У перший день повномасштабного вторгнення, 24 лютого, російська техніка їхала в бік Чернігова через Корюківску територіальну громаду. Люди без зброї перекривали танкам дорогу. Корюківщина і зараз входить до переліку, де ведуться активні бойові дії. Прикордонні села обстрілюють щодня.
— 24 лютого подзвонив знайомий із Києва, сказав, що по столиці є прильоти, — згадує Ратан Ахмедов, голова Корюківської територіальної громади. — У людей була паніка. Черги на АЗС, біля банкоматів, у магазинах. Ворожі війська повз нас пройшли на марші. Але ми весь час були блоковані. В одному селі вибухнув ворожий боєкомплект. Пошкодило будівлю школи, від старостату майже нічого не залишилося, амбулаторія, магазин постраждали.
Перше, що треба було забезпечити мені, як голові громади, щоб не припинилась робота критичної інфраструктури: лікарні, водоканалу, пожежної, «швидкої допомоги».
Ратан Ахмедов
В аптеках були запаси ліків приблизно на півтора місяці. Місцеві все швидко розкупили. Гемодіаліз хворим робили в корюківській лікарні, обладнання і ліки доставили волонтери із блокованого Чернігова. Човнами через Десну, потім декількома видами транспорту добирались. Лікарі працювали в повному обсязі.
Війна — це не тільки куля, але і критичне мислення. Декілька днів ми були без зв’язку. Це показало, наскільки він важливий. Російські сили пропаганди працюють. І ціла армія ворожих голосів сіє багато паніки. А в погане ми віримо швидше, ніж в хороше. Справились. І зв’язок відновили.
У приміщенні громади декілька виходів. Телефон в одній точні вмикався і вимикався. І коли почали затримувати моїх колег, уся інформація з телефону щезла, — сміється Ратан Ратанович. — Не знаю, який у мене больовий поріг. І якби мене взяли в полон… Але до нас вони трішки боялися їхати. Добре працював наш партизанський рух. Про них чесно і відверто мало що знаю.
Я дуже вдячний волонтерам. Їх були сотні. Бізнес надавав послуги або дешево, або безкоштовно, працювали у три зміни. Більше 200 активних людей чергували. На одній із вулиць російська армія залишила свою техніку на 15 хвилин без нагляду. Вийшли на трасу роздивлятися дорогу. А коли повернулися — нема. Випарувалася. А бабусі наші з віниками замітали сніг, щоб не було видно, в який бік вона зникала.
— Поліція працювала?
— Так. Поліцейські по формі. Ми заправляли автівки, вони виконували роботу. За час окупації не було зафіксовано жодного випадку мародерства.
— Після виходу російських військ всі підприємства, розташовані на території громади, відновили роботу?
— Не буду лукавити. Є проблеми. Є така собі видимість відновлення. Зараз не бачимо логістики (дороги, доставка) і найближчим часом, як було раніше, не буде. Мости підірвали в перші дні війни. Зараз їх відновили, але не для важкої техніки. 10 тонн навантаження — це ніщо.
Порти майже не працюють. Наші аграрії на залишку мають величезні запаси як в тоннах, так і в гривнях. Реалізувати зерно не можуть по нормальній ціні. Те, що пропонують, нижче собівартості.
Якщо говорити про ліс, то він теж програє, по відношенню, наприклад до житомирського, рівненського лісгоспів. Вони були нашими прямими конкурентами. І зараз реалізують 200 відсотків сировини, порівняно з минулим роком. У нас спад виробництва на 50 відсотків. Переробка сировини, шпалерне виробництво не запрацюють, поки Україна не переможе.
Бізнес повинен отримувати не разову допомогу 6500 на працівника. А мати додаткові преференції. Чернігівська область заслуговує уваги на найвищому державному рівні. Стати індустріальним парком. Де будуть податкові та інші пільги. Якщо ти тут інвестуєш, сплачуєш з розстрочкою податок на додану вартість, мито і т.д.
Ми громада, де ведуться бойові дії. Пільга на податок передбачена. Але для великих підприємств це незначні кошти. Я дуже вдячний нашим підприємцям. На сьогоднішній день жоден з них поки не планує переїхати до іншого регіону України. Хоча пропозиції надходили.
Добро є
Під час повномасштабного вторгнення перекваліфікував свою діяльність корюківський молодіжний центр «КУБ».
— Від дитячих гуртків до волонтерства, — каже Анна Станіславська, заступник директора. — В перші дні хотілося допомогти, але не розуміли, як саме. Створили волонтерський центр «Добро є». Місцеві підприємці продавали м’ясо, молоко. Старенькі або молоді мами не могли вистояти в черзі. Наша допомога була в тому, що ми півдня вистоювали в черзі замість них. Потім пішов пошук ліків. Звертались на захід України, у Київ. Писали людей на списки. Замовляли, потім шукали тих, хто їде сюди, аби якось передати. Машинами їздити можна було, але на свій страх і ризик. Була небезпека, що росіяни розстріляють мирний транспорт з цивільними.
Анна Станіславська
Зараз продовжуємо возити і роздавати гуманітарну допомогу. Здебільшого це дитяче харчування, підгузки. Є невеличкі продуктові набори. Трохи засобів гігієни. 25 чоловік звертається кожного дня.
Нещодавно відзначали день міста, влаштували благодійну акцію. Всі майстри зібралися на локаціях, продавали свою продукцію. Назбирали 21 тисячу гривень. Гроші передамо корюківським військовим.
«Бачу — колона з росіянами. Знімаю на відео»
— Мамо, ти ще спиш? У нас війна, — згадує, як подзвонив син, Ірина Гайова, головний редактор районної газети «Маяк». — Чоловік вже був на телефоні. Знав. А мене він ще не чіпав. Своїм працівникам сказала на роботу не виходити. Живу в центрі. Виглянула у вікно — йде колона ворожої техніки. Відразу увімкнула відеокамеру на телефоні. Виклала в соцмережі. Моє відео всі перепостили. А через годину мені подзвонили: «Ви показали свій будинок, невже не розумієте, що це небезпечно?» Росіяни сиділи на танках, зі зброєю в руках. Але на той час хотілося цим відео показати, що нам не страшно. Вже потім траплялися випадки — стріляли в повітря, попереджували, навіть коли на вікнах ворушилися фіранки.
24 лютого, у четвер, якраз повинен був вийти наш свіжий номер. Корюківці отримали газету 12 травня. Сакральна дата, відновили вихід майже всі газети Чернігівської області. У нас є спільний з менською редакцією газети «Наше слово» сайт «Сусіди.Сіті». Все, що дізнавалася, публікувала на сайті. Свіжі новини були щодня. Як працювала лікарня, пологове відділення. Ходила до підприємцях, щоб взяти продукти і віднести породіллям в лікарню, відвідати хворих. І ніхто не відмовляв.
Ірина Гайова
Працювала вдома. Потім зник Інтернет. Мобільний ловив біля вишки. Ходила, шукала, звідки можна відправити. Виставляла на сайт відео і писала тексти. Відео знімала сама. Зранку я виходила з дому і йшла містом. Бачу — колона з росіянами. Тікаю. Із-за паркану виглядаю, знімаю. Стоїмо в черзі за хлібом. Знов їдуть. Всі порозбігалися в різні боки. І я відступаю.
— Ага, так попередження і дзвінки не вплинули! Як чоловік ставився до вашої роботи під час окупації?
— Боявся. Дзвонив: «Де ти ходиш? Що робиш?» Переживав.
Після відновлення роботи у травні вирішили об’єднатися і випускати спільну газету на три колишніх райони: Корюківка, Городня, Мена. Вийшло декілька спецвипусків зі спільним тиражем більше 10 тисяч примірників. Передплата показала негативні наслідки війни. До вторгнення тираж був чотири тисячі. Зараз дві з половиною тисячі примірників. Змушені перейти на пів ставки, скоротити робочий день. А в майбутньому, як би не хотілося зберегти, доведеться скоротити посаду верстальника. Зі спецпроекту вийшли, друк дорогий. Рекламний ринок майже не працює. Але затягнули паски. Колектив дівчачий.
Читати також: Добрянка: за 30 метрів від білорусі
* * *
Проект реалізується за підтримки Інституту економічних досліджень та політичних консультацій в рамках програми «Громадськість за демократизацію», яка фінансується Європейським Союзом
