53-річна Наталія КЛИМЕНКО з Кучинівки на Сновщині — одна з п’ятьох господинь і господарів, хто в селі ще тримає коня. Переїхала з Чернігова. Сама доглядає за своєю кобилою Маєю. Зимою запрягає в сани або в глабці, літом — у воза. Іноді їздить верхи. У чоловіка — трактор.
Може відправити «у нокаут»
— За моє сільське життя було четверо коней, — розповідає Наталія Львівна. — Маю викупила в м’ясників. Але платила не за живу вагу, а як за доброго коня. З характером моя баришня. Як казали тоді ці варвари, — має на увазі м’ясників, — їй було шість років. По-хорошому коня починають запрягати у 2,5-3 роки. Щоб звикав. Моя кобила упряжки не бачила.
— З якого села господарі?
— Не знаю. До неї в мене теж була кобила. Хвороблива. Спіймала кліща. У коней ця хвороба не виліковується. Тварина не жила, існувала. Ліки, мої сльози і переживання...
У цей час у газеті побачила оголошення про продаж кобили. У Березні. Поїхала. М’ясники — круті такі — до неї. А вона на них кидається. Голодна стояла. Попросила Сашу, щоб відвів їх далі від Майки. Доки вони ходили, я біля неї… вась-вась, туди-сюди. Кілька хвилин минуло — кобила вже біля мене. Далася, щоб відв’язала, вивела з хліва.
Взяла на три дні додому. На пробу. Поїздила, подивилася, яка вона. Домовилися з нею жити дружно. А хвору кобилу довелося здати.
Хоч і домовилися з Майкою, але коники вона собі й досі дозволяє. Балується.
— Відходьте, бо може задніми ногами довбонути, — інструктує Олександр ТІСНИЙ, цивільний чоловік.
— Ми називаємо це «у нокаут», — сміється Наталія.
— Хазяйку не чіпає. А от мене ганяє, — додає чоловік. — Мая — Наталчина. І ніхто коло неї не ходить, не командує.
— Як приручити коня, щоб слухався?
— Усе залежить від виховання. Але найголовніше — не боятися. Кінь це відчуває.
Каталася в полі
— На машині їздити не вмію. На тракторі можу. Рівною дорогою, — сміється Наталія. — На техніку навчиться будь-який дурень. А от з моєю кобилою поладнає не кожен.
Колись коней у нашому селі було багато. Вважалося, якщо у дворі нема коня — не господар. Тепер їх витіснила техніка.
Я народилася і виросла в Чернігові. У Кучинівці жила бабуся. Часто до неї їздила на канікули. Завжди любила коней.
Якби не коні, чи жила б у селі? У молодості часто крала колгоспних. Каталася в полі. І назад повертала.
У село з міста переїхала, коли була 19-річною. Тут і заміж вийшла. Іван — місцевий. Разом прожили два роки. Є донька Дарина. Уже доросла. Нажилась, видно, сільським життям, у місто поїхала, — жартує жінка. — Мені допомагала на роботі. І на коні теж уміє їздити.
25 років Наталія Львівна працювала приймальницею в Кучинівці. Кожного дня конем збирала-здавала молоко.
— А зараз ще здають молоко?
— Можна сказати, що роботи нема. Здають, але дуже мало. Зараз уже не вважаю це роботою. Більше — вигуляти кобилу, ніж попрацювати. Удень кінь повинен походити хоча б годину.
— У скільки обходиться зараз кінь?
— З сіном можна викрутитись. А от зернові дорогі. Та без них кобилі не можна. На рік щонайменше треба 1,2 тонни зерна. А кілограм зараз коштує шість-вісім гривень. Кінь для мене — відрада, задоволення. А за будь-яке задоволення треба платити.
Коли нерви не витримують, виходжу у двір, щоб поплакати. Майка підійде, голову на плече покладе. З дитинства бабуся з матір’ю мене вчили жити не для себе, а для когось. Це вже зараз молодь робить навпаки.
З Сашком — теж місцевий, другий чоловік — прожили 22 роки, — продовжує Наталія. — Він мені воза зробив для коня.
Півтора року живе в цивільному шлюбі з іншим Сашком, Олександром Тісним.
Нові сани за 1,5 тисячі гривень
Цього року Наталія Клименко ще й сани купила. А глабці років 15 тому віддали за символічну ціну.
