Євгенію ШОЛОХ (дівоче прізвище Кирильченко) з села Кархівка Чернігівського району в 1942 році було примусово вивезено на роботу в Німеччину. Тоді воювали з Німеччиною. Тепер з росією. Тоді в Німеччині українці були остарбайтерами. Тепер, у тій же Німеччині, біженцями. І тоді, і тепер, як казала Євгенія Онисимівна, було не голодно й не холодно.
— На Германію не можна ображатися, — каже Євгенія Шолох. — Було не голодно й не холодно.
Працювала по господарству. Господар був добрий до неї. Ну як же бути злим до красивої молодої дівчини. А от господиня була злою. Мабуть, ревнувала до краси та молодості. Заболіла в наймички нога, то німкеня, везучи на город, ниткою ногу обмотувала — перевіряла набряк. Сьогодні 25 сантиметрів, завтра 26, опухає, значить, дівка не бреше. Господар возив у лікарню. Просвітили на рентгені, ліки дали.
У 1945 році повернулася в Україну, у Кархівку, працювала на торфорозробках біля сіл Неданчичі та Мньов.
— Торх різала. З торху пішла в Чернігів до батька, — розповідає. — Батько був кучером. Кур’єром працювала. Увесь Чернігів знала, документи по поштах розносила. Потім мене послали вчитися на шофера. Батько захворів, у лікарні лежав у Пакулі (сусіднє село, яке спокон віку називали Пакуля, а не Пакуль, як тепер. — Авт.). Пожив трохи та й помер. Батько в місті возив начальство, красавец був у мене батько, вуса геройські, баби любили його — куди не поїде, там і ухажорка є. А матка сама. Навесні, правда, городи повиорює — помагав.
Після війни Євгенія Онисимівна вийшла заміж. Чоловіка Петра вже немає років 10. Народила чотирьох дітей. Один син у тюмені (росія), другий в Анисові під Черніговом, одна донька Таня в Кархівці, друга, Ніна Ващенок, з якою живе, теж у Кархівці. Має внуків, правнуків, праправнучку.
Жених був. Поляк Антон Хлєбовський. Хотів забрати з собою
Сухенька, чистенька, у чистому одязі, трошки згорблена сидить Євгенія Шолох на дивані в теплій кухні. 18 квітня їй минуло 100 років. Одним оком не бачить. Але заголовки «Вісника» читає без окулярів. Майже не чує. Перекладач — онучка Люда, її бабуся розуміє прекрасно.
— Місто Штайна (Штайн у Баварії, — Авт.), — згадує Євгенія Онисимівна. — Три роки там була. Корівки доїла — у господарстві вісім корівок, четверо коней, два бики. Сапувала на городі. Що загадували, те й робила. Господар поважав, жалів, а хазяйка була груба. Противна була, сука. Свекруха теж кріпко погана була. Якось взяли мене, до стінки поставили, хотіли побить. Погрубили-погрубили та й пустили.
Їли хорошо. Кормили нас не бєди. Картошку в шкарлупах поставлять на стіл — нас було п’ятеро: французи, українці — і по тарілочках сиру чи такого чогось, щоб мочать. Налупиш картоплі, накидаєш та й наїсися. Чайок давали. Хліб давали на руки, паляничку на тиждень. Як оце в нас (850 грамів-кілограм). Вистачало. Чорний хліб. Празники справляли. Пекли на блясі (бляха — велика, зазвичай чотирикутна, саморобна пательня), різноманітні булочки. Намазували всяким варенням. Смачно було. Взуття давали нам. Не так, як удома босими ходили. Та там і зими майже не було. Одяг давали.
Вихідний був у неділю. Подруги прийдуть гуляти. Або — я жила на горі, а внизу їдальня, як ресторан, для молоді, — спускалася вниз наша шайка. Співали наші дівочки. Та не завжди... Якось одного хлопця повісили, українця. Щось же він зробив. Не людям — державі. Нас запрошували дивитися кару. І я ходила. Жалко чоловіка… Гора така, берези, на березі й підвісили. І казали, що всім нам буде капут. Одна моя подруга сама повісилася, чого, Бог її знає. Прийшла до мене, попрощалася. На яблуні висіла.
— Вам платили гроші чи тільки годував господар?
— Грошей не давав. Годував. Ми задоволені були й тим. Не голодні були, — повторює. — У 1945 році додому повернулася. Карховських багато було в Німеччині. Сусідка Акуленко Уляна. Подруга Маша, інші дівчата.
— Жених був у Німеччині?
— Був. Поляк. Антон Хлєбовський. Хороший хлопець. Разом у господаря робили. Хотів забрати мене до себе. А я додому хотіла. До мами. Своя рідня лучча за чужу. Разом додому їхали. Він вийшов, а мене далі повезли.
