Журналіст американського топового видання Ярослав Трофімов побував на кордоні з Росією, а також відвідав музей у Крутах, магазин зброї, Дитинець та поспілкувався з місцевими жителями, чиновниками. Що з цього вийшло - читайте у матеріалі.
КРУТИ, Україна—Любов Сова, 54-річна продавчиня, колись вважала Росію дружнім сусідом. Троє її однокласників переїхали до Москви, це за вісім годин їзди звідси. Перетин кордону тоді був швидкою формальністю.
Тепер, коли Росія перекинула понад 100 000 військових у райони, що прилягають до України, пані Сова більше не обговорює цю новину з колишніми однокласниками, які підтримують президента Росії Володимира Путіна. І, як і багато звичайних людей у північних регіонах, що межують з Росією, вона все ще намагається увібрати ідею про те, що війна з Росією може прийти до її дому.
«Ми всі були як брати», – похитала головою Любов Сова. «Я ніколи не думала, що одного дня нам доведеться боятися, що наші «брати» нападуть на нас, що вони будуть бомбити нас. Я все ще намагаюся сподіватися, що війна не почнеться, і кажу всім іншим залишатися позитивними. Що ще я можу зробити? Встати на коліна і заплакати?».
Питання, що робити, раптом стає актуальним у Чернігівській області України, яка знаходиться на найбільш прямих потенційних шляхах вторгнення з Росії до Києва, української столиці. Близько 30 тисяч російських військових у четвер 10 лютого розпочали військові навчання в сусідній Білорусі. Росія каже, що не планує вторгнення. Українські війська проводять власні маневри: на околицях Чернігова гудуть вертольоти, а військові колони рухаються.
ЧЕРНІГІВ із старим містом старовинних церков, включеним до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, знаходиться далеко від східного регіону Донбасу, де українські війська з 2014 року воюють із підтримуваними Росією силами. Вважали, що їхні будинки знаходяться на потенційній лінії фронту.
Путін часто говорив про те, що росіяни, білоруси та українці – це один народ. У Чернігівській області, де зустрічаються три країни, численні родинні, робочі та освітні зв’язки досі перетинають кордони, які виникли після розпаду Радянського Союзу в 1991 році.
Однак ніщо не зробило для цього більше, щоб розплутати цю тканину людських стосунків, аніж нова загроза введення танків в Україну з Росії та Білорусі.
«Мені дзвонять мої діти, мої знайомі, знайомі моїх знайомих», – сказав начальник департаменту цивільного захисту та оборони Чернігівської облдержадміністрації Сергій Болдирєв. «Вони запитують: чи варто зволікати з купівлею нерухомості в Чернігові? Чи варто обмінювати гроші на долари США? Молоді сім’ї бояться, що вони можуть інвестувати в будинок, а потім втратити все, що у них є, якщо почнеться війна».
У той час як пан Болдирєв, полковник ВПС у відставці, зазвичай відповідає, що не передбачає обстрілів житлових кварталів, його робота тепер полягає в тому, щоб переконатися, що сотні бомбосховищ радянських часів у житлових будинках Чернігова готові до використання, якщо почнуть падати російські бомби.
Днями він зустрівся з мерами міст і сіл області, щоб підготувати їх до процедури евакуації мирного населення у разі вторгнення. Чернігівська обласна влада, як і інші в Україні, також контролює роботу нової бригади територіальної оборони, переважно з цивільних добровольців, які отримають зброю та боєприпаси на випадок війни.
Колишній офіцер радянської військово-повітряної розвідки, який народився в російському місті Астрахань і прибув в Україну в дитинстві, пан Болдирєв належить до етнічної російської громади України – людини, яку, за словами Путіна, прагне захистити від уявної дискримінації.
«Усі думаючі люди тут вважають, що Путін наш ворог №1, а таких більшість», – говорить чиновник. «Дуже великий відсоток готових захищати Україну зі зброєю в руках».
Пан Болдирєв повідомив, що перервав контакти зі своїми двоюрідними братами, які проживають в Астрахані.
«У багатьох сім’ях взагалі припинилися стосунки між батьками і дітьми, між братами і сестрами, тому що вони тепер на протилежних сторонах», – сказав він. «Це не їхня вина, але ці люди служать державі, яка напала на мою».
Село Крути, що на південний схід від Чернігова, займає особливе місце в українській історії, бо в 1918 році битва на залізничній станції відзначається як національне свято в Україні. Так само, як і зараз, українську державу оточили російські війська. Коли радянський уряд, створений лише 3 місяцями раніше, направив на Київ по залізниці близько 6000 військових, тоді як нова незалежна Українська республіка могла зібрати лише близько 600 чоловік. Їхній опір затримав наступ росіян на кілька днів, що дозволило Києву підготувати оборону.
