27 лютого минуло 2 роки, відколи ця фраза з аматорського відео, яке зняв того дня 52-річний місцевий житель Юрій Івасенко, стала частиною історії Корюківки.
Того дня натовп (більш ніж сто людей) неозброєних жителів міста не пустив російські танки. Тоді ж почули оцей самий короткий коментар: "Танки їдуть заднім ходом!"
— Я не мастак красиво говорити, — пояснював згодом Юрій Іванович. Про «задній хід», мовляв, вийшло саме собою — він перевізник із багаторічним стажем. А щоб було зрозуміло, де все відбувалося, додав: «Корюківська громада не пустила танки в місто».
Юрій Івасенко
...27-го вранці колона ворожої бойової техні- ки рухалася до нього з боку Наумівки (туди вони заїхали 26 лютого). Про це в соцмережах написав начальник місцевого пожежно-рятувального загону. Дізнавшись, що в місто сунуть рашисти, корюківчани вирушили їм назустріч. Були і чоловіки, і жінки. Хтось — пішки, хтось — велосипедом. Ніхто і нікого не збирав — кожен вирішував сам. Юрій Івасенко був одним із них.
Люди стали на дорозі стіною, і колона окупантів зупинилася. Юрій був зі своїм приятелем Валерієм Мисником. У колоні їхало 7 танків.
Ніхто не відступив, навіть коли на броні з’явилися окупанти зі зброєю. Навпаки — кричали їм, щоб забиралися геть з нашої землі.
— Дехто запитував: «Навіщо ви прийшли? Навіщо вбиваєте нас? Ми ж однієї віри».
«Церкви різні», — відповідали окупанти. А здебільшого мовчали.
Автомат, який спочатку один із бурятів поклав на броню, після звернення наших поліцейських прибрали в танк.
Потім із одного з танків попросили каністру води. Мовляв, перегрівся двигун. Люди набрали і передали — аби тільки швидше їх випровадити.
А керівництво нашої громади у цей час вело перемовини з їхніми командирами. Одного ми бачили: замурзаний, у гумових чоботях, — згадує Валерій Михайлович.
Протистояння тривало більш ніж дві години, а якщо враховувати, що корюківчани почали сходитися ще до прибуття колони, то навіть довше:
— Танки поїхали «заднім ходом» близько першої дня. Деякий час люди йшли слідом за ними — як за труною з покійником, — додає Валерій Мисник. Він — афганець. Зараз працює водієм.
Скрін із відео
Запитую, чому він особисто пішов назустріч небезпеці.
— Це було підсвідомо. За велінням душі. І, думаю, в інших — так само. Про небезпеку тоді ніхто не думав — усім хотілося зупинити ворога, не пустити його в наше місто. Люди були налаштовані дуже патріотично. Про це не тільки відео — кіно для нащадків треба знімати.
— Знімав, щоб підтримати сина, який на той час перебував під обстрілами в Києві, — пояснював Юрій Івасенко. — Ролик відправив йому одразу. Потім ще й другові надіслав.
Хтось із них виклав відео в Інтернет. Звідти воно потрапило на телебачення. Після цього телефон Юрія Івановича не замовкав — багато дзвінків було від зовсім незнайомих людей: цивільні дякували за моральну підтримку, військовослужбовці — за підняття бойового духу.
Після оприлюднення відео фраза Юрія Івасенка стала символом незламності корюківчан.
— У місті її підхопили ще й тому, що дуже поважають Юрія Івановича. Він — із тих, хто не мовчить, коли бачить несправедливість. І не ховається за спинами інших, — пояснює депутат міської ради Наталія Колобашкіна.
— А після звільнення Чернігівщини з’явилася ідея відтворити цей вислів на футболках, — згадує директор Корюківського молодіжного центру «КУБ» Володимир Онищук. — Втілити ідею в життя — починаючи з розробки дизайну — допомогла відома чернігівська волонтерка Тетяна Романова.
У мирний час мало не все місто носило футболки з написом «Я люблю Корюківку». На «воєнному» принті до знаменитої фрази про «задній хід» і зображення танка вирішили додати кулак — символ спротиву ворогу і незламного духу українців. А під ними — ще один напис: щоб була прив’язка до міста:
— Пропонували різні варіанти: «Це — Корюківка, орче!», «Це — Корюківка, москалю!» тощо. У результаті залишили найбільш лаконічний — просто «Це — Корюківка!», — продовжує Володимир.
Першу таку футболку презентували Юрію Івасенку. Потім їх дарували гостям міста — Анка Фельдгузен (посол Німеччини в Україні 2019- 2023 рр.) свою наділа зразу. Також футболки з написами продавали в торговому домі «Станіславський». Попит — дарма, що ціна була 300 гривень, — значно перевищував пропозицію. Перша партія — 50 штук — розлетілася вмить. 9 тисяч гривень із вирученої суми перерахували на ЗСУ. І роблять це до сьогодні.
Анка Фельдгузен, посол Німеччини в Україні, у фірмовій футболці
Згодом такий самий принт з’явився і на екоторбинках. А віднедавна в Корюківці можна купити ще й пряники з написом «Танки їдуть заднім ходом!».
— Почала випікати на замовлення «КУБу», — розказує відома в місті майстриня з виготовлення солодощів Світлана Кугук. — Спершу були медово-імбирні. Потім замість меду (через те що в деяких покупців на нього алергія) я почала використовувати перепалений цукор — за старовинним рецептом. Зверху на пряник накладається їстівна картинка з фразою від Юрія Івасенка (її Світлана замовляє відповідно до розміру пряника. —Авт.) — і солодкий патріотичний сувенір готовий.
Із самим Юрієм Івановичем цього разу поспілкуватися не вдалося — зараз його в Корюківці немає. Містяни кажуть, що після звільнення громади від ворога він пішов захищати країну. Служив в інженерно-саперному взводі. Був демобілізований через проблеми зі здоров’ям.
Джерело: ГАРТ, авторка Марія ІСАЧЕНКО,
"Час Чернігівський" писав про таке: Хроніки вторгнення 28 лютого 2022 року: полонені росіяни та обстріл передмість Чернігова касетними снарядами
