Сураж: найпівнічніший та найбідніший повітовий центр Чернігівської губернії

04 ВЕРЕСНЯ 2023, 16:21

2596

Сураж

Серед міст української Стародубщини, вкрадених росією у минулому столітті окремо стоїть місто Сураж, яке було повітовим центром однойменного повіту Чернігівської губернії.

Його особливими рисами є певна віддаленість від інших стародубських міст і через це значна депресивність, яка почала проявлятися ще у часи Російської імперії. Та і у національному складі населення є відмінності: Сураж та прилеглі до нього поселення більше заселені білорусами. На відміну від інших територій Стародубщини, де переважали етнічні українці та старообрядці – вихідці з центральних регіонів росії. Отже, про історію міста Суража і поговоримо сьогодні.

Як виникло місто

Перші поселення на території сучасного Суража виникли, за даними археологів, в період IX-X століть. Заселені вони були представниками давнього східнослов’янського племені радимичів. Серед знахідок науковців, що підтверджують давність поселення – віднайдені залишки городища радимичів, зразки побутових речей та кераміки.

Сам Сураж виник у вигляді села Суражичі, яке вперше згадується під 1618 роком у історичному документі «Нарис міста Чернігова та його області у давній та новий час». Село розташовувалося на березі річки Іпуть, а його жителі були приписані до місцевого чавунного заводу. Під владою українських козацьких гетьманів Суражичі належали до володінь Мглинської ратуші.

Повітовий центр Чернігівської губернії

А у другій половині наступного століття відбулася адміністративно-територіальна реформа російської імператриці Катерини II, якою було ліквідовано козацький полково-сотенний устрій на українських землях. Замість полків та сотень утворюються намісництва, а пізніше губернії – все відповідно до загальноімперських стандартів.

У 1781 року село Суражичі було перетворене у місто під назвою Сураж, яке увійшло до складу новоствореного Новгород-Сіверського намісництва. Трохи згодом, у 1797 році Сураж увійшов до складу Малоросійської губернії, а у 1802 році – Чернігівської. Через рік після цього він отримав статус повітового міста та став центром однойменного повіту Чернігівської губернії. До складу повіту увійшли 15 волостей, він був найпівнічнішим у губернії та мав 150 тисяч населення.

Забитість та бідність – характерні риси Суража у XIX столітті

На відміну від ряду інших міст Стародубщини, що характеризувалися бурхливим економічним розвитком протягом XIX століття, Сураж весь час залишався у цьому плані проблемним. Він не мав економічних преференцій, на відміну від населених старообрядцями Клинців та Новозибкова, через нього не пролягала гілка Поліської залізниці, як через Почеп. Тому він ледве животів. Недарма у «Географічно-статистичному словнику Російської імперії», виданому у 1873 році під редакцією Семенова, відзначалося, що Сураж належить до найбідніших міст Чернігівської губернії та не має ніякого значення у торгівельному та промисловому вимірі.

У 1867 році чисельність населення міста складала лише 3850 осіб, з яких: купців – 70, міщан – 3049 та селян – 263 особи. Нараховувалася одна православна церква та два єврейських молитовних будинки. Тільки у 80-х роках XIX століття у Суражі з’являються перші кам’яні будівлі, якими стали казначейство, міське училище та …в’язниця.

Протягом всього XIX століття Сураж лишався провінційним повітовим захолустям, у якому більш-менш стабільний дохід мали тільки чиновники та купці. Незадовільною була ситуація і з загальною освіченістю населення. Хоча у 1833 році відкрито повітове училище, число його учнів складало лише 32; ще менше учнів мало відкрите у 1839 році парафіяльне училище – 18. Станом на 1860 рік у Суразькому повіті налічувалося лише 5 шкіл з 11 вчителями та 165 учнями.

Цікаво, що у 1886 році місцеве земське зібрання розглядало доповідь щодо стану народної освіти на території повіту. У доповіді було відзначено, що для підтримки сільських шкіл першочергово треба виділити хоча б 2000 рублів. Земська комісія пропонувала звернутися за допомогою у зборі цієї суми до представників місцевого дворянства, купецтва та міщанства як найбільш заможних прошарків населення. Загалом представники земства визнавали, що стан шкіл на території повіту є жахливим, навчальних посібників обмаль, у деяких школах у якості вчителів працюють освічені селяни або відставні солдати, у інших же викладають церковні дячки, а у деяких місцях селяни взагалі змушені наймати вчителів за свій кошт. Але побажанням земства не вдалося збутися через банальну скупість та жадібність місцевих дворян, купців та міщан, які не виділили на цю благородну справу ні копійки. Тому вже у березні 1887 року земство було змушене відмовитися від збору коштів та самої ідеї покращення шкільної освіти, скасувавши свою попередню постанову.

