Уже сім років Микола Григорович Заріцкий із Риботина виховує сина сам. Дружину і маму в них забрала хвороба. Страшне горе пережити було дуже важко, але мусили вчитися жити далі самі. Змушені були змінити і місце проживання...
Декілька років тому досить часто мені доводилося бачити тата і сина на спортивній пробіжці. Тоді подумалося: «Який же тато молодець: сам підтримує фізичну форму, і хлопчину залучає до спорту». Хто той незнайомець, не знала, видно, що він не з місцевих, але в чоловікові розгледіла досить знайомі риси обличчя...
«Та то рідний брат нашої вчительки Тетяни Григорівни Приходько, переїхав до нас у село, тут живе», - розповіли знайомі. Ну, живе та й живе. І на цьому на моїй цікавості була поставлена крапка. Про його долю нічогісінько не відала. І лише згодом дізналася, що чоловік сам виховує дитину. Він - батько-одинак.
День батька, який маємо на листку календаря 16 червня, і спонукав завітати до сім’ї, де тато сам виховує неповнолітню дитину. Доходжу до двору Миколи Заріцкого, бачу: квіти біля паркану насаджені. Відчиняю хвіртку - дбайливо доглянута садиба, не скажеш, що тут немає жіночої руки: скрізь порядочок. А ось і сам господар, з посмішкою на вустах, привітний.
Микола Григорович – не з місцевих, родом із Конятина, виріс у багатодітній родині. Своє професійне життя пов’язав із військовою справою. Свого часу строкову службу проходив у прикордонних військах у Молдові, певний час працював у правоохоронних органах у Коропі, а потім - служба на кордоні. І як прикордонник свій шлях розпочав у ВПС «Вороб‘ївка», що на Новгород-Сіверщині, а потім - служба у відділі прикордонної служби «Добрянка», що на Ріпкінщині.
Саме служба поєднала дві долі. У Вороб‘ївці чоловік і зустрів свою Ірину. Вона теж прикордонницею була. В обох це був другий шлюб, в обох були діти від першого шлюбу. Та сімейне щастя Миколи та Ірини було дуже коротким. Лишень вісім років судилося побути разом. І біда. У дружини стався інсульт. Сто три дні Ірина була в комі. Микола біля неї. За її життя боролися лікарі столичного шпиталю, але... Жінці було лише сорок чотири роки.
- Вадима на той час я відправив у Риботин. Ним опікувалася моя сестра Таня, спасибі їй, і коли я був біля дружини, і потім: мені ще потрібно було три місяці дослужити до вислуги, - розповідає Микола. - Мені пропонували лишитися на службі далі, та я відмовився. У мене ж мала дитина. Вадиму, коли не стало його мами, було лише сім років. Залишив службу. Переїхав до Риботина. Тут, у цій хаті, де ми зараз із сином, жили мої батьки. Немає вже і батьків на цьому світі.
У житті Миколи то був якийсь важкий період, у якому - втрата за втратою: у 2017-му оплакав дружину, наступного року похоронили батька, а у дев’ятнадцятому – провели в останню путь і маму.
- Як справляєтеся самі з усім? На вас же і чоловіча робота, і жіноча, і виховання сина?
- Спочатку було непросто, дуже непросто, але з часом звикли, якось справляємося, - відповів тато-одинак. - На мені город, господарство: кури, бройлери, качки, було і поросятко. На Вадимові – повністю хата, я у хатні клопоти навіть не втручаюся. Словом, обов’язки у нас поділені. А Вадим – великий помічник уже для мене.
- А городу, мабуть, чимало?
- Біля хати двадцять соток. Половину - під город пустили, а на решті сад посадили. Він уже навіть плодоносить. Яблука, груші, персики, сливи, черешні...
- А з урожаєм що робите? Хто вам консервує?
- Сам. Навчився. Інтернет допомагає, - посміхаючись, відповів Микола. – Раніше я і поняття не мав про ту консервацію, а зараз нічого, справляюся, правда, занадто складного, салатів там різних, не закриваю.
Провів Микола й екскурсію своїм садом-городом. Відверто: вражена. На городі – ні зілиночки.
- Бачу, у вас уже й огірочки пнуться вгору, цвіт пустили.
- А це в нас тепличка тут. Розсаду сам вирощую, - каже господар.
Сад величезний - доглянутий. На клумбах красуються квіти... Це треба дуже любити землю і працю на ній, аби так дбайливо за всім слідкувати, руки докладати. Щодня.
- Те, що ви гарний господар, переконалася на всі сто. А тато ви дуже строгий? – запитую в чоловіка.
- Та, буває, трішки і гримаю, - посміхаючись, відповів тато
- Та, ні, не строгий тато, - заперечив Вадим.
Хлопчина він дуже скромний, не балакучий. Цієї весни закінчив вісім класів. Старається вчитися, але, каже, математика важко дається. Залюблений у футбол. З хлопцями часто ганяє м’яча. А ось легкою атлетикою займався всерйоз. Декілька років їздив на тренування в Короп до Володимира Лучка, але цього року щось закинув біг, - каже тато і дістає синові нагороди: чималу в’язку медалей різного гатунку. Вадим – призер легкоатлетичних стартів не тільки районного рівня. Його дистанція – шістдесят метрів.
Про майбутню професію Вадим всерйоз ще не задумувався, але в тата є мрія. Хоче, аби син пішов стежкою тата і мами, став прикордонником, став захисником. До речі, Вадимова старша сестра по маминій лінії теж обрала військову дорогу в житті.
Прикордонна служба - це поки що просто татова мрія, як буде далі, життя покаже.
Джерело: "Нові горизонти", авторка Людмила ВЛАСКО
"Час Чернігівський" писав про таке:
