Першими бачать з вікон автобусів наші хлопці, повертаючись з полону, трьох сестричок з Нових Яриловичів: 10-річних двійнят Дарину та Арину ЖОЛОБЕЦЬКИХ та дев’ятирічну Богдану Бойченко.
У четвер-п’ятницю, 5 та 6 березня, відбувся обмін полонених. Міняли 500 на 500. Нові Яриловичі — перше село на трасі додому. За п’ять кілометрів від кордону.
Жінки різного віку чекають автобуси, стоячи на узбіччі. При в’їзді в село з боку кордону з Білоруссю. У кожної в руках прапор. Або він накинутий на плечі, як шаль. У більшості жовто-блакитні. У дівчат яскраві прапори бойових бригад.
— Де такі гарні знамена дістали?
— Військові подарували, — Марина БОЙЧЕНКО, мати дівчат, повертає до себе спиною Дарину, читає напис. — Оцей десантно-штурмової бригади. На Богдані іншої частини. На Арині з багатьма підписами військових. Родичі, знайомі, які воюють, передали для дівчат.
— Якось ми втрьох каталися тут на роликах. І в цей час автобуси їхали, — розказує, як було, Арина. — Ми їм помахали.
— А вони нам сигналили, — продовжує Дарина. — Ще ніхто на трасі не зустрічав, тільки ми.
— Прибігли, розказують, як усе було, — згадує Марина. — Сказали, що їм треба прапори. Бо вони будуть зустрічати військових з полону.
— Онучки почали зустрічати полонених першими в Яриловичах. Самі вийшли і стали. Тоді з ще маленькими прапорцями. Молодці, — тримає в руках такі ж Людмила ЖОЛОБЕЦЬКА, бабуся дівчат. — А за ними і всі ми. Бабуся Валя, сусідка, на них спершу кричала, а тепер з найбільшим прапором стоїть.
— Ну так, кричала. Щоб по трасі не бігали, — заплуталась у полотнищі Валентина КОРШАК. Вітер трохи розгулявся.
Валентина Коршак
Чоловіки воюють
Чоловік Марини, батько всіх трьох дівчат, на війні.
— Мабуть, нема тут жодної сім’ї, щоб хтось не воював, — переглядаються жінки.
У Валентини Коршак — онук Вова. З 2017 року. Зараз йому 28. У Галини ПОНОМАРЕНКО — племінник і син. У Катерини СМАЛЬ — похресник. В Ольги ТАНКЕВИЧ — зять. А Тетяна ШАБОВТА сподівається, що в одному з автобусів повернеться її родич.
— Двоюрідний материн брат. Ми не знаємо, чи він у полоні. Пропав безвісти. Він з Дніпропетровської області.
24-річний двоюрідний брат Тетяни воює.
Два молоді хлопці-військові з Нових Яриловичів пропали безвісти. Дмитро Волков і Євген Колесник.
Коли запитала жінок: «А ваші теж там?», майже кожна відповідала: «Слава Богу, ні. Воює».
Нам би лавочки сюди
— Там далі — люди з Яриловичів, з Добрянки. У центрі зустрічають. А в нас кажуть: «на трасі» .
У Катерини Смаль сьогодні були поминки. 40 днів по сестрі.
— Пом’янули сестричку з сусідами, і сюди, — тримає держалко прапора Катерина.
Усі сусіди, живуть понад трасою.
— Завжди всі разом стоїмо, — киває Валентина Коршак. — Було більше, коли дачники тут жили. На зиму в місто повиїжджали.
— Звідки дізнаєтесь, що час виходити зустрічати?
— А мобілка для чого? Та й у вікно ж видно.
— Якщо движняк на трасі, скоро будуть. У нас тут майже ніхто вже не їздить. Кордон закритий. А коли обмін, машин багато. Автобуси і машини поїхали в бік кордону — буде обмін, — пояснюють гуртом. — Звідти «швидкі» з пораненими першими проїжджають.
— Найдовше чекали, як об 11-й ночі хлопців привезли, — згадує Людмила Жолобецька. — Вийшли ми о 15.00. Тоді сказали, що будуть о 19.00 Потім — о 21.00. І врешті о 23.00 тільки проїхали. А ми ж повиходили, то мали зустріти.
А буває, чекаємо зрання, а їдуть годині о п’ятій вечора.
— Нам би ще лавочки сюди хто поробив, — зауважує Катерина Смаль. — Щоб і присісти іноді можна було.
— Ми до тієї лавки, що під двором, доставляли услончики, стільчики. З дворів виносили. І чекали, — згадують.
— Дуже змерзли?
— Це влітку було, — підказує Галина Пономаренко. — Холодно було попереднього разу. Градусів десять морозу. Але ми всі в бурках стояли. Ходили туди-сюди.
Проїжджають легкові автомобілі, сигналять. Дівчата всім махають руками, прапорами. І жінки.
— І дівчата вночі стояли?
— Засмутилися, що пропустили. Якраз були на відпочинку, — посміхається Марина. — На Голубих озерах, з ночівлею.
Тетяна Шабовта і Катерина Смаль
Вони плачуть, і ми плачемо
Раптом усі стрепенулися, розгорнули прапори.
— О, їдуть! — гукають одна одній.
Проїхали гучні машини з мигалками. Шість великих автобусів слідом. Маленькі й дорослі дівчата їм радіють, вітають. Автобуси у відповідь сигналять.
— Встигли роздивитися? — запитую жінок.
— Встигли. Буває, автобуси сповільнюють ходу, — ділиться Ольга Танкевич. — Тоді хлопців добре видно. Сьогодні їхали тихенько.
— І що вони?
— Плачуть, — мокріють очі Галини Пономаренко. — Я ще з першого обміну бачила.
Ольга Танкевич схлипує, ховає хусточку в кишеню.
— Вони плачуть, і ми плачемо, — втирає очі Катерина Смаль. Дістає мобілку: «Алло, Михайловичу? У нас проїхали вже. Зустрічайте». Це Ріпки попередила, щоб виходили. Отаке в нас оповіщення, — пояснює.
— Комусь ми телефонуємо, хтось нам.
— Перед вами Білорусь. Звідти не подзвонять…
— Чого ж, — хмикають жінки. — У багатьох там родичі.
Проїхали. Жінки стоять, ніхто не розходиться.
— Ще чекаємо замикаючих. Броньовики. Поки вони не проїдуть, стоїмо, — пояснюють жінки. — Вони нас уже всіх знають.
Проносяться легкові машини, бібікають.
— Може, супровід, може, родичі, побратими, — знизують плечима жінки.
— Де там наші мальчики вже. Щось забарилися, — вдивляються сусідки в трасу.
— А ось і наші мальчики їдуть, — збадьорились.
Броньовик проїжджає, мигаючи фарами, сигналить жінкам. Потім ще один схожий.
Ну тепер усе. Завтра знову на пост. Жінки прощаються до завтра, ідуть додому.
«Я їх не знав, вони мене не знали. А тепер уже тут всі своїми стали»
На виїзді з Нових Яриловичів до пів сотні зустрічаючих. Тут і жителі Добрянки, сусіднього села, центру громади.
— Ми постійно спізнюємося, — підходить до траси Тетяна МИХАЙЛЕНКО з Добрянки. Дочки Стефанія і Меланія, двійнята, уже розгортають полотно жовто-блакитного прапора. — Сьогодні встигли. Навіть «швидкі» не пропустили.
Обмін — це радісна звістка. Дуже хотіли попасти. Привіз чоловік машиною. Поспішали, щоб підтримати хлопців.
«Швидкі» їдуть першими, везуть поранених і хворих.
— Хлопці нам кивали. Хто міг. А хто й не міг.
З іншого кутка села машиною підвозить дружину, сваху і сусідок Микола Малашенко. На кожен обмін. Поки нема звістки, що автобуси перетнули кордон, чекає в машині. 25-річний онук Влад служить у Києві.
Залунала музика. Сучасні патріотичні пісні українською. З’явилось відчуття свята. Лунає з колонок з машини Юрія КАРПЯКА з Добрянки.
— Коли наші в автобусах проїжджають, гімн України вмикаю, — виходить з авто Юрій. — Будемо приїжджати, стояти, зустрічати, доки останніх не заберемо.
Як було холодно, то і сугрів брав. Чай грів. І коньяк був. Людей пригощав. Я їх не знав, вони мене не знали. А тепер уже тут усі своїми стали.
Торік два бусики наших дітей звідти зустрічали. Кого вивезли під час облоги. Зупинялися на хвилинку.
Юра Карпяк
— Слава Україні, Героям слава! — підбіг до дідової машини п’ятирічний Юра Карпяк. З жовто-блакитним прапорцем. Онук.
— Син Іван приїхав на вихідні. Зустріли дорогою, обнялися. Служить. А була можливість, він теж з нами приїжджав.
— Приходжу зустрічати щоразу. Уже півтора року, — притупує під музику 68-річна Валентина ОРЕЛ. — Перший раз, пам’ятаю, зустрічала отут о 18.00. Ще у 2024 році. Ми були з Танею КОЖЕВНІКОВОЮ.
Тетяна стоїть позаду, з великим прапором. Теж з підписами.
— У нас багато тут хто в гостях уже був.
— Ми живемо поряд, — киває на двори понад трасою Зінаїда МАРКОВА.
Жінки в коротких водонепроникних чобітках.
Утеплилась і Надія БОНДАРЕНКО. У неї бурки з леопардовою оторочкою.
— Правда, гарні? — хизується. — У Горностаївці шили.
— Стараємось щоразу приходити. Зустрічаємо автобуси і проводжаємо, — стоїть поряд 76-річна Олександра ПОНОМАРЕНКО. — Мій син у госпіталі. Був тяжко поранений.
З прикордонним прапором вийшла зустрічати автобуси Наталія Олексієнко. Син прикордонник.
— І моя донька прикордонниця, — стоїть поряд Тетяна ПОЖАРСЬКА. — І син служить.
Прапори є в усіх. У когось — великі полотна на держалках, у когось — менші, «ручні». І надувні кульки.
— Чоловік Вася воює. У Запоріжжі, — накидає на себе прапор Оксана САДУРСЬКА. З написом «Героям слава» і хрестом.
— Племінник Сергій Ткаченко чотири роки тому пропав безвісти, — ділиться болючим Ірина БОНДАР з Нових Яриловичів. — Ще коли в Чернігові був у територіальній обороні. 7 березня я йому телефонувала, а вже ввечері не було зв’язку. І досі не знаємо, чи він у полоні, чи де. 46 років зараз.
Ходимо зустрічати наших хлопців з полону з самого початку. Кидаємо роботу.
Зліва направо Тетяна Олексієнко, Наталія Олексієнко і Тетяна Пожарська
Джерело: Олена ГОБАНОВА. Фото авторки
"Час Чернігівський" писав про таке:
- "Дуже хоче сала": мати дочекалася сина після 21 місяця полону
- У Чернігові зустрічали воїнів з російського полону
- Другий день великого обміну: кого з військових із Чернігівщини вдалося повернути
Ще більше інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":
