Представник Інституту масової інформації Павло Пущенко розповідає, що таке «темник», в чому його небезпека і як діяти журналісту, який отримав подібні вказівки «згори».
– Що таке «темники»?
- Власне, якщо взяти дуже глибоко в історії, то все, що негативне до нас приходить з росії. І цей термін прийшов з Росії, він популярний на пост -радянському просторі, власне, в росії започаткувався. Тема дня, якщо скорочено, «темник» в нашій інтерпретації, це ті, скажімо так, рекомендації, накази, які віддавалися з державного боку медіа в росії, і потім ця практика перейшла в Україну. Що висвітлювати, що не висвітлювати, яких спікерів запрошувати, на чому робити акценти. Тобто таким чином формувалася цензура, фактично. В Україні ці явища набули найбільшого поширення на початку 2000-х, коли в адміністрації президента Кучми працював сумно відомий Віктор Медведчук. Власне, він і започаткував розсилку телеканалам, провідним редакторам цих «темників», де було акцент зроблено на Кучмі, на Медведчукові, на СДПУ(о). І знову ж таки, зменшення акцентів на опозиційних силах, протидії владі і так далі.
Це було проблемою тоді. Проти цього журналісти досить сильно заявляли свої протести. Але ж ми розуміємо, що суспільство початку 2000 -х — це історія з власниками телеканалів, які належали олігархам і так далі. Тому часто ці темники застосовані на практиці. Проти цього власне виступали журналісти, були і парламентські слухання, були і протести журналістів проти цього.
Після Помаранчевої революції ситуація змінилася, такі відверті «темники» відійшли в минуле. Було намагання повернутися при Януковичу до цієї практики, але вже не так масштабно. Він використовував трошки інші методи в обмеженні свободи слова, тиску на журналістів, просто купуючи, умовно кажучи, або беручи під контроль телеканали і найбільші медіа, які були в Україні.
– У чому небезпека темників?
– Очевидно, що це не є мова про якусь свободу слова, не є мова про незалежне медіа, коли держава диктує, що їм писати, що не писати. Тобто суспільство не отримує об'єктивну картинку, об'єктивну інформацію, а формується фактично одна лінія партії, президента, кого завгодно. І це, звичайно, не про демократію, це про диктатури, тоталітаризм і все, проти чого борються українці. Починаючи із Помаранчевої революції, далі Революція Гідності, далі російсько-українська війна – це, зокрема, і про свободу слова, і про те, щоб не було таких ганебних явищ в Україні.
– Що робити журналісту, який отримав темник «згори»?
- Давайте розберемося, в кого який «верх». Чому? Тому що, коли ми говоримо про «темники» в історичній перспективі, це були державні «темники», які надсилалися з адміністрації Президента, і приватні телеканали мали їх дотримуватися, тому що був тиск держави на власників цих телеканалів або інший спосіб. Якщо ми говоримо про таку історію, яка зараз нібито теж у нас на слуху, скажімо так, то, звичайно, тут треба виносити це на загал. Тобто перший крок – це оприлюднення цих негативних фактів, доведення, що це дійсно є так, і вже реакція суспільства, правоохоронних органів має бути і так далі.
Але давайте говорити відверто, часто зустрічаємося те, що можливо не можна називати «темниками», але такою редакційною політикою, коли власники, які перебувають під впливом тих чи інших політичних, фінансових сил, груп теж нав'язують певну політику журналісту, якому ставлять завдання так писати або не так писати, це вже відносини в редакції, знову ж таки. Тобто це не державна політика, це політика власника.
Якщо ми говоримо про приватні медіа, то це може бути теж цензура, тиск, «темники», коли власник або редактор вимагає від журналіста висвітлення тої чи іншої точки зору, ставить певні акценти, правильні наголоси і так далі. І це теж, по суті, «темники». В Інституті масової інформації, наприклад, коли ми моніторимо медіа, то дивимося, чи є редакційна політика у медіа, і чи вона відповідає стандартам, чи журналісти є незалежними у своїй роботі. Чи не нав'язують власники свої акценти: кого висвітлювати, кого не висвітлювати, кого запрошувати спікерами і так далі.
Знову ж таки, якщо є такі факти, то журналістам треба їх оприлюднювати, розбиратися зі своєю редакцією. Таких скандалів було багато. Згадайте «1+1», коли редакція протестувала тоді проти політики керівництва.
Якщо журналіст погоджується працювати в таких умовах, ми розуміємо, куди ми йдемо. І є медіа, які роками працюють на одну політичну силу. І коли ми туди йдемо, то ми розуміємо, що ми будемо грати по цих правилах гри. Тоді про що тут говорити? Ми погоджуємося на це.
Якщо ж ми не погоджуємося на це, ви в редакції «піднімаєте бучу» і говорите, що ми так не хочемо працювати. Бувають різні моменти, десь затискають гайки, особливо перед виборами. Ми бачимо ці історії. Коли у нас міжвиборчий період, то легша політика примусу. Але це вже вибір кожного журналіста. І, скажімо так, медійне середовище прекрасно розуміє, хто на чиєму боці грає. І по чернігівських медіа це так само дуже добре видно, коли ми дивимося медійні теми, які подаються з того чи іншого ракурсу. Як та чи інша подія обговорюється, запрошуються одні спікери, а інших не запрошують, або подають в негативному світлі.
На жаль, ці факти мають місце. І незалежних таких медіа, які би в Чернігівській області дотримувалися всіх стандартів та балансу, на жаль, не так багато.
Автори: Арсен Чепурний, Дмитро Фальчевський
