Із Авдіївки на Донеччині. У Киселівку на Менщині. Валентина Драгунова приїхала перед повномасштабним вторгненням. На похорон батька.
В Авдіївці залишився чоловік Геннадій. Доглядав за братом Олександром, інвалідом з дитинства. Рік тому вдалося виїхати із майже знищеного міста. Зараз Авдіївка в окупації.
— У кінці жовтня буду святкувати річницю життя в Киселівці, — Геннадій ДРАГУНОВ дістає з кишені телефон, показує фото та відео з Авдіївки. — Оце мій дім. А оце воронка метрів вісім глибиною. Відео зняте рік тому, перед новим роком. Коли ми виїжджали, ще паркан, вікна були. На цій автівці виїжджали, — показує побитий, пом’ятий легковик. — Цього літа надіслали відео, що будинку вже нема.
— Ніколи не думала, що доживатиму дні в рідному селі, — каже Валентина ДРАГУНОВА.
«Батько видірнув з війни»
Жінка вважає, що від війни жіночий колектив родини врятував батько.
— Своєю смертю наче вирвав з війни, — впевнена. — Я тоді жила на два будинки, якщо так можна сказати. Моталась то в Киселівку, до батьків, то в Авдіївку. Батько в нас хворів. Два інсульти переніс. Ходив з ходунками. Усе розумів, говорив. У кінці січня, 24-го, сказали, що батько помер. 92 роки було. Приїхали на похорон. Потім треба було 40 днів відбути. Та назад я вже не повернулася.
Батьки познайомилися на Донбасі під час відбудови, — починає з передісторії, як опинилася в Авдіївці. — Я там народилася. Батьки повернулися в Киселівку. Мені сім було. За літо відбудували дім. Тут у школу ходила. Маленькою пам’ятала той Донбас, мене туди тягло. В юності поїхала в гості до маминої сестри. Познайомилася з Геннадієм. Він звідти родом. Одружилися. За професією я бухгалтерка. Останні роки працювала в школі. Чоловік трудився на знаменитому коксохімзаводі. Слюсарем контрольно-вимірювальних приладів. Отримали квартиру. Доньки, Світлана і Марина, там народилися. Онуки.
В авдіївську квартиру прилетіло дев’ять років тому. Раковина згорнулася у вазу
— Коли почалася війна, у 2014 році, — уточнює жінка, — в Авдіївці добре чутно було, як бахкає. Травень, діти в школу ще ходили. Вирішили рятувати внучку Елю. У третій клас ходила. Куди тікати? Додому. Приїхала з онукою в Киселівку. Марина розв’язувала питання на роботі. Працювала в «Метро». Приїхала через місяць.
Старша донька Світлана з Дімою і Семеном добралися пізніше в село. А що ж тут молодим робити? Поїхали в Чернігів. Старша позичила грошей, купила житло в центрі. Еля з Мариною жили на орендованій квартирі.
Мені 69 років, Гені — 68. Я допомагала тут, у Киселівці. Чоловік не міг покинути батьків і брата.
Авдіївка умовно ділиться на три частини. Старий район, де прапрабабки жили. Другий — молодший. І район «Хімік», де висотки. Наш будинок був найгарніший. Будували за чеським проєктом.
У квартиру кілька разів прилітало. Перший приліт був дев’ять років тому. Снаряди прилетіли на три поверхи одразу. Жили на шостому. Не горіло, вибухало. Вікна, двері, стінки між кімнатами попадали. Я якраз була в Киселівці. Тоді наш дім першим постраждав в Авдіївці.
Чоловік тієї ночі залишився ночувати в батьківському домі. Який вигляд нашої квартири, побачила по телевізору з новин. Усі зібралися перед екраном. Мене заспокоювали: «Тільки не плач». А це допоможе? Тільки гроші на ліки витрачати. Тоді вся Авдіївка збіглася дивитися. Стіл на кухні розлетівся на тріски. Раковина згорнулася у вазу. Туалет об’єднався з кухнею. Простінок вилетів. Сусіда на сьомому поверсі вбило батареєю. Двушка стала однокімнатною квартирою.
Житло потроху відновили. Чекали, що все скінчиться. Аж ні.
І дім наш в Авдіївці згорів. Був капітальний, на чотири кімнати. Велика зала. У вас її гостьовою називають, — порівнює говірки. — Як виглядає зараз Авдіївка, дивимося з новин. Кажуть, що деякі залишилися. Але тих, кого показують, ми не знаємо.
Хоч і вдома, та в чужій хаті
— Фото вашої родини? — вдивляюся в чорно-білі фотографії, зібрані в одній великій рамці. Висить над дверима.
