Вірі ЗАЄЦЬ з Дібровного Городнянської громади 66 років. Три місяці тому з Хмельниччини до неї переїхав 80-річний Василь ДОЛГОШАПКО. Та одразу покликав заміж.
Познайомила подруга
Чоловік зовсім не виглядає на свій вік. Років 10 точно можна списати.
— Далі, як Бог дасть. Але поки любов не гасне. Навіть у 80 років людина вірить і сподівається, що треба жити і творити. Любов помирає останньою, — дивиться на жінку Василь Якимович. — Кожен день щось роблю. Щоб залишити після себе добрий слід.
— Живчик, не сидить без діла — сміється у відповідь Віра Іванівна. — Його воші їдять, як нічого
не робить. За три місяці в мене у дворі дровник і криницю зробив, навіс для машини, погріб відремонтував.
— Ходімо, покажу, — запрошує мене чоловік та поглядає на Віру. Жінка в цей час стоїть неподалік двору. Чекає машину з пенсіями та газетами. — Пішли з нами, бо ще ревнувати до молодички будеш.
Чоловік відкриває хвіртку. У дворі порядок. Нас зустрічає пес Тузик.
— Отакий навіс для дров вийшов, а це — для машини. Бачите, трубу спеціально вивів на вулицю, щоб у двір вода не стікала, — показує на гараж з металопрофілю. — Ще каналізацію зробив. І щоб вода була в хаті та надворі. Туалет в будинку доробив, унітаз поставив. Щоб зручно було нам, літнім людям. Планую паркан від сусіда зробити, стовпчики вже замовив. Це на цей рік.
Наступного року планую хату перекрити. Як Бог дасть здоров’я, то буду робити.
— Дасть. Василь не п’є і не курить, — нахвалює Віра Іванівна. — І жодного матюка за весь час від нього не чула.
— Це не моє. Ніколи не курив. У молодості міг у компанії кілька чарок пропустити, а зараз — категорично ні.
— Як познайомилися?
— Моя подруга Тетяна посватала, — каже Віра.
— Були гарними подругами. А як переїхав, то посварилися. Може, приревнувала? — посміхається чоловік. — Казала Вірі: «Я тобі подарувала такого чоловіка». Тобто, подарувала? Я ж не річ, щоб мене дарувати.
Таня — то братова, жінка мого покійного брата. Живе в Хоробичах з родиною. Давно про Віру розповідала мені. Казала, гарна господиня.
55 років не був на батьківщині
— У Дібровному люди мене прийняли. Тепер це і моє село. Подобається, що й досі зустрічаються вечорами на лавках і спілкуються. Як треба, то гуртуються.
Родом я з Городнянщини. З села Карпівка. За ним — село Мости і вже Білорусь. У 1970 році закінчив Чернігівський педагогічний університет. Вивчився на вчителя математики, фізики і допризовної підготовки. За призначенням поїхав на Хмельниччину. Там створив родину. Відтоді не був на батьківщині.
У 60 років пішов на пенсію. Я звик рухатися. У школі теж робив усе, як для дому. Не рахувався ні з грошима, ні з часом. Кабінети мої зразкові були.
— Що залишили вдома?
— Нікого не образив. Нічого собі не забрав. Усе залишив дітям: будинки, квартири, гаражі.
— Кожна людина любить до смерті. Але на кожному етапі життя любов різна. На першому — людина отримує від кохання задоволення. На другому — у неї думки про дітей і батьківські обов’язки, — розмірковує Василь. — І лише на останній стадії знаходиш людину, без якої не можеш жити. І доживаєш з нею. Другій дружині я при житті теж казав, що сам не залишусь. Шукатиму пару.
Перед переїздом спитав у дітей та внуків, чи не осудять. Усі в один голос відповіли:
«Їдь та живи. Маму вже не повернеш. Вона також зустрілась з тобою майже відразу після смерті першого чоловіка. І з перших днів ви були разом. Тож гріха мати не будеш».
Знайомі ж, навпаки, відмовляли мене. Казали: «Куди ти зібрався? Там (маючи на увазі Чернігівщину) війна». То й що? І в нас на Хмельниччині війна. Вона у всій Україні. Треба не падати духом. Коли, як не зараз, жити, будуватися, мріяти?
Заміж після першої зустрічі
У Василя Якимовича й Віри Іванівни це треті серйозні стосунки.
— Син Олексій та донька Ірина від першого шлюбу. Прожили 32 роки разом. Дружина померла, — згадує перший шлюб чоловік. — Сину буде в листопаді 50 років. Воює з 2014 року. Учасник бойових дій. Весь час на передку. Має безліч відзнак. Зараз на лікуванні, був контужений.
Донька — вчителька музики. Вона мені подарувала двох онуків. У другому шлюбі в дружини були дві доньки. Виховував як рідних. Друга дружина захворіла, онкологія. Майже п’ять місяців провела в лікарні. Померла. Разом були 22 роки.
Самому чоловіку важко. Віру відчув за голосом — моя душа. Вчителі чутливі до цього.
— А ви ким працювали?
— Поштаркою, — каже Віра. — Перший чоловік був молодий, мій одноліток. Двоє дітей зробив. Та заглядав у чарку. Помер. 21 рік у шлюбі були. Люді зараз 46 років. У Фінляндію їздить на сезонну роботу. У неї троє дорослих дітей. Одна внучка в поліції працює, друга тваринам одяг шиє. Менший онук восьмикласник. Маю правнучка Олексія, пішов у Чернігові до першого класу.
Олені, старшій доньці, 47 років. У Донецьку вийшла заміж за узбека. Я там вісім років жила, виростила двох онуків. А тепер один закінчив військовий інститут, узяв зброю і пішов воювати. Плачу і сумую через те, яку він вибрав сторону. З донькою зідзвонюємося постійно, про війну не говоримо.
З другим чоловіком познайомилася в Донецьку. Мені 50, він на 27 років старіший. Його діти старші мене були. Коли почалася війна, приїхали в Дібровне. Тут я і досі живу в батьківській хаті. Прожили разом 13 років. Помер шість років тому.
Другий чоловік «подарував» мені половину своєї шахтарської пенсії. Зараз це 13 тисяч гривень.
— Перед спільним життям сповідалися перед Богом. Заміж покликав відразу, та Віра не погодилася, — трохи печалиться Василь. — Бо втратить велику пенсію. Може, у церкві візьмемо шлюб. У мене пенсія вчительська — зараз 7291 гривня.
І з першого дня після переїзду відчув: ніби ми все життя з Вірою разом були. Допомогло й те, що з місяць до того спілкувалися телефоном. Два-три дзвінки на день.
— Уперше подзвонив на мій день народження — 28 травня, — згадала Віра.
15 коробок приданого
Приїхав Василь Якимович до Дібровного на легковій машині «Форд Фьюжн».
— Від того дому до цього — кілометрів 800, — підрахував чоловік. — Як їхав, біля Чернігова стрельнуло колесо. На щастя, вдалося уникнути аварії. Можливо, ікона моєї матері допомогла — була в машині. Замінив на трасі на нове і доїхав. У машину взяв одяг, взуття і трохи інструменту.
— 15 здоровенних коробок речей ще поштою пересилав. Довелося шафу нову купувати, — додає Віра.
— Не жалкуєте про переїзд?
— Жодної хвилини не пожалкував. Тут моя рідна земля.
Наступного року плануємо з Вірою з’їздити до мене на Хмельниччину. 28 березня якраз роковини по другій дружині. Не приховую, не забуду її ніколи. Зовні жінки схожі, та й за характером теж. Буває, часом і Віру називаю її іменем. Майя. Та вона й не ображається, розуміє.
— Оладки, млинці, м’ясо, сало — усе любить, — перераховує жінка. — Єдине — просить вареників не варити.
— Друга дружина весь час їх ліпила і всіх годувала. А я їх не люблю, — скривився Василь. — Тісто забиває організм. З Вірою ж у нас смакові вимоги однакові. Закруток різноманітних накрутила цілий погріб. Варення смачного, хрумтячих огірків.
Джерело: "Вісник Ч", авторка Ольга САМСОНЕНКО. Фото авторки
"Час Чернігівський" писав про таке:
- На Чернігівщині громада купили хати для переселенців з дітьми: вільні місця ще є
- Староста з Корюківщини стала мамою для трьох: історія Ірини Гончаренко
- Утримують птицю і кіз: як родина переселенців із Донеччини облаштовує побут на Чернігівщині
Ще більше цікавої інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":
