81-річна Антоніна ГУД два роки живе в Новгороді-Сіверському. Вона з села Мурав’ї. Крайнє село Новгород-Сіверського району перед кордоном з Росією.
— Біженка. Як страшно це звучить…— написала в листі Антоніна Миколаївна. — Прийняв чужий мені чоловік. 92-й рік, живе вже сам. Родичів нема. Я й попросилася.
Міст підірвали, нас від усіх відрізали
Ми з молодшим сином Вітею в Мурав’ях жили. Окремо, у нього родина. Трактор, техніка, — розповідає Антоніна Гуд. — У 2023-му село сильно обстрілювали, міст через Судість розбили. Він з’єднував Мурав’ї з Грем’ячем. Відрізані від усіх: з одного боку Судість впадає в Десну, з іншого — кордон з Росією. І звідти летить.
Вітя сказав, щоб збирала все необхідне. Будемо тікати. Спершу у Грем’яч. І своє тягав, і моє, і тещине. Машиною вже ніяк не проїдеш. Міст великий був, високий. Мотоциклом ще можна було, але обережно. Коляску йому якісь чужі люди з Білих Берізок дали. Вантажив усі пожитки — скільки влізе. І перевозив у Грем’яч.
— Білі Берізки? Не чула… — намагаюся згадати.
— Російське село поряд. Тоді ще люди туди-сюди їздили. Раніше й ми туди пішки ходили.
— Коляску віддав назад?
— Нічого віддавати. Стояла в гаражі в Мурав’ях, коли туди дрон прилетів. Добре, що Вітя в Грем’ячі ночувати залишився.
Я жила над берегом. Дивлюся у вікно — вода дуже сильно за ніч піднялася. На кілометр розлилася. Перепужалася. Побігла до Віті, він на іншому кутку села жив. Дорогою питають: «Ти до сина?» «Так». «Іди та дивись, щоб серце не розірвалося». Приходжу. Коридору нема, вікна повилітали. Будинок був цегляний, хороший. Баня розвалена, гараж. Коляску ту розтрощило. Добре що вдома нікого не було. Корів якось перевіз. Техніка там залишилася: трактор, косарка, плуги, причепи. Потім через мілину десь переганяв.
Сини
Тиждень ми в Грем’ячі пожили. У хату люди пустили. А згодом Вітя купив будинок у Бириному і з Грем’яча все перевіз туди. За 30 кілометрів від кордону. Тепер теж душі нема — чи не доведеться ще й звідти тікати?
Менший син у Бириному, працює на тракторі. Спершу він і мене до себе повіз.
Але... Вони молоді. Я заважатиму. Вони з-за мене будуть сваритися. А я плакатиму. І я попросилася сюди. До чоловіка покійної троюрідної сестри. Будинок великий, кімнат вистачає. І одну мені виділив. Тут і живу, — ми вже в кімнаті Антоніни Миколаївни. Доволі простора. Є ліжко, шафа, столик, крісло.
Старший син Михайло в Рогізках на Сновщині. 61 рік, на пенсії. У Грем’ячі сидів до останнього. Казав: «Я нікуди не поїду». З місяць тому дрон влучив у машину коло гаража! Вікна в хаті вилетіли. Якби сам у гаражі був, і сина б не було. Довелося виїжджати. Злиться, а що зробиш? Нічого… Хату йому хтось дав у Рогізках. Невістка кухаркою там. Дрон прилетів просто в приміщення кухні. Добре, що людей не було.
Середній син Володимир жив у Дніпрі. Працював машиністом електропоїзда. Говорив: «Я повернуся додому, щойно вийду на пенсію. У Дніпрі не залишуся».
Змалку було в нього велике бажання водити електропоїзди. І я його після армії відвезла навчатися в Унєчу, у Росію. Колій залізничних стільки — жах. Над ними треба було переходити мостом. Як зайшли на той міст, і я його не зрушу. «Володю, пішли вже!» Поїзди під мостом проходять, туди-сюди. А він дивиться, не відтягну. Так йому це подобалося.
Мо’, у нього що і боліло, не розказував. Квартира на третьому поверсі. До другого дійшов і на сходах помер. Рік тому. Пішов з життя 55-річним. Серцева недостатність. Привезли прах, — схлипує Антоніна. — У Бириному поховали. Бо він хотів удома, а в Мурав’ї вже не доїдеш.
В Антоніни Миколаївни три внучки, два внуки та дві правнучки.
Війна розігнала кого куди.
Нема кращого села, ніж Мурав’ї
— Як важко, аби ви знали, покидати рідний дім. 60 років там прожила. Нема у світі села кращого, ніж наші були Мурав’ї. З одного боку річка Судість, з іншого — Десна. А між ними Мурав’ї розкидані. Краса була. З Новгорода-Сіверського теплохід ходив до Трубчевська. У Грем’яч заходив.
Я родом з Дуброви. Село за Грем’ячем. А в Мурав’ї заміж вийшла. Два кілометри, на згірок піднявся — і Росія. Чи у Грем’яч мені за сім кілометрів йти, щоб щось купити, чи за два — у Случевськ чи Сопичі. Коли будувалися, цеглу там купляли.
Село було велике. Як я прийшла в Мурав’ї, то тільки сільського стада 250 корів було. А це ж не всі ще й тримали.
Працювала дояркою. Доярського стажу 13 років. І 12 — завідувачкою ферми. Ми доїли не так, як зараз. Тільки два останні роки — механічне доїння. А то все вручну. 25 корів у групі. Навесні вплав їх переганяли через Десну. Корови там на лузі і жили все літо. Паслися, телилися. А ми плавали човнами за Десну доїти три рази на день. 14 доярок було.
Уже з тих 14 доярок залишилися дві. Я і Пустовойт Парасковія Федорівна. У Лисконогах живе. Привіт їй великий.
Була Ніна, стала Тоня
— Народилася 17 серпня. Була війна, 1943 рік. Записали третього грудня. І за паспортом так. А ще мене називали Ніною, а в метриках — Антоніна. Пішла до школи, учителька глянула: «Та яка ж ти Ніна? Ти — Тоня!» Як молотком по голові.
І почали мене там так називати. Ох, я ж попоплакала. Бо я Ніна!
Дочка ветлікаря, писклява така, наперед забіжить: «Тоня-я-я!» Дожену, волосся їй вискубу. А вона все одно дражниться.
Я Ніною всюди писалася. Уже заміжньою, у Мурав’ях, тільки змирилася, що Антоніна.
У школу в лаптях ходила. У Грем’яч, пішки. А сніги тоді які були! Старші нас уперед виставлять: «Ідіть, нам дорогу протоптуйте». Дрипаємо. А вони вже за нами йдуть. Кашляла так, що за п’ять кілометрів мене чутно було. Шкіра на животі боліла від того кашлю!
«Будеш горіти», — сказала ворожка
— Першого чоловіка звали Миколою. Зовсім мало прожили. 40-річною залишилася вдовою.
Ще мені було років 17, приїхала до мене двоюрідна сестра з Сибіру. А в Ковпинці в нас дві ворожки були. Сестра як учепилася: «Ніно, ну поїхали!» На велосипеди, і туди. А в голові дитинство ще. Вона розказує, а мене сміх бере. Сказала тоді: «Підеш заміж на схід сонця. Але то не твоя доля буде. Рано вдовою лишишся. А твоя — на захід». Так воно і сталося. Миколі за горілкою хворобу лікувати ніколи було. У 45 років помер через виразку. А в мене три сини на шиї. Один в армії, другий учиться, а третьому тільки дев’ять років. Треба виростити, вивчити і довести до ума.