— І туди гнали в товарняках, і назад, — доповнює Ніна ВАЩЕНОК, 70-річна донька Євгенії Шолох. — Завантажили в ешелон і поперли.
— Назад мала бути перевірка на благонадійність.
— Казала, що воші перевіряли — і туди, і назад, а на благонадійність — не знаю. Казала, щупали добренно на воші, — сміється Ніна Петрівна.
Привезла тонке голубе плаття, мереживні панталони, білу сорочку
— Їхала мати в Германію з одним сундучком, — каже Ніна Ващенок. — Сундучок, мо’, був з яким дрипйом — майкою, сорочкою та кофтою. З Німеччини трохи привезла вбрання.
Брюки — ніхто не ходив, а вона в них приїхала, ділова така. Наче босячка. Для села та брюки в той час, — сміється. — На голові був берет з пипликом (ніби гудзичком). Голубе плаття привезла. Пошите, як і в нас шили, тканина бугриками, ніби пресована. Шовкова. І ніби блискітки по ній. І ще круживце по ній. Шерстяне плаття привезла. Сорочку білу на бретельках. Штани самошиті, натільні коленкорові (коленкор — тонка бавовняна тканина), вибиті (мереживні) по боках, як германці носили. Я ще їх бачила у скрині, мабуть, згоріли або десь у шуплатті (ще до війни, до 2022 року, у родини Шолох-Ващенок згоріла хата).
Сукню вовняну вона мені перешила, коли я малою була. Тонка, як хустки бувають, яскравого кольору. Довго мама вагалася, не хотіла плаття нівечити. Жалко їй було глумить, перешивать, але я ж таки настояла — перешила. Воно таке красиве — а нічого ні в кого тоді не було, бідність кругом.
Був ще піджак у неї. Коли приїхала, родич їй пошив піджак товстенний (не знаю, де сукно роздобули, може, з Німеччини відріз привезла). Степан пошив, її сестра за цим Степаном була. Він приталений, у плечах вузесенький. Отака в неї фігура була. Що там їли вони... — жаліє. — Брукву. Картоплю. Смальцю грамочку давали. Зарплату ж не отримувала. Даром працювала вона.
— Підтримувала з іншими кархівськими остарбайтерами стосунки?
— Ні. Ніхто нічого, не тільки моя мати. Навіть не згадували. Лишили все в минулому. Хоча мати, наприклад, мови знала. І польську трохи, і німецькою розуміла, шевердекала. Мені в школі допомагала з німецькою.
Працювала на фермі біля корів, телят. Зробили операцію, і вона стала інвалідом. Викинули матку з перев’язкою труб — плід завмер всередині, п’ята дитина.
Жила родинними клопотами. Батько мій був моряком на підводному човні. Його контузило, у підводний човен торпедна міна попала. Був учасником бойових дій, отримував гроші за це — так, напевно ж, не в корчах ховався. У колгоспі на конюшні конюхом робив.
У 1993 році дали 400 марок від Німеччини
— Тихенько жила, — продовжує розповідь про матір. — Згадали про неї, коли марки треба було отримувати. У 1993 році виплату дали від Німеччини — 400 марок.
600 марок давали тим, хто був у концтаборі — сусід наш там був, Семен Сидоренко. А решті — по 400 марок. У той час це добрі гроші були. Отримали з радістю, бо їх тоді не було взагалі. Матері й батьку купили валянки, велосипед. А то брату трохи дали, мені 20 марок дали, так і розійшлися вони.
— Не шукали вас німецькі господарі, на яких мати працювала?
— Ні. А от мати хазяїна здумляла — ловкий був. А про хазяйку казала: «Щоб вона здохла». Та ніхто нікого не шукав. Кого шукати, якщо батькова рідна сестра, Тетяна Шолох, яку теж вивезли в Німеччину, пропала там. Чи жива вона, чи ні. Було одне фото, на якому вона з французом у Німеччині, та й те пропало. Якби була жива, поцікавилася б, як тут брати та сестри.
