— Того дня не забуду ніколи і їхніх облич теж. Якби ті виродки попалися мені, я б їм пальці повідривав, — говорить про рашистів, які знущалися над ним, 23-річний Олександр РИБАК із Тупичева Чернігівського району
— Повномасштабне вторгнення застало мене вдома. 24 лютого нашим селом пішла ворожа техніка. Великі колони сунули в бік Чернігова. Росіяни поставили свої блокпости на трьох виїздах з Тупичева. Ходили центральною вулицею. Жителі намагалися не потрапляти на очі військовим. Виїхати я не міг. У мене родина, дітям 2,5 та 1,5 року, робота — працюю механізатором у СФГ "Лавр". Ходив на роботу охороняти техніку. Мене ніхто не чіпав, — продовжує чоловік. — 28 і 29 березня орда посунула назад. Відступали, тому були злі.
Загнали "КамАЗи", "Гради" та іншу військову техніку на територію господарства. Це була якраз моя зміна, чергували вдвох з напарником, Юрієм Філоном.У нашу сторожку зайшло кілька озброєних військових. Спитали: "Что вы здесь делаете?", "Охороняємо техніку", — відказав. "От кого?" — наступне запитання. "Від грабіжників". "Сидите тихо, вас никто трогать не будет".
А потім зайшли двоє, вони розмовляли з кавказьким акцентом, ті ж самі питання. І прискіпалися до мене, мовляв, я засланий. Бо розмовляю не так, як місцеві, українською. Я з Миколаївської області.
Працював у Києві, познайомився з хлопцем із села Конотоп, приїхав до нього в гості. Сподобалося, осів неподалік, у Тупичеві.
Кавказці в мене забрали телефон. Я у них нічого не просив. Ні словом, ні поведінкою їх не провокував. Та вони були як скажені. Спочатку давили морально: "Тут тебя застрелим". "За що? — питав, — я ж без зброї". "Вы очень себя свободно чувствуете". Знущалися морально. Ми з Юрою навіть руки за спину заклали, а вони: "Зачем? Вы же не зэки".
Вивели нас на вулицю, говорили: «Мы вас освобождать пришли. Мы же братья». Я не витримав, сказав: «Ні».
Це їх і збісило. Юрія відправили в сторожку, сказали: "Уходи, батя (він чоловік у літах). А этого давай в расход". Поставили мене на коліна, руки за голову. Стріляли біля вуха, між ноги. Десь годину отак знущалися. Не знаю чому, але в мене теплилася надія, що лишуся живим. Правду кажуть, вона помирає останньою.
Коли я встав, сказали один одному: "Ты смотри, даже не обосцался". А тоді: "Может, тебе колени прострелить?" Та чомусь передумали. Загнали в сторожку і сказали не висовуватися. Прийшли інші російські військові, я так зрозумів, що попередніх вони не знали. І знову почали промивати мізки: "Не думайте, мы не с агрессией. Мы вас освободим". І так до восьмої години ранку. Потім перевели на територію сусіднього сільгосппідприємства, там тримали до вечора.
Уже не розумів, на що сподіватися. І раптом відпустили. Складно описати, що я тоді відчув.
Уже коли область звільнили, прийшли до мене співробітники СБУ, показували фотографії. Тих, хто стріляв, я відразу впізнав. Хлопці мені сказали, що кавказців у живих уже немає. Їх же відразу після Чернігівщини відправили на Донбас.
"Час Чернігівський" писав про злочини росіян: Чернігівська прокуратура фіксує смерть через обстріли із реактивних систем.
Джерело: "Вісник Ч" від 6 жовтня 2022 року, авторка Валентина ОСТЕРСЬКА, фото автора