Другий чоловік був з села Колос. Це село з іншого боку. Сім років з ним прожила. Василь Ляшко, на 13 років старший. Його мати прожила 103 роки. І Василь Павлович усе переживав, казав: «Ти ж помреш раніше. Я довгожитель».
Якось поїхав він до дочки Світлани в Грем’яч. І що там між ними сталося, дочка сказала: «Ти мені не батько!» Він приїхав і дуже плакав. Казав: «Сину стільки не допоміг, як їй. Сім разів перебудовував». І через стрес у нього виникла онкологія. Швидко пішли метастази. Зробити вже нічого не можна було, помер. Хороший був, до синів моїх добре ставився. Меншого він на комбайні вчив працювати. Горювали як за батьком.
Удруге овдовіла у 57 років.
А ще мені та ворожка сказала: «Будеш горіти». У чому вискочиш, у тому й залишишся. І ще одна так само сказала. От тільки у скільки років? А воно ось: усе кинула, що схопила, — і тікай! Не знаю, чи цілий мій дім, чи ні.
Нас, біженців, називають «наброді». Хоч у селах, хоч у Новгороді. А я б хотіла у своїй хаті померти. Де все життя прожила. Трудилася, щоб усе було: і кухню літню побудувала, баню звела. Воду на набережній не провели (а в селі була), то насос з колодязя качав. Усе покинула. З Мурав’їв усі жителі хто куди повтікали. Тільки собаки, може, є, якщо вижили.
Дружок
— Мій пес теж там жив. Доки Вітя все туди-сюди перевозив, я зібрала останні речі: ікону, документи. Сумку на плечі закинула. І пішки до Грем’яча. Собаку відв’язала — бігай. Син потім їздив туди на мотоциклі. А собака, бідненький, він же там один. Як ляже отак, до мотоцикла притулиться. Від’їжджає. Вітя каже: «Ну що, Дружок, я їду, а ти залишаєшся один». А в нього сльози як побіжать! Син, доки їхав до Грем’яча, сам плакав.
Ну, так привіз же його сюди, у Новгород-Сіверський. І скільки в собаки радості було! До мене кидається, до них кидається. Дякує, що забрали.
У дворі коло будки Дружок заходиться гавкотом. Старається, віддячує.
— Шість місяців сам прожив у Мурав’ях. За цей час навчився їсти сиру картоплю, буряки. Усе, що залишилось на городі, бо хто ж його копав. Виривав та їв. І зараз, якщо дати сиру картоплину або буряк, з таким задоволенням хрупостить! Обхопить лапами, щоб не відняли, і гризе. Як делікатес який. Кабачки сирі з коридору повитягував.
Антоніну Миколаївну прийняв пожити 91-річний Валентин Латаков. Жінка допомагає дідусю: прибирає, готує їсти, пере. Разом посадили город біля будинку.
Мультиварка в подарунок
«Вісник» Антоніна Гуд виписує другий рік.
— Спершу ходила на пошту, там купувала. Телевізор я не дивлюся. Телебачення в нас переважно російське було. А це вже виписала «Вісник Ч» на рік. На пошті питають: «Де це ви поділися?» — сміється Миколаївна. — А мені вже листоноша щочетверга додому газету носить. Буває, у п’ятницю.
Це не перший виграш. Років десять назад в районці електрочайник виграла. Онучці віддала. А цього разу послала річний абонемент передплати «Вісника» на акцію. І виграла мультиварку! Вітаємо нашу переможницю!
Джерело: "Вісник Ч", авторка Підготувала Олена ГОБАНОВА. Фото авторки
"Час Чернігівський" писав про таке:
- Переселенцям із прикордоння дали хату, скутер і теплицю: як обжилися на новому місці
- "Він робить вино там, де його ніколи ніхто не робив": переселенець вирощує виноград на Чернігівщині
- У відоме село запрошують переселенців із дітьми. Дають житло, але треба, щоб діти навчалися у школі
Ще більше цікавої інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":