— Чужі люди. І хата чужа. Фото власників, — Валентина Драгунова помішує борщ у металевій мисці на електроплитці. Господар Геннадій крутиться біля благодійників, які встановлюють металопластикові вікна. — У батьківській хаті брат з сестрою і матір’ю живуть. Ця пустою стояла рік. Бабуся померла. Власник сказав: «Заходьте, живіть. Гнати не буду».
Хата була запущена. Але дах над головою люди дали.
Коли сюди зайшли, у коридорі — у селі його сінцями називають — рукомийник стояв. Три металеві кроваті було. У підлозі дірки. Мухи, міль, миші. Кіт спить на стільці. Диван Марина привезла з Чернігова. Вона ж і подарунок зробила на новий рік. Замовила в Чернігові холодильник. Благодійники подарували чотири стільці, три табуретки, стіл. Газ у будинку є. І це велике діло.
Картоплею поділився брат. Чи зможемо обробити город наступного року? В Авдіївці картоплю, цибулю, капусту купували. Іншу городину саджали.
— Уже їсти час, — каже. — Сашка годувати треба. Укутала в ковдру, щоб не змерз, — відкриває шторку в першій кімнаті. На ліжку навпроти печі лежить Олександр, рідний брат Геннадія. — Пізно народився в батьків. ДЦП. Ходити почав трирічним. Тоді казали: «Такі діти довго не живуть, до п’яти, і все». Це був 1976 рік. А Сашку вже 51. А він такий, що й характер може показати. Коли малим був, шкоду робив.
Його доглядала мати. Передала нам, коли вже їй було 80 років. Свекри хотіли, щоб ми за ним доглядали. Молодою не задумувалась, що таке станеться. Але я на нього не жаліюся. Зараз шкоди не робить, — жартує. — Любить читати. Журнали перебирає, складає рівненько в стопочку.
Їжу всю перебиваю, бо Саша без зубів. І раніше погані були, а потім зовсім випали. Дибає, їсть, на горщик сам ходить.
Річниця
— Скільки було радості, коли вони приїхали, — описує події річної давності. — Рік ні сну, ні спокою.
— Чому чоловік з братом не виїжджали?
— Не тільки він один до останнього сподівався, що це все припиниться. А в нас ще інвалід. Ховалися в погребах приватних будинків. А Сашу ж не затягнеш навіть у підвал. Спав у домі. Що буде — те й буде. А тоді й Гена перестав ховатися.
— Батьківщина моя, — коротко відповідає Геннадій. — Й уявити не міг, що так будуть нас снарядами закидати. Кого сильно вибухи лякали — тікали. А хто морально сильніший — сиділи. Сам ходив, бігав, ховався. Пішли в магазин за продуктами. Ніна торгувала. Кілька днів не видно. Коли почали шукати, в її дім прилетіло, її привалило. До нас прибився хлопчина, Діма. Каже: «Давай їхати».
Авдіївка тоді ще не була окупована. Але обстрілювали постійно. Людина така істота, підлаштується під будь-які умови. Знали, коли обстріли, коли перерви.
— З ким не спілкуюся, усі плачуть, жаліють втрачене майно, — продовжує жінка. — І нам шкода. Стільки всього нажитого лишили там. Придане дівчатам, нове, з етикетками… Та головне, що самі живі. Світлана, донька, запитує: «Тато не дьоргається вночі?» «Спить спокійно». По життю спокійний. Усе сприймає з гумором. Каже: «Хочеш довго прожити — на все треба дивитися крізь пальці». І я так намагаюся.
І кіт побув сепаратистом
— Ждунів в Авдіївці багато було?
— Нас так називали, — неохоче зізнається жінка. — Казали, що приїхали сюди пересидіти. Досі не можу зрозуміти значення слова «сепаратист» стосовно переселенців. А чого я така? Винна, що там жила? Навіть кота Філю, якого привезли з Донбасу, у Киселівці попервах сепаратистом називали. А коли почалася велика війна, коли росіяни поперли через Чернігівщину, сестра не втрималася. Запитала в тих, хто нам дорікав: «І ви тепер сепаратисти?» Не ми, прості люди, у цьому винні.
Дивимось новини, запевняють: у цьому році все буде вщухати... До нового року все скінчиться. Мало віри. Хто тільки не віщував: ворожки, екстрасенси… Серце за домом щемить. Шукаємо інформацію про Авдіївку. Показують, що Росія там уже порядки почала наводити. А які в них порядки?
Джерело: "Вісник Ч", авторка Юлія СЕМЕНЕЦЬ
"Час Чернігівський" писав про таке:
- Переселенцям побило осколками коня і корову: що робили із худобою?
- Чоловік з Бахмача шукає людину, яка б доглядала його
- Жителі розпродують техніку і виїжджають з прикордонного села
Ще більше цікавої інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":
