Постійні «шахеди» над головою, безкінечні вибухи від щоденних артилерійських обстрілів, «прильоти» на вже засіяне поле. У таких умовах сьогодні працюють аграрії прикордонної Городнянщини. Дмитро Голіброда – молодий фермер, чиє господарство обробляє землі на території Мощенського старостату, який знаходиться менше, ніж за п’ять кілометрів від кордону з ворогом.
Сімейний бізнес від батька до сина
Починав аграрний бізнес на Чернігівщини його батько, Юрій Михайлович Голіброда. Він у себе на Дніпропетровщині займався сільськогосподарською діяльністю, змалечку долучав і сина до роботи на землі. Коли з’явилась можливість розширити виробничі потужності, виявилось, що вільної землі, яку можна взяти в обробіток, на Дніпропетровщині практично нема. Тому Юрій Михайлович вирішив пошукати можливості в інших регіонах. Таким чином у 2015 році він викупив право власності на СТОВ «Мощенське», яке на той час було виставлене на продаж.
– Всі пайовики, які були у «Мощенському», і всі орендовані паї перейшли до батька, – каже Дмитро. – Я на той час ніс строкову службу в армії, у підрозділі Національної гвардії. А як повернувся – тато запропонував долучитися до справи. Ми працювали з ним так званим вахтовим методом: коли він був у Мощенці, я – на Дніпропетровщині. Коли батько повертався додому, я їхав на Городнянщину. Тоді ми обробляли землю і у Мощенці, і в Сеньківці, яка розташована на самому кордоні з Росією і якої нині практично вже не існує – внаслідок ворожих обстрілів від села залишились самі руїни.
Дмитро згадує: тоді СТОВ «Мощенське» обробляло півтори тисячі гектарів землі. Сіяли всього потроху – пшеницю, соняшник, жито, кукурудзу. Згодом батько побачив, що син відповідально і виважено ставиться до земельного бізнесу і запропонував йому створити власне, окреме господарство. 25-річного на той час Дмитра вмовляти не треба було – він своє майбутнє бачив у аграрній справі. Так у 2020 році у Мощенці з’явилось ще одне фермерське господарство – ФГ «Фан-Агро 2020».
Війна там, де сіяли хліб
З першого дня повномасштабного вторгнення Дмитро, який саме перебував «на вахті» у сімейному бізнесу в Мощенці, опинився разом з жителями села в окупації. Його батько Юрій Голіброда в цей період був на Дніпропетровщині. Оскільки на Городнянщині, окупованій ворогом, не було ані світла, ані зв’язку, Дмитро тільки 17 березня, у свій день народження, дізнався, що тато 28 лютого 2022 року добровольцем пішов до військкомату. Нині Юрію Михайловичу 57 років, і він досі боронить країну у війську.
– Тоді я ледь знайшов місце, де трохи ловив зв'язок, – каже Дмитро. – То була наша перша розмова з батьком під час повномасштабного. І він мені тоді дав настанову: «Ти повинен втримати господарство». Саме це я зараз і намагаюсь робити.
Фермер каже, що до початку повномасштабної війни їхні господарства мали чимало конкурентів – було доволі бажаючих займатись земельним бізнесом. Зараз, починаючи з 2022-го, конкуренція звелась до нуля – працювати на землі за кілька кілометрів від кордону з агресором, під постійними обстрілами, ризиковано і страшно. Тому деякі аграрії, які мали в оренді людські паї, просто припинили тут свою діяльність. А люди навіть не мають змоги розірвати договори на оренду землі, щоб переукласти їх з тими ж СТОВ «Мощенське» та ФГ «Фан-Агро 2020», які, попри небезпеку, продовжують сіяти й орати. Тож земельний банк «Мощенського» залишився на тому ж рівні – півтори тисячі гектарів, а у «Фан-Агро 2020» він навіть трохи збільшився – із 80 до 120 гектарів.
– На сьогодні ми не можемо обробляти всі землі, які маємо в оренді, – каже Дмитро. – Частина полів замінована, частина – під дуже жорсткими щоденними обстрілами. Ми звертались до відповідних структур з питаннями про можливість розмінування, але нам відповідають, що у 20-кілометровій зоні від кордону розмінування не здійснюється. Тому обробляємо нині все, що можливо, а це половина від того, що було до 2022-го.
За приблизними підрахунками, як зауважують у міській раді, Городнянська громада втратила можливість обробляти п’ять тисяч гектарів землі через замінованість та інші військові фактори.
Під артилерією і "шахедами"
Кожен вихід у поле для аграріїв прикордоння – то ризик. Тотальні обстріли Мощенки почались восени минулого року, коли почало «прилітати» по селу, а довколишня територія просто випалювалась вогнем. Мощенка потрапляє у зону досяжності артилерії ворога. Тому тут не розраховують на попереджувальний звук повітряної тривоги – орієнтуватись доводиться по звуках працюючої проти людей зброї ворога.
– Було, трактористи вийдуть культивувати, а тут починається, – каже Дмитро. – А хлопці ж у кабінах за кермом, трактор гучно працює, вони не завжди можуть почути початок обстрілу. Тоді треба миттю летіти до них у поле, щоб кидали роботу та розбігались. Доводилось і самим або у співпраці з відповідними службами залишки снарядів з землі витягувати. Найбільш великі тягали трактором. Було, по приміщенню ферми нашої прилетіло. То ми з хлопцями теж брали участь у гасінні пожежі, розбиранні завалів.
До повномасштабного в обох господарствах працювало два десятка людей. Зараз залишилась тільки половина. Трьох працівників мобілізували. Четверо виїхали з села, в якому не те що працювати – жити небезпечно. Але ті, що лишаються, вперто продовжують свою справу – сіють овес, гречку, сою, соняшник, кукурудзу.
– Чому не страшно? – знизує на запитання плечами Дмитро. – Страшно, звісно. Але, як кажуть мої хлопці: «Не боїться тільки дурень. Але ж хліб вирощувати треба!». У нинішньому році плануємо посіяти й озиму пшеницю.
Батьків заповіт
– Головна складова стабільної роботи – це люди, – каже Дмитро. – Загартовані війною, випробуваннями, але незламні. Пишаюсь нашими мужніми трактористами – Юрієм Ларченком, який вже за віком може перебувати на заслуженому відпочинку, але все так же виходить у поле, ще й може дві зміни підряд у «гарячі» дні відпрацювати. Не відстають від нього і колеги по керму Олександр Шаропатий, Василь Пінчук, водій Андрій Пінчук. Андрій, до речі, прийшов до нас працювати у 17 років. Нині йому 20. Надійну підтримку маємо і від наших професійних бухгалтерів Олени Бойко та Наталії Єрмолової.
Фермер не приховує, що здійснювати діяльність у прикордонні важко й ризиковано. Але ж життя продовжується. Попри вибухи й дрони, що постійно висять у повітрі, в Мощенці, ще залишаються жити близько 180 людей. Вони намагаються власними силами забезпечувати свої потреби там, де це можливо. Дмитро каже, що збирається переобладнати старий обпирскувач так, щоб застосовувати його для гасіння пожеж. Адже ліс довкола від обстрілів горить періодично. І хоча пожежники виїжджають по виклику, але ж відстань від Городні до Мощенки за лічені хвилини не подолають.
Дмитро каже – люди залишаються жити у власних домівках, на дідівській-прадідівській землі. І ніяка ворожа агресія не здатна зламати, вирвати з корінням бажання залишатись господарями в своєму домі. Вони з вірою і надією чекають закінчення війни і продовжують садити картоплю й обробляти власні городи.
– Вірю, що український народ не здасться і не зламається, і ми всі разом дочекаємось світлих днів, – каже Дмитро. – А поки що я, як і мої односельці, сіятиму хліб і виконуватиму батьківський заповіт – втримати підприємство і зберегти сімейну справу.
Джерело: "Новини Городнянщини"
"Час Чернігівський" писав про таке:
