8 березня свою соту весну зустріла жителька Припутнів Євдокія Василівна Зініч. На святі у доброму настрої ювілярка радо зустрічала гостей та приймала вітання, повідомляє видання «Трудова Слава».
Дивлячись на цю життєрадісну, привітну жінку, важко повірити, що за плечима Євдокії Зініч вже сотня прожитих літ. Та й сама ювілярка теж не йме віри своєму паспортному віку.
Каже: таки роки даються взнаки. Ще два роки тому бігала на городі, а тепер у хаті.
– Три роки тому бабуся доглядала свою 93-річну сестру Шуру, – додає внучка Алла. – вона теж все життя у колгоспі працювала.
І хоча, як більшість у її роки, погано чує і бачить, сама жінка дає собі раду. Буває, співає пісні, гостей у день народження зустріла теж співаючи. За 100 років пані Євдокія пройшла нелегкий шлях, бо на її долю випали тяжкі випробування.
Вона народилася у звичайній селянській сім’ї. Була другою дитиною в родині, де вже підростав дворічний старший брат, а через декілька років народилися ще дві сестрички. Працювати доводилося змалку. Батько косу нагострить, і маленька Євдокія йшла з дорослими жінками косити: і на болоті, і на полі, і на Удаї. А восени волами землю орала. У 8 років піч топила та їсти готувала.
Ювілярка розповідає, коли почали розкуркулювати працьовитих господарів, її батько втік аж до москви, де переховувався у монастирі. Додому повернувся через 7 років. Мамі теж довелося ховатися і залишити на деякий час малих дітей.
Лихі часи: було і голодно, і холодно.
– Братик вносив у хату соломи, ми запалювали її та так взимку і грілися, бо у хаті дуже холодно було, – зі сльозами на очах згадує жінка.
Та час йшов, виросли діти. Закінчивши 5 класів, юна Євдокія поїхала до столиці вчитися на швачку, там працювала на фабриці. Коли почалася Друга світова війна повернулася на малу батьківщину, до рідних місць.
Німці хотіли Євдокію та її сестру Шуру відвезти потягом у Німеччину, але дівчині вдалося з нього зістрибнути у Прилуках і прийти пішки додому. Проте Шуру таки доправили до Німеччині.
Євдокія Зініч працювала у місцевому колгоспі різноробочою, якому віддала багато десятків років, доки не пішла на заслужений відпочинок. Була надзвичайно працьовитою. На її тендітних плечах лежала відповідальність за сім’ю, за дім, за господарку. Вийшла заміж за кримчанина Миколу, той виявився людиною творчою, яскравою, подружжя зосталося жити у Припутнях. Жили у мирі та злагоді.
– Чоловік художником був, ікони та картини малював. Ось подивіться, ця велика картина, що висить на стіні – то його робота. – показує Євдокія Василівна на «Трьох богатирів», які чудово скопійовані з відомого шедевру Васнєцова.
Пара виростила трьох дітей. Під час війни всиновили однорічного Льоню, в якого померла мама, потім народилися ще двоє синів – Михайло та Володимир.
Також пані Євдокія – бабуся 4 онуків та прабабуся 5 правнуків. Все життя трудилася – і вдома, і в колгоспі. Навіть коли розміняла дев’ятий десяток, теж не сиділа склавши рук.
Нині Євдокія Василівна проживає із 68-річним сином Володимиром, двох інших дітей поховала. У засвітах і чоловік Микола Микитович. Але ювілярка не почувається самотньою, бо з нею онучка Алла.
– Це моя бджілка, – так каже Євдокія Василівна про рідну кровинку. Вона з родиною теж живе у Припутнях і щодня навідується до бабусі.
З мамою приходить на гостини до прабабусі і 4-річний Єгор. Хоча інші внуки та правнуки живуть далеко – вони теж телефонують та цікавляться як там бабуся. З Києва щомісяця приїжджає онучка Світлана. А вона щиро молиться за дітей, переживає й за внучку Олену, котра з родиною живе у Запоріжжі, працює хірургом, кандидат медичних наук. Приходить до Євдокії і соціальна працівниця Світлана.
– Живу стільки років, бо постійно трудилася, тож Бог мені й віку подарував, – переконана жінка і тішиться кожним прожитим днем.
Рідним Євдокія Зініч пообіцяла: завдяки їх опіці та турботі доживе і до 105-річчя.
"Час Чернігівський" писав про ювілярів:
