Більше тижня пробуло в окупації невеличке дачне село Левки Колісниківського старостинського округу Сухополов'янської сільської ради. Втім жителі розповідають про окупантів так, ніби це було не у кінці лютого - на початку березня, а вчора вранці.
Всього у селі проживає 25 людей.
«За кількістю пайків знаю, - каже староста Наталя Зуєва. - Саме скільки привозила в окуповане село». Доставляли тоді у Левки, які залишились без нічого, і хліб.
Танки окупантів з'явились під Левками 26 лютого, о 5.00 ранку, а о 6.30 поїхали через село. О дев'ятій ранку перша колона зайшла до Колісників, але хвіст її був у Левках. Важкої військової техніки під дворами стояло хтозна скільки.
Ближче до одинадцятої їхні танки почали грузнути у багнюці (морозець тоді був невеликим), а військові побігли по селу у пошуках води.
Розповідають жителі села
«Рашисти тоді ще не биті були, розмовляли нормально, адекватно», - згадує Надія Крамаренко. - «Була у дворі, коли побачила, як через вигін до мене біжить невеликий чорнявенький, замурзаний чоловік. Підбіг. Я до нього: - Ти що чеченець? Стріляти мене будеш? - Нєт, нєт, - відповідає. - У нас приказ мирных не трогать, во дворы не заходить. Где воды можно набрать?»
Про життя в окупації згадує Василь Бондаренко.
«…Я, як був у трусах, шльопки лише взув, і - надвір. Ще не дуже розвиднилось, тож чиї танки, не видно. Коли дивлюсь на бампер - «RUS». Зразу почав лаятись непристойними словами. Вони давай заривати люки. Потім один танк зупинився, вилізло три танкіста. Я - їм:- Хлопці, ви куди їдете? Що вам потрібно? Поляжете тут і оплакувати буде нікому! За що людей вбиваєте?! За того ірода з бункера? Вони пірнули у танк і поїхали. Я пішов до хати, одягнувся.
Виходжу знову на вулицю - стоїть їх купка. Давай з ними розмовляти. - Що вам потрібно на нашій землі? Чого ви сюди приїхали? А вони: - А ты знаешь, что ваши бендеры с Донбассом сделали?
Рашистів з другої колони пенсіонер називає звірами
«Я вже й не виходив, - згадує. - Полізли вони до мене у погріб, все звідти витягли. Дивлюсь у вікно і кажу дружині: - Варю, не підходь, не витримаєш, бо консервацію тягнуть. А вона, дивлячись в інше вікно, відповідає: - Ти теж не підходь, бо твої сокири і молотки понесли, ще й пилку електричну.
Терпіли ми, поки у двері хати не почали ломитись. Отоді я вискочив з сокиркою, яку тримав у коридорі для м’яса. Кажу: - Падлюки, мародери, що вам потрібно? - Щоб ви поздихали! - не витримала дружина.
А вони дивляться і посміхаються. Пішли потім, але все, що повиставляли з погребу, підібрали і віднесли у танк. Їли й пили на ходу, бо вони голодні були. Потім банки від закруток по всьому селі, по всій дорозі до самих Колісників валялись. Як і коробки від їхніх сухпайків».
Сухпайки ті, кажуть левківці, навіть домашні тварини їсти відмовлялись. Собака, наприклад, відмовився їсти шпик, а кішка не захотіла печінку.
Потім рашисти почали нишпорити по порожніх хатах, де дачників не було. Позривали замки, порозкидали одяг, який їх не зацікавив.
Партизанили, як могли
Діяли рашисти безглуздо. Розбили танками дорогу через село, так що й машини не проїжджали. Часто грузли. Тоді ламали паркани, збирали у дворах все, що можна кинути під колеса. Бензовози загрузли у центрі, їх не витягували, а під'їжджали заправлятись.
Левківці тим часом... рахували ворожу техніку. І передавали інформацію військовим у Прилуки. В одній колоні нарахували 340 одиниць. Важка техніка гуділа і вдень, і вночі.
«Коли йшла друга колона, спитала у них, чи довго ще будуть гарчати, - згадує одна з бабусь. - А старший мені почав все детально розповідати. Розклав, по поличках. Сказав, що у полку 148 одиниць техніки. Йшли бригадами. Спочатку бензовоз, потім вантажівка, за нею БТР, тоді танк, тоді ще щось, тоді гармату тягнули з довгим стволом, тоді йшли «гради».
Але на слово сільчани рашистам не вірили - перераховували все ретельно. Лише почали збиватись, коли окупанти тікали. Тоді вони по декілька разів туди-сюди катались.
Під час відступу біля села впала ракета «Точка У»
Гахнуло так, що пенсіонерки під ліжко ховались.
«То рашисти заеленгували, що ми кожних 5 хвилин у Прилуки телефонуємо», - сміються зараз. І радіють, що впало у полі. Після втечі рашистів ходили туди фотографуватись. Потім, коли на полі попрацювали сапери з Данії, ракету витягнув трактор. Була вона, як прочитали на табличці, 1989 року випуску.
- Після того, коли за Лісовими Сорочинцями наші їх розбили, тікали вони спритно, - згадують жителі села. - Через городи. У посадках повалили дерева. На танках скільки рашистів було поначеплено, як опеньків восени».
Не всі встигли втекти. Обстрілами було зупинено бензовози і БТР. Страху тоді натерпілись левківці - що й годі казати! І досі підскакують з ліжок, коли трактор вночі загуркоче. А тоді зовсім не спали. Ховались по погребах або збирались вдома у того, у кого радіо на батарейках працювало, аби дізнатись, що в Україні робиться. Тож нинішні труднощі з електрикою їх не лякають. Хай хоч на цілий день виключають, кажуть. У хатах тепло, їдять те, що виростили на городах.
"Час Чернігівський" розвовідав про життя громад в окупації:
- В окупації баба Маша з сином Дмитром врятували пораненого бійця, видавши за онука та племінника
- Хроніки окупації: Жителю Тупичева росіяни стріляли біля голови та між ніг
- Через болото у Чернігів: під час окупації Халявина люди ходили таємною стежкою у місто
Джерело: «Прилуччина + Прилучаночка» від 1 грудня 2022 року
