Тендітна шатенка із сіро-блакитними очима та чернігівським корінням - всесвітньо відома режисерка, яка і досі полюбляє творити в улюбленій прадідівській хаті в Мрині, який вона зве “найкращою в світі сценарною майстернею”. Це все - про Ірину Цілик, в минулому доволі відому авторку-поетку для таких виконавців як Тоня Матвієнко, “Бумбокс”, “Сестри Тельнюк”, “Коzак System”, “НеДіля”.
Чоловік Ірини - теж знаменитість. Артем (Чередник) Чех - у минулому атовець, а нині - письменник, автор “Книги року 2021 ВВС” за автобіографічний твір “Хто ти такий”. До речі, цю книгу Чех теж написав у тій таки хаті у Мрині, що доводить - у будинку на Чернігівщині і справді пишеться винятково.
Нині “книга року” знаходиться на стадії завершення творчого кінопроцесу, позаторік сюжет тексту Ірина Цілик перетворила на сценарій стрічки “Я і Фелікс”. Режисерка обіцяє: побачити фільм глядачі зможуть вже цього року.
Інше знамените творіння Ірини - фільм “Земля блакитна наче апельсин”. За цю стрічку Цілик отримала нагороду за найкращу режисерську роботу у категорії світового документального кіно американського кінофестивалю «Санденс» (2020). Фільм за два роки встиг зібрати вражаючий оберемок нагород - близько трьох десятків. І це перший український фільм, який отримав відзнаку найпрестижнішого в світі фестивалю незалежного кіно.
Сюжет: у стрічці йдеться про сім'ю, яка живе в так званій «червоній зоні» Донбасу, де вже шостий рік тривають воєнні дії. Буденність для цивільних людей у прифронтовій зоні докорінно змінилася. 36-річна Ганна сама виховує чотирьох дітей. Обстріли у Красногорівці, де живуть герої стрічки, не припиняються. Але, попри всі труднощі, ця родина дружня і життєрадісна. Мама й діти мають захоплення, грають на музичних інструментах і, що найцікавіше, знімають самотужки фільми про своє життя під час війни.
У Мрині на Чернігівщині родина Цілик та Чеха живе настільки часто, що режисерка мріє зняти фільм про сільську жінку.
Мринський будинок, що так надихає на творчість, Ірина Цілик називає родинним місцем сили.
“Його побудував ще мій прадід у 1950-ті. Там минули дитячі роки бабусі. Всі літні канікули мого дитинства. Мого сина. Попри те, що бабуся була викладачкою київського вишу і мала багато турбот, тамтешній город був територією її творчості. Вона вміла давати собі раду з вирощуванням рослин, сприймала їх як живі істоти, з ними говорила. І воно досі проростає, дає плоди, а ми чуємося відповідальні за справу дорогої нам людини. Хоч мені і не вистачає часу робити це все «на п’ятірку», але полючи квіти, які вона колись садила, або пророщуючи оті цибулинки, я відчуваю в цьому якусь особливу енергію. Це ще й діалог з місцем, яке я люблю. Не тільки будинок, а й село.
Кілька років ми з чоловіком жили в цьому селі, і зараз там буваємо. Ми там не зовсім свої, але до нас ставляться зі симпатією і навіть ніжністю. Мені б хотілося зняти документальний фільм про сільську жінку. Про її життя. Є кілька жінок, за якими я спостерігала з величезною цікавістю. Кожна з них варта того, щоб про неї зняти фільм-портрет – і придивитися пильніше до того, як вони живуть, де вони знаходять джерело щоденного натхнення”, розповіла режисерка виданню “Розмова”.
Нині Ірина Цілик працює над другим повним метром - ігровим фільмом “Моє дев’яте життя”. Сценарій не лише про авторку, а і про людей, що на власному досвіді пройшли через прийняття втрати своїх близьких. Тема цього фільму багатошарова: смерть та любов, вигоряння, депресія, різні страхи і бажання 30-40-річних сучасних мешканців великого мегаполісу, які так втомилися бігти, весь час бігти вперед, спустошені боротьбою за успішний успіх. І все це на
