікувати, а частина потрапила в полон. 35-річний Павло з тих, чиє тіло вдалось опізнати одразу. Він загинув від вогнепального поранення в голову. У нього залишились двоє синів — семирічний Єгор і трирічний Богдан. І батько з матір’ю, які осиротіли навік, втративши єдину дитину.
Мріяв бути прикордонником
Ніні Шекері 57 років. Ми розмовляємо у дитячому відділенні Городнянської міської лікарні. Тут жінка працює молодшим медичним працівником відтоді, як перебралась у Городню з Харківської області разом з чоловіком Миколою та маленьким сином Павлом.
— Я сама родом з Миргорода, — розповідає вбита горем жінка. — Свого часу поїхала працювати в Крим по комсомольській путівці. Там і з Миколою познайомились. Він на чотири роки старший від мене. Працювали обоє на будівництві. Я маляром-штукатуром, він — бетонщиком. Але Колі клімат не підходив, то ми й перебрались в Харківську область. Павлик народився. Ми жили на зйомній квартирі. А в Городні мешкали Миколині сестра з чоловіком й дядько з тіткою. Сестра з родиною поїхали в Польщу, куди відправили її чоловіка-військового. Будинок пустував, а тітка з дядьком власних дітей не мали, то все нас кликали до себе. Дуже добрі люди були, Павлика тішили, адже ми вдвох працювали, а в мене часто нічні зміни. Ми тут прижились, почали власний будинок зводити. Коли сестра з родиною повернулись через два роки, ми вже у власному домі дві кімнати доробили, облаштували, та й перебрались.
Павло після закінчення школи хотів вчитися на залізничника. Але не поступив. Тому, пробувши трохи на обліку в центрі зайнятості, пішов у 2004 році в армію на строкову службу. Служив у Донецькій області. Саме тоді в нього з’явилось бажання бути прикордонником. Щоправда, подобалась йому й професія будівельника, але мати відмовила — мовляв, яке будівництво, спина ж хвора. Тож у 2006 році Павло підписав контракт і з того часу служив у Чернігівському прикордонному загоні, у відділі прикордонної служби «Гірськ».
У 2015-16 роках Ніні Іванівні довелось пережити непросте випробування: і син, і чоловік відправились в АТО. Добровольцями. На той час у Павла вже була дружина Юля і маленький Єгор, якому не виповнилось і року. Жили молодята у другій половині батьківської хати.
— Юля навіть їздила до Павлика туди, на Донбас, двічі, — сумно посміхається жінка. — І Єгора маленького з собою брала перший раз, не побоялася. Вдруге вже сама поїхала, малого на мене залишила. Тоді обоє наших хлопців, відслуживши більше ніж по року, повернулись додому благополучно. Але якось доля мого сина не балувала — з Юлею вони розбіглись невдовзі, а потім вона померла, коли Єгору ледь три роки виповнилось. Я змалечку цього хлопчика ростила як свою дитину. Але хіба ж думала, що йому випаде доля круглого сироти?..
«Я пішов. Почалось…»
У ніч з 23 на 24 лютого Ніна Іванівна якраз була на чергуванні в дитячому відділенні. Павло, вона знала, був вдома і вранці мав вирушати на чергову зміну. Чоловік потім розкаже, що Павло прийшов зі своєї половини будинку до батька ні світ не зоря й сказав: «Дай цигарку, якщо є. Я пішов. Почалось». На запитання що саме почалось, відповів: «Вийди у двір і почуєш». Батько вийшов і онімів. Ті звуки обстрілів після року в АТО він ні з чим сплутати не міг. Не було вдома сина три доби. З тихого перешіптування мати здогадалась, що йому довелось виходити з оточення.
— Я до нього кинулась, як з’явився на порозі: «Синочку, слава Богу, прийшов!», — тремтячим голосом згадує мати. — А він мовчки обійняв мене, заплакав і пішов у свою половину хати, де чекала дружина Анжела з крихітним Богданом. Тут російських військових повно, а він все в цивільному одязі у Гірськ їздив, на своє місце служби. Я так благала: синочку, не їздь, не ходи. Як дізнаються що ти прикордонник — не пожаліють. А він мені: «Ну от що ти кажеш? Там майно наше, яке знищити треба чи сховати. На мені ж і машина числиться, і трактор. Щоб оркам не дістались». Все бігав, метушився, зв'язок шукав подзвонити, про шляхи домовлявся, як з окупованої Городні, яка кишить ворогами, до Чернігова добратись. Мені то здавалось неможливим. Але ж таки хлопці пішли. І до Чернігова добрались. А собаки як вили на вулиці після того, як Павло пішов…Я все до чоловіка: «Прикмета погана яка. До чого вона? У нас же на вулиці й помирати нікому — здебільшого молодь живе». А про свого сина й думки не мала…
З Чернігова Павло інколи дзвонив. Мати перелякано казала, що через Городню йдуть і йдуть верениці проклятої ворожої техніки на Чернігів. А він: «Я бачу». Плакала-благала сина берегти себе, бо ж чим могла захистити та вберегти свою дитину? Якби ж то в материнської любові була така сила — всіх би обняла й закрила собою…
«Я не вірю! Там не мій син!»
27 березня Павло ввечері встиг поговорити з батьками телефоном. А вранці перед виїздом на пост — з дружиною. Ніна Іванівна, не дочекавшись звістки від сина ні наступного дня, ні потім вранці, увечері пішла до невістки: «Ну ти чого мовчиш, чи ходити далеко? Хоч би повідомила, що обзивався». А вона у відповідь похитала головою: «Не обзивався…»
Не дочекалася вісточки від сина і наступного дня. А в Городні вже знали про Павлову загибель. Увечері прийшли чоловіків брат з дружиною. Поговорили про те, се. Та так і не зважились озвучити страшну звістку нещасній матері. Аж через годину прибігла заплакана невістка. Душа матері обірвалась: «Що, в полоні?». Анжела мовчки похитала головою. «Поранений?». Ні — киває. «Що, живого нема?». У відповідь — ридання.
— Більше не пам’ятаю нічого,— схлипуючи, каже Ніна Іванівна. — Не вірила. Чекала. Щоб хтось з начальства подзвонив, все жевріла надія, що то помилка якась, що живий мій Павлик. Коли привезли тіло його з Чернігова у пластиковому пакеті, одразу після відходу російських військ, я кричала: «Відкривайте, я повинна побачити! Я не вірю. Там не мій син. Бо сама все одно відкрию». Не дозволяли спочатку, а потім таки відкрили. Я глянула — голова пробита, руки посічені, обличчя в бруді, ніби у воду впав…І знову нічого не пам’ятаю, не знаю, чи впізнала сина, чи ні. Люди, які в хаті були, казали, що точно він. А я все думаю — мо не він, мо ще прийде додому мій синочок?... І не наснився мені ні разу. А Анжела, дружина, казала, що до неї уві сні приходив. Їсти просив. Казали хлопці, що коли стояли на обороні Чернігова, були в них там дні, коли й хліба не бачили…
А татко міцно спить…
Кожен ранок Ніни Іванівни відтоді починається сльозами й тихими словами до синового портрета: «Доброго ранку, синочку…». Семирічний Єгор обіймає: «Бабусю, татко ж не просинається, ти казала, він міцно спить».
Коли ховали Павла 3 квітня у Городні, хлопчика на кладовище не брали. Пізніше Ніна Іванівна таки повела дитину на батькову могилу. «Ось, бачиш, онучку, тут твій татко тепер …». А малий: «Давай папку розкопаємо!». Тоді й сказала хлопчику, що не можна, бо він спить, не треба його сон тривожити. І додала: «Тут можеш поговорити з татком. Кажи все, що хочеш — він тебе почує».
Не зразу змогла розповісти онуку правду. А тоді таки вибрала момент, побоюючись, що як чужі люди скоріше донесуть, то дитина більше страждатиме. На запитання малого, чого вона плаче, зважилась відкритись: «Я тобі новину скажу, тільки дуже погану. Папа твій загинув». Мовчечки розвернувся і пішов в іншу кімнату. Хвилин через десять вийшов: «А полікувати його ніяк не можна?». «Ні. Вбили на смерть»,— обняла хлопчика, плачучи.
Меншому ж Богдану у жовтні буде три роки. Він все ще чекає татка з роботи. Дивлячись на онучат, бабусине серце німіє від болю. Чоловіка після звістки про загибель Павла розбив інсульт. Невістка й до війни вела своєрідний спосіб життя, і зараз відповідні служби вже не раз відвідували її оселю, щоб дізнаватись про умови життя дітей (ще є її старший син від попереднього шлюбу).
— Якби вона згодилась мені Богдана віддати, я б вже якось двох ростила,— змахує сльози згорьована жінка. — Бог би мені сили дав. Я ж Анжелі кажу: ти ж сама, як билина, і я тепер сирота. Тулись до мене, разом дітей підніматимемо. Ніби й згоджується, а тоді знову за своє… Ото Єгор підійде до діда, заголовки в газеті йому читає, а я дивлюсь на нього і кажу: «Оце тобі й дід, і батько, а я тобі й баба, й мама»…
Від того материнського горя повітря у палаті, де розмовляємо, стає густим і липким. Ніна Іванівна ніжно гладить портрет сина. Його серйозний погляд пронизує до кісток. Ще одне молоде життя покладене на вівтар майбутньої перемоги. І ніхто з нас не має права ні забути того, якою ціною вона здобувається, ні зрадити.
Джерело: "Новини Городнянщини"