Багато українських вояків у Крутах були студентами у віці 17 років, не мали військової підготовки. Близько 30 з них, які потрапили в полон російськими військами, були розстріляні. «Убитий Каїном», – говорив про ці події один із найвідоміших українських поетів ХХ століття Павло Тичина.
Усередині столітніх вагонів, у яких розміщено музей на цьому місці, експонати показують, що відбулося після перемог Радянської Росії — масові страти та голод, що вбив мільйони українців у 1930-х роках. Останній зал вшановує українських воїнів, які загинули з 2014 року в боях з підтримуваними Росією силами на сході Донбасу. 189 з них приїхали лише з Чернігівської області з населенням 961 тис. осіб.
На північ від Крут, на прикордонному переході Сеньківка, де на кільцевій розв’язці, що з’єднує Україну, Білорусь та Росію, стоїть пам’ятник 1970-х років «Три сестри», цю ділянку тисячі людей перетинали щодня. До війни на Донбасі та російської анексії Кримського півострова України в 2014 році українські прикордонники підтримували дружні стосунки зі своїми російськими та білоруськими колегами, відвідуючи один одного вдома.
У ці дні українські прикордонники на переході Сеньківка спостерігають за російськими силами лише через камери безпілотників, засоби спостереження та біноклі. Єдиний зв’язок – через регіональний штаб сил.
«Ми перебуваємо у підвищеній бойовій готовності та повністю готові до відсічі можливої агресії з боку Російської Федерації», – сказав командир зміни прикордонних військ підполковник Роман Желіба, вказуючи на укріплення вздовж кордону.
Оскільки звичайний пасажиропотік майже відсутній, прикордонним переходом Сеньківка користуються переважно водії вантажівок, які перевозять вантажі до Росії з Молдови, Румунії чи Сербії. Нещодавно сербський далекобійник, одягнений у білі шкарпетки та чорні «крокодили», незважаючи на сніг, відмовився сказати, чи бачив він російські війська по той бік.
«Це військова таємниця», — сказав він. «Росія і Україна для мене є православними братами. Тільки Америка, яка розбомбила мій власний будинок у Белграді, розпалює війну між ними», – сказав він, повторюючи наратив, який просувають російські державні ЗМІ. Він відмовився назвати своє ім’я.
Військові аналітики кажуть, що Росія має величезну військову перевагу над Україною, особливо в авіації та ракетах, і може пройти через Чернігівську область за лічені дні, якщо не години.
Але втримати її було б іншою справою.
«Жодна армія в світі не може подолати мотивованих і навчених людей. Україна готова дуже довго воювати і йти на жертви», – сказав генерал-майор у відставці Сергій Кривонос, колишній командувач українського спецназу, заступник радника з питань національної безпеки, який в лютому приїхав до Чернігова для організації територіальної оборони та добровольчих загонів. «Погляньте на Афганістан: у Талібану взагалі не було важкої зброї, але вони все одно змусили Сполучені Штати піти».
Територіальні сили та загони добровольців планують продовжити опір, навіть якщо Росія зруйнує системи управління українських військових та обезголовить центральну владу в Києві, – заявив Максим Конашевич, ветеран війни на Донбасі, який допомагає у створенні регіональних сил.
«Навіть якщо керівництво країни скаже нам здатися, ми продовжимо боротьбу», – сказав він. Лише в місті Чернігові близько 30 тисяч людей володіють мисливськими рушницями, багато з яких можна легко переробити на більш смертельну зброю, сказав він.
Олександр Ковальов, власник чернігівської охоронної компанії, який у 1980-х роках служив у радянському спецназі в Афганістані, сказав, що досі підтримує зв’язок зі своїми родичами в Росії, частково щоб визначити, чи готуються вони до вторгнення, як це показують по російських телевізійних трансляціях. Він сказав, що його надихає, що рівень нагнітання наразі нижчий, ніж у 2014 році.
«Їм не говорять, що завтра буде війна, і це дає мені надію, що війни все-таки не буде».
Але якщо російські війська прибудуть, 56-річний Ковальов каже, що він та інші ветерани війни в Афганістані вже склали плани, як чинити опір.
«Ми всі будемо захищати свої домівки, і всі це знають. Ми намагаємося дати їм зрозуміти, що їм не варто нападати на нас», – сказав він. «Я хочу миру, а це означає, що ми повинні готуватися до війни».