Збереглася цікава довідка Суразької земської управи від 1873 року, у якій відзначається, що шкільним навчанням було охоплено лише 8,6% всіх дітей шкільного віку у повіті. Тим не менш, з часом ситуація з навчанням почала покращуватися, але тільки для представників привілейованих станів (переважно дворяни, чиновники та купці). У 1879 році у Суражі відкривається жіноча прогімназія, у якій навчалася 21 дівчинка із заможних родин, тоді ж повітове училище було переформатоване у чотирикласне початкове. До останнього приймали дітей у віці від 10 до 13 років. У 1909 році у місті почала роботу учительська семінарія зі 130 учнями, перший випуск якої відбувся у 1913 році. Характерними є цитати з протоколів засідань земства у 90-х роках XIX століття, що яскраво показують загальний стан народної освіти у Суразькому повіті та ставлення до цього тодішньої влади: «Надобности в особых курсах для учителей не встречается»; «А составлению бумаг деловых, право, лучше и не учить вовсе крестьянских школьников, потому что от этого, кроме вреда, ничего нужного ожидать нельзя».

Ситуація з промисловістю

Промислових підприємств як таких у Суражі не існувало аж до 90-х років XIX століття. Тільки у 1894 році місцевий заможний купець Яків Лов’янов, який до цього заробив свій капітал на різноманітних спекуляціях, відкрив у місті перше підприємство –паперову фабрику. Благо, доступної та дешевої робочої сили у повіті вистачало – працівниками фабрики ставали представники міської бідноти та безземельні селяни з навколишніх сіл. Підприємство Лов’янова виробляло приблизно 100-120 пудів картону на рік. У 1916 році «Товариство Суразькоїпаперово-картонної фабрики Я. Г. Лов’янова» було перетворене у акціонерне товариство«Суразьких паперових та картонних фабрик».

Окрім підприємства Лов’янова у Суражі діяли тільки кілька невеликих кустарних підприємств з переробки сільськогосподарської продукції та дрібних майстерень з виготовлення взуття, одягу, обробки шкір тощо.

Як Сураж потрапив під російську владу

Враховуючи бідність та забитість населення Суразького повіту, більшовицька пропаганда мала серед нього помітний успіх. Більшовицькі організації починаючи від лютого 1917 року впливали на життя повіту, і його територія стала базою для формування червоних збройних формувань Миколи Щорса, штаб якого на межі 1918-1919 років розташовувався на залізничній станції Унеча, що входила до складу Суразького повіту.

У 1919 році Сураж було передано до складу Гомельської губернії РРФСР, а у 1921 році взагалі позбавлено статусу повітового центру – його перенесено до Клинців. У 1926 році місто увійшло до складу Брянської губернії, а через три роки отримало статус районного центру.

Під час існування СРСР населення міста поступово збільшувалося, було збудовано декілька промислових підприємств. Станом на 2021 рік населення Суража складає трохи більше 11 тисяч осіб, а головним бюджетоутворюючим підприємством до цього часу продовжує залишатися колишня паперово-картонна фабрика Лов’янова, яка зараз носить назву АТ «Пролетарій».

Загалом, соціально-економічна картина Суразького району виглядає так собі, власне тут не надто багато чого змінилося з часів Російської імперії.

Архітектурні пам’ятки Суража та району

У центральній частині міста до наших днів збереглися будівлі, зведені на межі XIX-XX століть. Своєрідною родзинкою Суража є зведена у 1907 році каплиця-усипальниця, яку було споруджено на замовлення місцевого дворянина Івана Ісаєва на честь його померлої дружини Олени. Втім, місцеві жителі чомусь пов’язують цю пам’ятку з ім’ям більш відомої місцевої дворянської родини Іскрицьких. Зараз каплиця відреставрована, вона використовується для церковних служб.

У 10 км від Суражу розташоване село Ляличі, де міститься ще одна відома пам’ятка архітектури – маєток графа Петра Завадовського (українця за походженням) кінця XVIII століття, від якого збереглися частина палацу та церква святої Катерини, споруджені за проєктом італійського архітектора Джакомо Кваренгі.

А у селі Далісичі збереглася дерев’яна садиба вже згаданих дворян Іскрицьких, що була зведена у другій половині XIX століття у стилі пізнього класицизму. Садиба складається із будинка, двох флігелів та фруктового саду.

Ряд храмів, що мають виражений український архітектурний вплив, збереглися у селах Суразького району. Це Покровська церква у селі Високоселище, церква святого Василія Великого у селі Душатин, Успенська церква у селі Далісичі та низка інших.

Всі наведені вище факти свідчать про давній культурний зв’язок цих територій з українськими землями, який треба відновлювати шляхом активної роботи України із місцевим населенням.

Автор: Андрій Подвербний

"Час Чернігівський" писав про таке: