69-річна Марія Напалько з Лукашівки Чернігівського району та її старший син 47-річний Дмитро прихистили у своїй хаті пораненого бійця ЗСУ. Доглядали та лікували його місяць. У селі вже стояли російські окупанти.
— Не боялися тримати в себе військового?
— Треба ж було його рятувати. Хоча розуміли з мамою, якщо орки дізнаються, що він боєць ЗСУ, розстріляють усіх, — згадує Дмитро Напалько. — Вивезти його — ніяк, село в окупації. Навіть за двір заборонялося виходити. Стріляли, кого бачили.
Росіяни боялися ДРГ, тому по одному ніколи не ходили. Казали начепити червону ганчірку на хвіртку і написати: «Діти». Мовляв, менше заходити будуть. Та де там. З перевірками по п’ять разів на день лізли. Відразу позабирали телефони у всіх.
Старенький кнопковий заховав і з нього дзвонив рідним. Добре, що я не встиг підстригтися, кудлатий ходив. І Ярик, наш боєць, так само, патлатий і з гарною щетиною. Відростив, поки в полях був. Бомж бомжом . А орки шукали стрижених і голених. Бо вважали, що військові ЗСУ саме такі.
Перевертали все не тільки в хаті, а й на горищах і в підвалах. Дивуюся, як у хлів не поперлись. Після відходу нарахував у стінах 12 дірок від уламків. Дивом худобу не зачепило. Мамка після обстрілів бігала і хвилювалася, щоб кабан не рохкав. Росіяни, де бачили свиней, забирали. М’ясо вирізали, а сало викидали. З курки шкуру здирали і так їли, навіть не смажили. Вимагали з мене золото і долари. Бо вважали, що я заможно живу.
— Звідки вони в мене? Були б, я б тут не сидів, — відповідав їм. — Казали, що в мене невеличка пасіка є і машина «дев’ятка». У них це дорога машина. А я її за тисячу доларів купив. Тому я за їхніми мірками — багач. У мене п’ять білих мішків тютюну вкрали. Довелося брати куриво в сусіда. Устиг заховати. Орки від сусідів на тачці вивезли купу жіночого одягу і білизни.
Якось укотре зайшли до нас. Двоє бурятів і їх командир. При виході помітили синьо-жовтий дерев’яний стовп біля ганку. Командир каже: «Что-то они мне не нравятся. Выводите их всех на улицу на досмотр», — Дмитро показує стовп. — Пофарбував минулого року. Давай буряти виламувати двері. Я перелякався. У Ярика на грудях татуювання: козак і тризуб. Думаю, усе, хана нам. Аж поки ми виходили з хати, почався обстріл. Міни падали у дворі.
Ми всі в підвал, росіяни за хату заховались. Боженька нас врятував. Хата майже ціла. Шифер і вікна побиті.
— Як боєць до вас потрапив?
— 10 березня вранці, після бою, відкривається хвіртка, і він заходить до нас. Я його раніше знав. Позивний «Куба», у Збройних силах з 2014 року. Пройшов Дебальцеве, Єнакієве, Жданівку, Вуглегірськ на Донеччині. Подружились, поки їх частина біля нас стояла, обороняли село.
З ноги бійця текла кров. Зверху куртка цивільна, десь на фермі знайшов. Низ — військова форма. Швидко його в хату. Усі речі зрізав і спалив у твердопаливному котлі.
Перевдягнули в наш домашній одяг. Придумали версію, що він онук баби Маші, мій племінник. Інвалід з дитинства. Поранився, коли тікав з Чернігова в село. Вивчили прізвища і дати народження один одного. Мама прийняла його з радістю. Принесла з горища милиці. При собі в нього був паспорт. Військовий квиток і телефон викинув. Потім шукали в тому місці і не знайшли.
— Що було з ногою? Як лікували?
— Поранення в ліву ногу, нижче коліна. Уламок перебив кістку. Іти самостійно не міг, вели під руки. Але приїхав на велосипеді. Десь біля ферми знайшов. В аптечці тільки йод і перекис. Ярик розповів, що бачив, як з ноги йшов дим. Тобто уламок був гарячий. Залили перекисом. Пошипіло трохи. Але кров і далі хлище. Ворушить ногою, а кістки і м’язи назовні вивертаються.
Мамка принесла спирт, дав Ярославу в зуби рушник і залив рану. Кричав сильно. Потім вихопив у мене пляшку і зробив декілька ковтків. Щоб знеболити зсередини . Мама ще козиним жиром мазала. Я двічі на день робив йодову сітку. Рана не гноїлася, затягнулася.
Після деокупації Ярика повезли до Ніжина і там зробили операцію.
— Як рятувалися від холоду й голоду?
— З мамою не пропадеш. Завжди запаси продуктів чималі були. Можна рік протриматися . Погріб я декілька років тому зробив гарний, п’ять на шість метрів. З братом туди килими на стіни поприбивали, дивани та ліжка занесли. Усі ховалися там: я, Ярик, двоюрідна сестра Наташа з племінницею Дашею. Окрім мами, тітки і дядька. Жодного разу не спускалися.
Першою гуманітаркою в село привезли білий хліб. Як зараз перед очима: мама принесла додому три кірпічики і виціловує. Каже: «Як я за тобою сумувала». Пекли різні коржики. Але саме хліба не вистачало.
10 серпня Марії Яківни не стало.
— Може, і я винен в її смерті, — опускає очі Дмитро. — Напередодні ремонтував пере- носку, миші перегризли кабель. Залишив у сараї. Там через декілька годин і знайшов маму без ознак життя. У руках тримала цю переноску. Увімкнену. Імовірно, ударило струмом.
Батько помер у 2008 році. Весела, бойова мама була. Ніколи не скаржилася на здоров’я. Навіть у жовтні могла босоніж по двору бігати. Тримала качок, курей, корівку і теличку, кабана, чотири кози. Випивала зранку пів літра свіжого козиного молока і цілий день не присідала. Була впевнена, що саме воно їй дає сили. Вставала о четвертій ранку та опівночі лягала. Ми ховалися в підвалі від обстрілів, а вона бігала до худоби поратися. Нічого не боялася. Посадила гектар городу! Картоплі 20 соток. Десять — буряків. Усе сама обробляла. Картоплю навіть не травили. Мамин півень усіх жуків виклював. Город ще й досі не можу весь прибрати.
Улітку почала скаржитися на серце. Мабуть, таки війна дала своє. Стала більше втомлюватись, удень лягала відпочити. Та що казати, я ще чотири місяці після деокупації ходив у туалет з ліхтариком, боявся світло вмикати.
— Як тільки зробили понтонний міст через Десну, я з донькою і сестрами їздили до бабусі. Устигли. Дякуємо родині Напальків, що врятували життя моєму сину. Ярослав зараз проходить реабілітацію. Важко йому. Не спить по декілька діб, сниться постійно війна, — розповіла Тетяна, мама Ярослава.
До речі, Дмитро Напалько розлучений. В активному пошуку .
"Час Чернігівський" писав про початок вторгнення у Корюківському районі: Солярка текла по дорозі рікою. Копали ямки в землі, зливали в каністри, возили тракторами, машинами.