— У моєму господарстві так: чим щось шукати, діставати, перероблювати, простіше купити. Якщо є в кого. Не по-хазяйськи, але такий у мене характер. Дала оголошення в Кучинівці. Коня власники давно не тримають, а сани стоять. Взяли з мене півтори тисячі гривень. Дякую людям, що виручили. Саням років 15. У гарному стані.
Глабці — на полозах. Коротші за саней. З сидушкою позаду, — описує свою техніку. — Можна і стояти.
Їх купила в дідуся. Я ще тоді молоко збирала. Односелець коника свого продав, а речі лишилися. Купила за сто чи сто п’ятдесят гривень. Тільки щоб не задарма.
Коли була молодшою, боролася з усіма її витівками. Зараз знаю, як управляти, — розповідає.
— Часто верхи їздите?
— Буває. Підводжу Майку до воза, перед мордою ставлю відро з зерном. Вона їсть, я залажу, — описує процес. — Може мене селом риссю провезти. Молодою, як для села, верхи їздила добре. Зараз вага не дозволяє, — трохи перебільшує жінка.
— У більші сани запрягали?
— Років п’ять тому. Більше такої необхідності не було. Цього року зима на зиму схожа, — виходить на господарський двір жінка. — Такої сніжної і морозної давно не було.
— Ішов дощ, ударив мороз. Ожеледиця. Возом не поїздиш.
— А зараз уже пішла інша техніка, — підхоплює Олександр Тісний, показуючи свого коня, залізного. — Тракторці. І в мене є свій «Орлик». Китайський. З 2009 року працює безвідмовно. Тільки раз паливну систему ремонтував.
— У справах з Майкою їздимо в будь-яку погоду, — продовжує жінка. — Возом. Він у мене на гумовому ходу.
Виходь, — виманює з сараю. — Іди, на, — звертається до кобили, яка не хоче виходити на вулицю. Морозяка! Жінка з кишені дістає цукерку, щоб задобрити. — І солодкого не хоче. Хоча зазвичай за цукерку робить усе. Певно, фантик слабо шелестить, — насипає зерно у відро. — Маюшо, виходь. Оце вже точно дам, поїси. У таку погоду хороший господар і собаку не вижене на вулицю, — пояснює. — Сашо, — звертається до співмешканця, — на порозі лежить.
Розуміє, що вона одна-єдина в нас. Більше худоби не тримаємо. От і користується слабкостями. Знає, що ніхто не ображає. Усі нянчать, — дає зерно за те, що кобила вийшла з сараю.
Найкращі з берези
У Миколи ОМЕЛЯНЕНКА, сусіда Наталії, у дворі і віз є, і глабці. Чоловік їх робив сам.
— Двоє саней, двоє глабців, — веде за хату. — За старовинною технологією.
— У кого навчилися?
— Бачив, як старіші роблять. Зараз уже не подужаю. Ноги болять, коло них багато стояти треба.
Ці вже поламані, — каже про глабці, які більше схожі на карету. — І коня вже не тримаю.
— Володимирович нам завжди допомагав коней вибирати, — каже Наталія.
— З якого дерева треба робити сани, глабці?
— З берези. Треба, щоб дерево добре висохло.
— Стояти повинні в сухому місці, — додає Наталія. — У Володимировича хоч і на вулиці, але накриті. У мене в сараї.
— Коли востаннє виїжджали з двору?
— Хто його знає, — розводить руками. — До мене вже приїжджали, хотіли купити. Але поламані деталі. Одного воза в музей забрали. Навіть і не знаю, у який, — розводить руками.
— Коні вже відійшли. Якщо у дворі є господар, то в нього повинен бути трактор. А амуніція для коней у людей вдома ще є. Висить без діла. Хтось безплатно віддає, а хтось за символічні гроші.
Джерело: "Вісник Ч", авторка Юлія СЕМЕНЕЦЬ. Фото авторки.
* Глабці: упряж — легенькі, невеликі сани.
"Час Чернігівський" писав про таке:
- На Чернігівщині власники "лейкозних" корів здавали молоко: як так вийшло
- На Чернігівщині власники пастимуть корів до першого снігу?
- Розбомбили молоковоз: ворог обстрілював всі прикордонні з рф громади Чернігівщини
Ще більше інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":
