75-річна Євдокія Бардаченко за рік поховала доньку, чоловіка, невістку. Минулого року помер син. У бабусі залишилася 10-річна онука Віра. Живуть в Підгайному під Носівкою. Жінка після пенсії переїхала з Києва в батьківський будинок.
Зустріч у Києві
16 серпня Віра з Євдокією Іванівною в обід приїхали з Носівки. Перед школою лікували онуці зуби. Бабуся виходила з машини сусіда, в руках тримала палицю. Віра швидко відкрила хвіртку, двері в будинку. Бабуся онуку лагідно зве донею.
— Товчемося удвох, — заходить у веранду Євдокія Іванівна. Сідає на ліжко. — Народилася у Ставицькому, на Козелеччині. Батьки переїхали в Підгайне, коли ходила в перший клас. Тут закінчила вісім класів. В Чернігові — кооператиний технікум. Було 16 з половиною років, поїхала в Київ. В одному магазині 15 років продавчинею робила. Там і познайомилася з майбутнім чоловіком, Петром. Був міліціонером. Жили в однокімнатній квартирі на Вітряних горах (мікрорайон столиці). Чоловік дослужився до майора. Отримав трикімнатну квартиру на Оболоні. Народився син, В’ячеслав, а потім дочка Світлана.
Коли вийшла на пенсію, в 55 років, повернулася в село. Чоловік рік поробив і теж перебрався до мене. В хаті зробили ремонт. Викинули піч. Душ, туалет в будинку зробили. Бойлер є, щоб помитися було де.
Світлана
Світлана вийшла заміж, жила з чоловіком. Спільних діток не вийшло.
Було їй 33 роки, коли померла. Жалілася на болі в животі. Лікарі поставили діагноз — цироз печінки. Збиралася рідина. Три рази «пробивали» живіт. Не виходячи з коми, померла. Син Славік одружився, з Анею жили в київській квартирі. Народилася Вірочка. У Ані було хворе серце. Після Свєтиної смерті не казали нам з батьком про проблеми. Ніколи не жалілася, мовчали. А їй треба було робити операцію. Коли призналися, було вже пізно. Доні, — має на увазі онуку, — було півтора рочки. Славік з Вірою приїхали в село. Поминали 40 днів по доньці. Питаю: «А чого Аня не приїхала?». «Не можна переживати. Буде плакати. У неї хворе серце». Тільки тоді признався.
Аня
— Син з онукою побули у нас декілька днів, — продовжує розмову про поминки доньки. — Аня дзвонила кожного дня. Коли збиралися повертатися в Київ, подзвонили нам з міліції. На п’ятий день після поминок. Петро взяв трубку: «У тебе невістка померла». «Швидка» не довезла до лікарні. 36 років... Грошей на похорон не було, витратили на поминки доньки.
Із рідних у Ані був тільки вітчим. Другий похорон не потягнемо. За що ховати? Вирішили кремувати. Через два тижні привезли урну з прахом. Підхоронили біля Свєти.
Петро
— Чоловік доньку дуже любив. Важко пережив похорон. Постійно плакав. Свєта чи не кожну ніч снилася. Казав, що скоро помре. «Що ти таке балакаєш», казала йому. А уві сні донька кликала його до себе. Казала, що їй холодно самій. Баби радили: «Як присниться, лай її». А він: «Як я можу лаяти доньку уві сні?».
Готувалися до поминок. Рік по Світлані. Петру стало погано. В лікарню їхати відмовився. На вулиці дощ ллє. Каже, хай перестане, лікарі поки бігтимуть з машини в хату, намокнуть.
На годиннику дванадцята ночі. Ми були у літній кухні. В хаті син з онукою спали. Думаю, піду, подивлюся, що там вони. Зайшла в кімнату, обоє сплять. Вертаюся назад, а Петро вже мертвий. Так і вийшло, що за рік трьох поховали.
Славік
— Залишилася в цій хаті сама. Славік з Вірою жили в Києві. Працював різноробочим у супермаркеті, недалеко біля дому. До мене часто приїздили. Славік почав хворіти. По лікарнях лежав. Була виразка шлунку. Потім лікарі поставили такий самий діагноз, як і Світлані — цироз печінки.
— Як думаєте, чому і у доньки, і у сина був однаковий діагноз?
— Бувало, що син випивав. Але, щоб сильно, такого не знаю. Раз випив, три місяці зовсім не вживав. За кермо ніколи випивши не сідав. Шість машин змінив. Першу з Голландії пригнав.
— Із Германії, — виправляє Віра.
— Доча, то він на практику туди їздив, — не погоджується бабуся. — Вчився на водія-австослюсара. Сім чоловік відправили на місяць на практику. 18 років, молодий. Загорівся. Потім вже машини міняв. Нам гіршу віддавав, собі кращу брав.
Минулого року Славік з Вірою були у мене. Збиралися зранку їхати на Київ. Напередодні, під вечір, стало погано. Почало «морозити». На годиннику десята вечора. Кажу, давайте лягати спати, я тебе ковдрою добре укутаю. Перейшли з літньої кухні в хату. Він чашку кефіру випив. Попросив ще налити, поставити біля ліжка. Ми з Вірою пішли в другу кімнату, а він у першій ліг. Туди-сюди, на годиннику дванадцята ночі. Віра спить, я заснула.
Прокинулася вночі. Славік лежав коло порога. Каже, встать не можу, ноги відібрало. Обіперся об крісло, пересунувся до кроваті. «Я відпочину і ляжу». Бачу, а у нього з рота кров. Злякалася. Кажу: «Що ж нам робити?» А він рукою махає — нічого. Взяв подушку, розвернувся ногами до дверей, руку і голову поклав на подушку. Хавкнув і все. Така смерть.
Лікарі сказали: розірвався якийсь вузлик у піщеводі. Було Славіку 46 років. 26 серпня буде рік. На минулому тижні поставили пам’ятник, 18 тисяч гривень віддали. Хотіли встигнути до року. Економили на всьому.
100 тисяч гривень боргу
— Так ми з Вірою залишилися вдвох. Після смерті Славіка я взяла опіку над онучкою. Соцслужби в Носівці допомогли оформити документи. Треба було їхати в Київ. Щоб підтвердити, що син отримував виплати на доньку.
Кому ж я віддам свою кровиночку? Онука ходить в носівську школу. У цьому році перейшла в п’ятий клас. Кожного дня її підвозить автобус. Зранку бужу, а вона не хоче прокидатися.
— Поки бабушка з кухні несе їсти, а я вже бігом вдягаюся. Роблю вигляд, що прокинулася, — сміється Віра.
— В будинку у нас плита є, та поки тепло, готуємо в літній кухні, — продовжує бабуся. — Чує, як дверима ляпну, з кроваті підхоплюється і кричить: «Ба, я вже встала!».
— А квартира?
— Оформила на доцю, — має на увазі онуку Віру. — Дві кімнати здавали, одна наша. Коли приїжджаємо в справах, там живемо.
— Така біда, — починає плакати Євдокія Іванівна. — Ми ж не знали. Поки Славік жив, не платив за комунальні. Трохи підплачував, але за п’ять років боргу наросло 135 тисяч гривень. Виплачуємо потроху. 100 тисяч ще треба виплатити. Кожного місяця треба мінімум по три тисячі гасити. Мені б ще пожити, аби виплатити ці гроші. Щоб квартира лишилася онуці.
Віра перепитує:
— Бабушка, а коли ми виплатимо борг? За рік встигнемо?
— Ой, не знаю, за рік, мабуть, не витягнемо.
— А за два, — перепитує Віра.
— Сподіваюся, що за два закриємо, — заспокоює онуку.
Онука проситься у Київ. А мені вже і ходити важко, всюди з палицею. Ноги не слухають. Просить відвезти кудись відпочити. А я вже і по Києву ходити не можу.
Ще і грижа в пупі. Пузо здорове, різати боюся. Хто ж за мною доглядати буде? Я ж помаленьку по пів відра води наношу. Курям, собаці їсти приготую. Городу у нас чотири сотих засаджені. Десять соток віддала сестрі. Минулого року 15 відер картоплі посадили. Дрібну продали. Цьогоріч вже 10. На двох вистачає. Віра її не їсть. У супі-борщі може. Смажену зовсім не їсть. Помідори, огірки є.
— Люблю піцу, суші, — каже про смачненьке Віра. — Частіше їм піцу. А ще я можу сама зварити суп. Борщ приготувати ще не пробувала. Вермішель варю, каші. Посмажити яйце можу.
— Ходімо, я краще покажу свою кімнату, — запрошує дівчина. — Отут у мене одяг, — відкриває шафу-купе, показує полиці з речами, дівочими сумочками. — А отут у мене косметика, — веде далі до серванту. Поряд біля вікна письмовий стіл. На стіні шкільні фото. — Парфуми є і не одні. А це моя кровать, — веде обхід кімнатою до ліжка, що застелене рожевим покривалом. На ньому розкладені м’які іграшки. — Коли лягаю спати, їх, звичайно, прибираю. Бо багато місця займають.
При нас впала і руку зламала! У двох місцях!
Поки Віра показувала-розказувала про своє хазяйство, пса і кота, Євдокія Іванівна вийшла на вулицю до літньої кухні. Підвернула ногу, впала і забила ліву руку. «Швидка» з Носівки приїхала через 12 хвилин після виклику. Поки чекали, Віра знайшла еластичний бинт, зафіксували руку. Принесла бабусі холодної води.
Медики вкололи знеболююче, поміряли тиск, дали ватку з нашатирним спиртом і з підозрою на перелом, забрали до лікарні. Віра позакривала двері, знайшла бабусин гаманець, речі склала в пакет.
В лікарні були о першій дня. Кабінет рентгенолога зачинений. Робочий день закінчився. Довелося везти з дому. Поки чекали під кабінетом, в коридор вийшов Олександр Драга, хірург. Оглянув руку бабусі, попитав, що сталося.
Рентген показав — складний перелом двох кісток (променевої та ліктьової). Потрібно робити операцію, ставити пластини. Євдокія Іванівна розплакалася, за день до цих подій заплатила частину боргу за комунальні.
Направлення на операцію написали в ніжинську лікарню. Бабусю до Ніжина доставив «Вісник». Зараз вона в лікарні, проходить обстеження, здає аналізи, чекає на операцію. За Вірою поки пригляне племінниця Євдокії Іванівни, Людмила Басанько, яка приїхала до мами в Підгайне.
Джерело: "Вісник Ч", авторка Юлія СЕМЕНЕЦЬ, фото авторки
"Час Чернігівський" писав про таке:
- Багатодітним родинам з Корюківщини придбають чотирьох нетелів
- Родина з прикордонної громади продає овочі, заробляє на трактор
- Родина втекла з обстрілюваного прикордоння разом з коровою, свинею, собакою і котами
* * *
Ще більше цікавої інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":