Онук Максим Федорченко досі в полоні, забрали з ЧАЕС
— Онучок в полоні, не знаємо що і як, — плаче Ніна Петрівна. — Моєї доньки Валентини, що в Ізраїлі, синок. Максим Федорченко. Я думала, що й живого немає, а тоді побачила фотографію — по пояс роздягнений. Який він худюсенький, синющий увесь. Дочка шукала його. Знайшла хлопців з Киїнки. У лютому минулого року, як росіяни захопили ЧАЕС, він там був. У спецназі. Їм сказали: «Не стріляти». Наказали здати зброю. Їх здали, — плаче. — Душа болить. Високий, худий. Боксер. Виколов густим, чорним обладунки лицарські на руці й на боку. Подивилася на фотографії, доспіхи не чорні, а сиві наче. Мо’, заставляли цеглою терти. За внуком плачу. Якби я була здорова, я б поїхала в росію, я б його знайшла. У нього донечка народилася і померла без нього, півтора місяця дитя прожило. Синок — не було чотирьох років, як Максима забрали, — перший рік, як запитували: «Де тато?», казав: «Нема тата». А це запитаєш, втікає, мовчить. У Славутичі вони живуть. Максим, бідний, робив-робив, купив трикімнатну квартиру і забрали його, не встиг і пожити.
Секрет довголіття: бути байдужою
— Що треба робити, щоб дожити до 100 років?
— Бути байдужою, — знає секрет довголіття Ніна Ващенок. — До всього. Був випадок, що дітей позвозили до мене, я ходжу, нервую: не чіпай цього, не роби того. А мати мені каже: «Ти розумієш, якби я в той час так слідкувала за дітьми, — а в неї четверо своїх росло і троє чужих: одна батькова сестра завербувалася у владивосток, покинула двох, друга вийшла заміж, теж хлопця покинула, — то я б померла досі. Б’єтеся, за щоки один одного тягаєте, а я не звертаю уваги. Побилися і помирилися. Щоб були вдягнені, нагодовані спати лягли — це головне».
І зараз вона мені, буває, скаже: «Не нервнічай, не нервнічай, донько, не трать своє здоров’я».
Безразлічіє її й протримало.
Батько був контужений, та ще як вип’є, міг і кулак підняти. Я ж старша, я все це бачила. Воду варив, як що не по його. Міг миску швиргонуть, як що не сподобається. Міг сказати: «Піду повішусь». Полізе на горище, там шкрябає. Я боюся. А мати: «Та чорт його не візьме». Міг, падаючи, воду перевернути, чавуни розкидати — це коли його бити починало від контузії та випивки. Усього було. Поки я не стала на ноги і єдиний раз добре його потримала. Схопила за груди через матір. Він щось кинув і потрапив у ніс. Я підскочила та як стала його товкти об лутку, де й та сила в мене взялася. Як його поколошматила, боявся мене. Казав: «Як схопила Нінка за шквари та як почала термусити. Ой, і дихать важко було».
Отакий мій батько був. А материн батько, кучер, блядун був добрий. Додому навіть дівчат привозив, якось жили на печі. Баба, мабуть, не перечила. Бабу Мар’яну волинкою звали. Вони з дідом Онисимом переселенці з Волині. Дівчата ті не обіжали нас. Одна зарплату забере, щоб нам віддати. Друга хлібця передасть чи крупи. У місті ж краще жилося, ніж у селі. Це розказувала мати. Вона своїми очима це бачила.
Усе здоров’я — від нервів. А їсти — що вона їла. Це вже зараз, на старості років, ми почали її панькати. Люда, донька моя, і винограду взимку привезе, і груш, і банани не вибувають. І ковбаси різні-балабаси не відкидаємо. Пирожне-творожне. Уже дуже не їсться їй, клюне трохи, і все.
Перехворіла років два тому коронавірусом. У лікарні сказали: «Хочете коліть, хочете ні. Можете здати в лікарню, але там холодно». Купили ми ліки, я колола. Важко піднімалася. Але ми її поступово врятували.
А то якось, мо’, був мікроінсульт, рот став скривленим. Знову в Коцюбинську в лікарні відмовилися, теж сказали, що холодно. Я знову колола, рятувала. І так разів п’ять було.
Мазі від болю в ногах постійно купуємо. Я казала: «Ти вже стільки мазей змазала — тонни, — що будеш, як Ленін у мавзолеї, лежати, так ноги набальзамувалися. Ну, та нехай допомагає. Вона, буває, скаже: «Бог смерті не дає». Сестра моя, Таня, прийде до неї, нагримить: «Ти на вмираючу не схожа. Баби по 80 років, як плюшняки сидять (зморщені. Плюшняк — трава, що росте в болотистій місцевості. — Авт.). А тебе прибери, ти ще, як квітка».
Авторка: Тамара КРАВЧЕНКО. Фото автора
"Час Чернігівський" писав про таке:
- Студенти на пенсії. У деокупованій громаді на Чернігівщині працює Університет третього віку
- Тік-токер-садовод із Чернігівщини: «Грошей за відео не отримую, але в рекламу запрошують»
- 82-річна пенсінерка, що живе сама в селі на Чернігівщині: За ніч про всіх здумаю: хто помер, хто живий, хто який
