Роману ГОРІЛИКУ з Сосниці 42 роки. Він нацгвардієць. У російському полоні пробув 27 місяців. Фото з ним, зроблене в перші дні після звільнення, облетіло весь світ. На світлинах скелет — кістки, обтягнуті шкірою.
Зміна довжиною 27 місяців
— Як повернувся з полону, підійшов до мене в лікарні фотограф з Офісу Президента. Каже: «Нічого собі, який ти худий. Можна тебе сфотографувати?» Кажу: «Якщо це чимось мені допоможе, то робіть». Але не допомогло.
Володимир Зеленський їздив у Брюссель і показував ці фото. В Америці українці виходили на акції і тримали плакати з моїми фото.
Чорнобильську АЕС росіяни захопили в перший день повномасштабного вторгнення. Полонили 168 нацгвардійців. 31 березня 2022 року через територію Білорусі їх вивезли в Брянську область.
Наймолодшим серед полонених нацгвардійців був 19-річний Іван Рой зі Славутича. 24 січня 2024 року мав бути обмін. Загинув в авіакатастрофі російського літака Іл-76, який віз полонених. Найстаршим став 50-річний Олександр Назаренко, чернігівець. Повернувся 24 серпня 2025 року.
Романа Горілика обміняли 31 травня 2024 року.
— До війни важив десь 95 кілограмів. При зрості 186 сантиметрів. Після обміну приїхав у лікарню, зважили — 50 кілограмів. Схуд на 45 кілограмів, виходить. Те, що худну, став помічати на другий місяць.
Роман Горілик після полону ... та через рік після обміну
— Щічки і животик уже наїли, — намагаюсь підбадьорити чоловіка.
— Так. Зараз уже трохи більше як 80 кілограмів.
День обміну — другий день народження для мене, — згадує повернення додому. — Чую в камері, хтось називає прізвища наших нацгвардійців. Серед них і моє. Нас зібрали. Кожного записали на відео, попросили проговорити: «Претензий к русской стороне не имеем. Отношение к нам отличное».
Зв’язали руки, на голову накинули мішки і повезли. Чую, ми десь в аеропорту. Зрадів, точно на обмін. Уночі посадили в транспортний літак. Було моторошно. Хтось ще в колонії розказував, що в літаку загинули наші військові, які летіли додому. Хвилювався. Через мішок з ілюмінатора світило сонце. Було видно хмари і те, що літак сідає. Видихнув.
Поміняли нас на Сумщині. Їдемо, а люди нас зустрічають. Давали нам цукерки, воду, шоколадки. Так приємно було, що пам’ятають і не забули.
Проїжджаємо повз заправку. Дивлюся, літр бензину — 55 гривень. У лютому 2022 року був 28 гривень 30 копійок. Думаю собі, якась крута заправка. Потім дивлюся, на наступних заправках такі самі ціни.
— Служу з 2001 року. Спочатку на строковій службі, потім уклав контракт. Був у Києві у військовій службі правопорядку, — розказує Роман. — Потім у Чернігові в полку зв’язку. У 2009 році пішов служити у Нацгвардію. Перебрався до Чорнобиля. Був контролером на ЧАЕС. Французька фірма «Наварка» якраз робила саркофаг. Жив у Чернігові. Добирався на службу то автобусом, то електричкою. Чи на машині з хлопцями.
Заступив на свою найдовшу зміну 19 лютого 2022 року. До Білорусі — сім кілометрів. Про війну говорили всі, та ніхто не очікував, що вона буде так близько.
Під ранок 24 лютого один за одним навкруги станції почалися вибухи. О 3.45 у наш бік полетіла артилерія. Ближче до обіду 24 лютого росіяни оточили і станцію. Роззброїли нас.
Що робити далі, ніхто не говорив. Підемо зі станції — кинули об’єкт. Залишилися на станції, потрапили в полон — зрадники. При собі в кожного нацгвардійця пістолет з двома обоймами (по вісім куль кожна) й автомат з чотирма магазинами (по 30 патронів кожен). Як то кажуть, з виделкою за пазухою проти танка не попреш. Командир прийняв рішення не воювати.
Колоною з Білорусі пішла російська армія. Повз станцію до Києва три доби без зупинки — танки, БТРи, «Тигри», БМП, бензовози тощо.
Кілька днів ще нацгвардійці заступали в караул. Дозволялося переміщатися по будівлі. Але все під їхнім наглядом. Тримали нас у підвалі брудної зони, там, де є радіація. Не били. Російських військових в рази більше.
Пізніше дізналися, що було багато і білорусів. Зайшла молодь з росгвардії. Срочнікі, 18-20 років. Буряти теж були. Вигребли все зі станції. Унітази крали. Забирали з собою і саморобні гирі та штанги. Ще й сміялися з них, навіщо їм. Вони ж воювати прийшли.
31 березня 2022 року, на мій день народження, нас з самого ранку підняли. Посадили в автозаки і вивезли з Чорнобиля. Сказали, на обмін. На старій фермі в Наровлі, Білорусь, зняли частково з нас форму, шеврони. І повезли далі.
«Мы же братья. А вы хотели на нас напасть»
— Опинилися в Новозибкові Брянської області (120 км від Сосниці, від Сеньківки — 40. — Авт.). Нас сфотографували, зняли відбитки пальців. Почалося пекло, — перехоплює дихання чоловік і закурює цигарку. — Найважче — це прийомка. Били дубинками, залізними трубами, електрошокерами. Змушували кричати: «Слава России». Якщо не кричиш, знову б’ють.
Кацапи постійно казали: «Вы никто. И звать вас никак». І тут же несли нісенітниці: «Мы же братья. А вы хотели на нас напасть. Вот мы первые и напали, опередили вас». Доки був там, весь час дивувався, наскільки в них промиті мізки. Невже не можна відкрити інтернет і почитати джерела не тільки з російською пропагандою. Дізнатися, як живуть люди в інших країнах. Про Україну почитати. А вони вірять лише тому, що сказало радіо чи телебачення.
Коли керівництво СІЗО йшло додому, вертухаї напивалися. Слухали гучно музику, смажили шашлики, грали у футбол. Нап’ються і шукають жертву, над ким знущатися.
Просити медичну допомогу не мало сенсу. Якщо в тебе щось боліло, росіяни спеціально били в те місце. Знущалися. Коли товариш звернувся до них з зубним болем, казали: «Отожмись 50 раз и будет лучше». І змушували віджиматися. 30 разів віджимається і падає. «Что перестало болеть?» Звичайно доводилося казати, що так. Інакше б і далі змушувати віджиматися.
Найменша подряпина — рана не гоїлася, гнила. За пів року до обміну підчепив чесотку. Усіх хворих звели в одну камеру. Наказали роздягнутися. Весь час ходили повністю голими по камері. Усе чухається. Допомагала холодна вода. Обіллєшся і не так свербить.
У госпіталі, після обміну, мені давали лікуватися від чесотки один тюбик на день. У Росії ж тюбик припадав на 7-10 чоловік. Раз на кілька днів. Тому і не могли одужати. У госпіталі ж я і ще два військові вилікувалися повністю від чесотки за тиждень. Але тіло трохи попалили. Шкіра зараз чуттєва і тонка — ніби опіки на ній.
Перевірки чи комісії з боку росіян — як нас утримують — час від часу були. Запитують: «Ребята, что вам нужно?» А що треба в тих умовах? Медицина, їжа і щось почитати. Хіба вони не бачили, в якому ми стані? Виснажені, побиті. Доводилося казати, що нам усього вистачає, що ми, як у санаторії. Хто наважувався казати правду, того потім забивали ледь не до смерті.
У Новозибкові нацгвардійці з ЧАЕС пробули понад рік. Далі одних розподілили до Тули (455 км від Сосниці), інших до міста Пакіно Владимирської області (731 км від Сосниці).
У колонії в Пакіному росіяни зустріли полонених знову прийомкою. Вкотре побиття та знущання. Камери були кращі, але годували майже так само.
— Жінок бачили в полоні?
— Жіночі голоси чув лише під час прийомки в Новозибкові. Та бачив у день обміну.
Були іноземці. У Пакіному зі мною в камері сидів американець. У 2023-му йому було 72 роки. Взяли в полон десь на Харківщині. Дід розмовляв лише англійською мовою. Серед цивільних полонених був наш учитель історії, знав англійську. Він і перекладав. Американець казав: «Що я зробив? Я не воював, я цивільна людина. Навіщо ви тут мене тримаєте?» Але вчитель цей був колаборантом, співпрацював з росіянами.
Уже коли вийшов з полону, переглядав новини. Побачив знайоме ім’я та прізвище. І дізнався, що кацапи засудили того діда на сім років позбавлення волі. «За высказывания в адрес России», — пояснили росіяни. Чи протягне стільки американець у тих умовах?
Про новини з України дізнавалися від новоприбулих полонених. Десь до кінця літа 2023 року. Потім ніхто до нас не надходив. Чи, може, їх тримали окремо.
Роман Горілик проживає з батьками. Своєї родини ще не створив.
— Багато часу забрала служба. Не до сім’ї було, — каже чоловік. — Планую повертатися на службу. До пенсії залишилося близько двох років.
Доки військовий у полоні, йому щомісяця нараховується грошове забезпечення (від 25 тисяч гривень) та допомога в розмірі 100 тисяч гривень.
— Будинок купили батьки перед війною. Злі язики заздрять виплатам, які отримала моя родина. Поза очі кажуть, мовляв, і дах новий переробили, й автівку я купив собі за ці гроші. Та ніхто не згадує, яке пекло там доводиться пережити кожному нашому військовому. Щоденні тортури, недоїдання, недосипання. Скільки здоров’я там було залишено. Це російські військові знаходяться в полоні, як на курорті. Наші ж люди там знаходяться на межі життя та смерті.
Джерело: "Вісник Ч", авторка Ольга САМСОНЕНКО. Фото авторки
"Час Чернігівський" писав про таке:
- Із хлібом та квітами: як зустріли звільненого з полону земляка
- На День Незалежності троє з Чернігівщини повернулись із полону: з яких громад
- Чернігівські прикордонники полонили 14 росіян: як нагородять бійців?
