58-річний Іван РОМАН проводить пальцем по екрану і натискає на повідомлення в Діє. На екрані напис: «Захисника звільнено з полону».
— Ура-а-а-а-а-а! Мій Ваня вдома, — кричить батько, стискає кулаки та падає на коліна. — Слава тобі, Господи. Дякую, святий Миколаю. Ісус Христос. Усім дякую, хто молився за мого сина. Усім небесним силам вдячний.
5 лютого о 13.37 на телефон Івана Романа прийшло довгоочікуване повідомлення від Координаційного штабу. Його син, 37-річний Іван Роман-молодший, повернувся після трьох років і трьох місяців полону.
— Три роки і три місяці було б завтра. Не буде, — плаче від радості Іван Васильович і знову тягнеться за телефоном. — Донька вже вислала фото сина після обміну, зроблені на кордоні.
За кілька хвилин Іван Роман дзвонить батьку через відеозв’язок.
— Ти чого такий бородатий? Люблю вас, — з посмішкою звертається до батька.
— Синулько, моє сонечко, ми тебе чекаємо. Нарешті ми тебе дочекалися, — цілує екран телефона батько.
«У психолога нема чого робити»
З кордону Івана та ще 156 військових повезли в Чернігів до лікарні. Там вони помилися, перевдягнулися, смачно поїли та поїхали далі на лікування. Зараз Іван-молодший на реабілітації у Вінницькій області.
— На всіх фото і відео Ваня з посмішкою.
— Не зламали кацапи його, хоча дуже сильно пробували, — каже через тиждень після обміну Іван Роман-старший. — Пожмакали сина вже, пообнімалися, пораділи, наплакалися.
— Сплю добре. Хлопці на таблетках, а я ні, — каже телефоном Іван РОМАН-молодший. — Побув раз у психолога, сказав: «Нічого мені у вас робити. У мене все добре». Ми українці — незламні! Був вражений, що нас зустрічала така кількість людей. На дорогах у селах, у Чернігові, у лікарні. Хлопці плакали в автобусі.
— Сім днів був на карантині. Їздили його провідувати всією родиною на два дні. Попросив привезти материну домашню ковбасу, — продовжує батько. — Солодкого не брали. На території лікарні є кіоск, там купує. Скинув йому 17 тисяч гривень. Його документи ще оформлюють. У день обміну дав йому два блоки цигарок, сумку з речами, мобільний телефон. Хоч все це дають, але ми з дружиною наготували також. Речі в сумці змінювали за сезоном.
Сашкові, Ваніному сину, 13 років. Живе з колишньою дружиною на Вінниччині. Їздив з нами провідувати батька. Від радісної новини, що син уже на рідній землі, матері Галині стало зле. Піднявся тиск. Ледь не знепритомніла, коли обійняла сина вперше за три роки. Тиск скакав два дні.
Відростив бороду з осені минулого року. На роботі запитували: «Навіщо?» Вирішив, доки син не буде вдома, чіпати не буду. Як Ваня повернувся, увечері того ж дня поголився. Ваня теж поголеним приїхав. Так виціловував його в перший день, що всі губи поколов.
4 лютого знали, що обмін буде наступного дня. Зазвичай напередодні було якесь хвилювання. Та не цього разу. Ще й дружину перепитав, вона теж була спокійна. Та все одно пішли на місце зустрічі наших військових. Надія, що син їде додому, була, а от відчуття — ні. Бо були раніше такі обміни, що я йшов і відчував: Ваня сьогодні буде вдома. А він не повертався.
«Бувало, і півдня лежав на подвір’ї, не міг встати»
Родина Роман — переселенці. Переїхали з села Залізний Міст Семенівської громади в листопаді 2023 року. Оселилися в Чернігові.
— 1 грудня я вже був на роботі. Працюю спеціалістом у відділі захисту рослин, фітосанітарної діагностики та прогнозування управління фітосанітарної безпеки Головного управління Держпродспоживслужби в області. До того в Семенівці працював у відділі державного нагляду на кордоні, — розповів Іван Роман. — Від моєї хати до кордону з Росією було менше кілометра. З городу за лісом кордон уже. Через нашу хату летіло все. Свистіло і гуло в небі. Бувало, і півдня лежав на подвір’ї, не міг встати. Пораюся, щось летить, лягаю.
— Чи хтось ще живе в селі?
— До повномасштабного вторгнення в Залізному Мосту було близько 200 людей. Зараз уже нікого немає. Залізний Міст — одне з 14 сіл, що потрапило під обов’язкову евакуацію населення. На початку січня звідти виїхали останні п’ятеро жителів.
Зараз більша частина села спалена кацапами. Торік літом горіли і три-чотири хати за день. Дронами ганялися за людьми. Скидали з дронів запальні суміші на них та на хати. У доньки Оксани літом минулого року згоріла. Моя, дивом, ще стоїть.
Донька за свою хату отримала сертифікат «єВідновлення». Була 76 квадратних метрів. Швиденько зібрала всі документи та фото. Сусіди ще жили, допомогли фото та відео зробити. І вже в грудні їй прийшли гроші — мільйон вісімсот тисяч гривень. Купила за них двокімнатну квартиру в Чернігові. Нове житло довго не шукала, подивилася чотири варіанти й одразу обрала. Живе з онучкою та зятем.
Як переїхали з дружиною в Чернігів, купили квартиру й Вані. Поки не бачив сина, жалкував, що так мало говорив йому добрих слів, так мало обнімав. Раніше вважав, що з синами не можна сюсюкатися, треба виховувати чоловіків. І тільки коли він був у полоні, зрозумів, як я тоді помилявся.
Був на кордоні з Китаєм
До повномасштабного вторгнення Іван Роман працював будівельником. Клав плитку в Чернігові та Києві. З бригадою зводив дахи в Семенівській громаді, і не тільки. З квітня 2022 року служив водієм у 72-й окремій механізованій бригаді імені Чорних Запорожців. Потрапив у полон 6 листопада 2022 біля села Павлівка на Донеччині.
— Два місяці рахувався безвісти зниклим. Та ми вірили: син живий, — каже батько. — Ще через місяць у російському телеграм-каналі «Опознай хохла по чубу» ми побачили відео з Ванею. Мовляв, він живий та перебуває в СІЗО в Горлівці на Донеччині. Через три місяці «Червоний Хрест» підтвердив, що син у полоні. Уже після обміну Ваня розповідав, що перед тим, як записати це відео з ним, росіяни били три дні. Усім, що потрапляло під руку. Казав, що від п’яток до самої шиї був синьо-фіолетовим.
Коли Іван був у Горлівці, відправили йому два листи і посилку через волонтерів. І ми два отримали. В українському телеграм-каналі наші волонтери виставили друге відео з Ванею. Написали, що можна передати йому посилку. Звісно, ми погодилися. На картку української волонтерки перекинув 4500 гривень. Посилку в Горлівку збирала вона, вийшла вагою близько 30 кілограмів. Поклала кілька блоків цигарок, печиво, цукерки, шоколадки, чай, каву… Хлопці там діляться між собою.
Відзвітували волонтери за кожну переслану гривню. Зняли навіть відео, як передали сину особисто. Те, що посилка доїхала в повному складі, підтвердили пізніше й хлопці, які були там разом з сином і вже звільнилися.
Доки синочок був на Донеччині, написав звідти два листи. «Жив, здоров. Люблю. Скучаю. Всем привет от меня. Поцелуйте за меня сыночка». Волонтери сфотографували листи і переслали нам фото.
Пізніше записалися в чергу на другу посилку під номером тисяча з чимось. За тиждень волонтери могли відвезти на той бік не більше 15. На жаль, більше не вийшло. Росіяни заборонили надсилати посилки. Тоді ж, у лютому 2023 року зв’язок з Іваном обірвався.
Сина перевезли в Торез Донецької області. П’ять місяців був там. А потім відправили в Бійськ Алтайського краю. Був майже дев’ять місяців на кордоні з Китаєм. За 4500 кілометрів від дому. Хлопці, які повертаються з полону, кажуть, що там багато наших.
26 вересня 2025 року Ваню етапували до Вязьми Смоленської області. 2 жовтня був обмін. Мені зателефонували два військові, яких разом етапували з сином. Розповіли, що були з сином та передали від нього звісточку.
Зазвичай полонених в одному місці тримають шість-дев’ять місяців, а потім етапують далі. На кожному етапі жахлива прийомка, катування, знущання. Кожний вихід з камери супроводжувався побиттям. Ваня розповідав, що в камері призначали чергового, який при відчиненні дверей мав доповідати. Після чого знову били. Ваня був у камері з молодим хлопчиною. Доповідав замість нього. Жалів, бо напередодні його вертухаї сильно побили. Тому і гамселили сина місяць безперестанку.
Разом потрапили в полон, пройшли три роки пекла і поїхали додому
— Ваня зараз важить 64 кілограми. Схуд на 16. Але казав, що останні три місяці харчування було трохи краще, — додає батько. — Микола Курок з Київщини, його побратим, схуд на 26 кілограмів. Вони в один день потрапили в полон, разом пройшли всі етапи пекла і разом повернулися додому. Сиділи в різних камерах усі три роки. Не знали один про одного нічого. А зустрілися в літаку в день обміну. Зараз Коля і Ваня теж разом, в одній лікарняній палаті.
Запам’яталося Вані, як його виводили з літака в день обміну. У руках тримав пластикову каністру. З сечею. Військових у туалет не пускали, дозволялося ходити по маленькому, і лише в каністру. Виливати її Ваня міг лише в супроводі конвоїра.
У сина на голові була шапка, очі заклеєні скотчем. За говіркою чув, що їх супроводжують не росіяни. Один з конвоїрів йому сказав: «Брат, ты знаешь куда тебя везут? Домой едешь, брат. Передай там, в Украине, что вы нам не враги. А русские нам не братья». Син подумав: «Ми з вами не брати і вже ніколи ними не будемо». Сказати вголос не міг. Розумів, що можуть завернути назад у колонію.
Джерело: "Вісник Ч", авторка Ольга САМСОНЕНКО. Фото надане Іваном романом-старшим та з інтернету
"Час Чернігівський" писав про таке:
- У бліндажі нас було четверо: боєць з Чернігівщини розповів, як їх полонили російські зеки
- «Навіть уночі стояли». Як село за 5 км від кордону першим зустрічає звільнених з полону
- Учителька стала символом непокори: як склалася доля колишньої бранки рф
- "Я ридав, як мале дитя": морський піхотинець - про те, як Чернігівщина зустріла звільнених із полону
Ще більше інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":
